(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Слідами археологів: у пошуках забутого міста

  • 31 липня 2014
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 340
  • Автор: admin
  • 0
Кількадесят кілометрів від міста Львова, в Миколаївському районі поблизу села Стільське понад тисячоліття тому була столиця слов’янської країни — Білої Хорватії. З 80-х років минулого століття у цій місцевості проводили розкопки, які відкрили Україні і світу древнє місто. Сьогодні чиновники махнули рукою на археологічне відкриття, і це при тому, що в перспективі Стільське городище може перетворитися на пам’ятку давньої слов’янської історії та культури, яка не має аналогів на європейському континенті. Окрім того, у довколишніх селах Дуброві та Ілові, а також передмісті Миколаєва збереглися декілька давніх дохристиянських святилищ, є кілька потенційно глибоких печер. Взявши намети та спальники, вирушаємо у дводенну подорож Миколаївським районом, аби на власні очі побачити оті дивовижні, але невідомі пересічному українцю місцини.

Незнана і небезпечна печера

Починаємо нашу подорож із села Розділ. Кілька років тому ЗМІ писали, що тут віднайшли доволі глибоку печеру. Заздалегідь домовилися із місцевим мешканцем, аби показав нам дорогу, проте в останній момент він перестав виходити на зв’язок, а тому сподіваємося на підказки селян, яких зустрічатимемо дорогою. На превеликий наш жаль, місцеві нічого путнього не нарадили. Одні про печеру не чули, інші кажуть, що не знають, де вона. Кого тільки не питаємо, і куди тільки не рекомендують повертати... Думаємо уже й облишити затію і йти далі за маршрутом, бо оте блукання і розпитування забрало надто багато часу. Проте удача нам таки всміхається: зліва, одразу біля дороги, бачимо скелю, піднімаємося на метрів 20 догори, а там — вхід до печери. Отака от допомога інтуїції... Поблизу скелі — купи сміття, у самій же печері доволі чисто — найпевніше, результат того, що про існування цього місця практично не знають. Не встигли залізти у першу «кімнату», як на нас летять кілька кажанів, кружляють над головами. Оце так сюрприз! — як у голлівудському пригодницькому кіно. Не знаю, щоправда, хто більше злякався — ми чи самі кажани.
Лазити печерою доводиться інколи на животі, спині, перелазимо кількаметрові провалля. Для таких вилазок потрібно мати змінний одяг, шапку і ліхтарик, що вдягається на голову. Страшно від того, що порода доволі крихка, камінь постійно ламається, сиплеться. З’являється думка: тільки б не завалило величезними брилами. Доповзаємо до вузького отвору. На щастя, усі зуміли пролізти крізь малесеньку щілину. Хто має зайві кіло або ж надто широкі плечі — краще не ризикувати. Згодом натрапляємо на ще не один такий «роддом» (жаргон спелеологів). Чуємо шарудіння десь вгорі, піднімаємо голови і бачимо дивовижну тваринку — з пухнастим хвостом і шерстю, наче у шиншили. Кілька разів намагаюся її сфотографувати, але спалах спрацьовує повільно і тваринка тікає. Уже згодом, в інтернеті вдалося відшукати, що це був вовчок сірий, який занесений до Червоної книги України.
Роздільська печера хоч і не дуже довга (метрів 200), однак має кілька ходів, що з’єднані між собою, а тому все ж існує ризик заблукати. Ми двічі «мотаємо коло» і виходимо на одне і те ж місце, але таки зорієнтувались і знайшли вихід. Перебування в печері настільки захоплює, що здавалося ніби були там лише хвилин 20. Як розповіли друзі, що залишились чекати біля входу, нас не було понад дві години. До речі, в печеру в жодному разі не можна лізти, не повідомивши нікого про це ззовні. Також рекомендую брати з собою запасний ліхтарик на випадок форсмажору, бо якщо залишитесь у печері без світла, то шансів вибратися наосліп практично немає, немає в печері і мобільно зв’язку. Не рекомендую ходити у такі місця людям без відповідних навичок, спорядження або принаймні без поводиря. Біля входу в печеру нас уже чекає наш знайомий з Роздолу, який зумів викроїти лише кілька годин, аби поводити місцинами. Розповідає, що печера, у які йщойно побували, — дрібниця порівняно з тією, яку він з друзями розкопали кілька років тому. Щоправда, уже давно не навідувався туди, бо печера далеченько. Ідемо до загадкового місця кілометрів зо 5 — углиб лісу. В печері, на наше розчарування, всього кілька «кімнат», все решта завалено землею. Далася взнаки крихкість породи. Це ще одне свідчення потенційної небезпеки печер. Сподіваюся, що спелеологи рано чи пізно візьмуться досліджувати роздільскі печери, адже їхня протяжність потенційно може сягати і десятків кілометрів. Прощаємося з нашим провідником і прямуємо у село Дуброву.

Апартаменти жерців, а потім — келії, криївки, комори, смітники...

По «GPS» бачимо, що шлях до Дуброви можна скоротити лісом. Близько години йдемо до села, біля дороги бачимо витесані в скелі численні отвори, кімнатки. Прикро, але сучасна людина залишила в них свій слід. У багатьох цих отворах сьогодні — купи сміття. На деяких — двері із колодками, бо тепер там місцеві поробили собі комори. Існує версія, що раніше у тих комірчинах жили волхви і навіть жерці, а із запровадженням християнства тут були чернечі келії. Збереглися навіть ніші, які монахи видовбували для мощів святих. Старожили оповідають, що в 1940–1950 роках у цих келіях-криївках перебували воїни УПА, які мали з’єднання підземними тунелями. Зрештою, усі ці місця були досить популярні серед повстанців, бо оточені густими і дрімучими лісами, що ми відчули, як то мовиться, на власній шкірі, коли намагалися скорочувати дорогу. Один з місцевих розповідає, що якось корова провалилася в криївку. Тоді там знайшли пістолет і ще деякі цікаві речі повстанців. Цілком імовірно, що у лісі є ще чимало отаких незнайдених криївок.
У Дуброві найкраще зберігся язичницький комплекс, видовбаний у кам’яній горі. Особливо вражає величезний жертовний камінь незвичної форми. Він немовби нависає над дорогою. Назва його — Диравець. Наскрізний отвір утворений вертикальними і верхнім каменем, що має рівну поверхню, наче стіл. Найпевніше, на цьому камені відбувалися всілякі старовинні обряди.
З Дуброви вирушаємо у Стільське. З 1980-х років Верхньодністрянська археологічна експедиція Національної академії наук України започаткувала перші дослідження пам’яток східних хорватів у Верхньому Подністров’ї. Найбільшої уваги вартує саме історико-культурний комплекс з центром — городищем IX–XI століть у селі Стільському. На залісненому плато над селом у IX — початку XI ст. існувало велике місто. Площа сягала 250 гектарів, а довжина оборонних стін — близько 10 кілометрів. Колись на валах височіли дерев’яні стіни та вежі. До них були прибудовані численні будівлі житлового, господарського та військового призначення. Довкола дитинця було укріплене передмістя, де проживало вільне міське населення. Тут розкопано кілька десятків житлово-господарських та ремісницьких об’єктів, садиби окремих заможних містян. Перекази повідомляють, що під городищем, глибоко під землею, розташоване підземне місто. Вчені припускають наявність підземних лабіринтів, можливо, рукотворного походження. У 2001 році Стільському городищу наддали статус пам’ятки державного значення. Через два роки вийшла постанова Верховної Ради про створення Державного історико-культурного заповідника. Та на цьому все й скінчилося. Досліджень у Стільському не проводять уже понад десять років. Крім того, ніякого реального захисту цих пам’яток держава не забезпечила.
Ми випитуємо у місцевих про місце розкопок, нам приблизно вказують напрямок і попереджають, що не зможемо самі знайти. Кілька годин блукаємо глухим лісом, хащами і болотами, нас «чіпляється блуд», виходимо на одні ті ж самі місця. Від цього направду стає моторошно. Зрештою, втрачаємо надію знайти місце розкопок. Благо, коли почало сутеніти, якимось дивом потрапляємо на поляну — чудове місце для стоянки зі столиками і місцем для наметів.
Зранку вирушаємо до села Ілова. Дорогою бачимо табличку, яка попереджає, що це комплексна пам’ятка природи «Стільська» і тут заборонено пошкоджувати ґрунтовий і трав’яний газон, палити вогонь, в’їжджати на авто і таке інше. Як розповіли нам місцеві, свого часу набула популярності чутка про сховану у цих краях золоту колиску й інші скарби, після чого ринула хвиля чорних археологів, які багато порозривали. Дорогою також бачимо кілька горбів. Є підозра, що це кургани або ж якісь жертовники. Чорні археологи часто беруться розкопувати саме отакі кургани — в надії натрапити на скарби або ж цінні древні предмети.
Уже в селі Ілові, розпитавши місцевих, після чергових і тепер уже звичних блукань, знаходимо місцеві скелі. Тут збереглося язичницьке святилище, два п’єдестали XVII і IX століть, вимощені з каменю, де колись були язичницькі божества. Під самим святилищем є печери, одна має вигляд лона жінки-матері. Ця печера рукотворна, у язичницькі часи такі печери називали Рожаницями. Місцевий дядько навіть розповів історію про оті печери, мовляв, люди ховалися тут під час набігів татар, але їх видав півень, який закукурікав. Тепер у печері начебто витесане зображення півня у пам’ять про цю трагічну подію. Ми знайшли оте зображення, щоправда, воно вже надто знищене — одні могли розгледіти того півня, інші — ні...
Зрештою, ця місцевість переповнена численними легендами та історіями. Це настільки широкий простір для всіляких досліджень... Для себе я відкрив нову сторінку історії Галичини і нову скриню багатств української землі. Двох днів все ж замало, побачили далеко не все цікаве. Сподіваюсь, що наша подорож стане для когось стимулом побувати у цих місцинах. Планую повернутися сюди і, принаймні, віднайти оте місце розкопок... А ще більше хочеться, аби держава таки дала кошти археологам для дослідження древнього городища. Раджу побувати у цих місцях, але все ж з провідником або, принаймні, із запасом часу — на блукання. Окрім численних історичних пам’яток, тут також неперевершена природа — неймовірно дика і незаймана як для 50 кілометрів від мільйонного міста.

Святослав КОСТЮК
Газета «ВО «Свобода» № 224, 24–30.10.2013

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.