Чи потрібен нам Донбас?
- 15 серпня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 320
-
Навіть у небайдужих до України людей нема єдності у ставленні до Донбасу, його населення. До того, чи потрібно за всяку ціну чимшвидше перемогти промосковських бандитів і збройною рукою, жорстко встановити в тому краї твердий мир. Незважаючи на жертви і руйнування.Якось, став свідком розмови двох пасажирів, схоже — студентів-істориків. Обговорювали вони події на сході України. Відчувалася добре поставлена мова, логіка в судженнях. Тому уважно їх слухав. Один із молодиків сказав, що нинішніх проблеми на Донбасі Україна не мала б, якби наша влада ще на зорі незалежності, знаючи про проросійські настрої багатьох тамтешніх мешканців, запропонувала Москві провести добровільний обмін населенням. Якби ті росіяни східних, особливо Луганської і Донецької, а також Кримської областей, хто за десятки років проживання в Україні так і не полюбив її, для кого вона залишається чужою, могли б за бажанням безперешкодно, за рахунок держави повернутися на історичну батьківщину. А в Україну були б запрошені національно-свідомі українці з числа тих наших земляків, хто в пошуках кращої долі чи за направленням колись виїхав до Росії. Адже такий обмін населенням було зроблено між Україною і Польщею після Другої світової війни. А також між Польщею і Німеччиною. Між Росією і Німеччиною. Щоправда, останній відбувся в односторонньому порядку, коли всіх німців вивезли до фатерлянду зі Східної Прусії, що відійшла до РФ, перетворившись на Калінінградську область. Замість корінних мешканців Москва привезла туди сотні тисяч люду з центральних російських областей. Щодо німців, то багато хто з їхніх нащадків повернулися на історичну батьківщину з Казахстану, Сибіру, Поволжя після розпаду СРСР. Або взяти державу Ізраїль, до якої виїхали мільйони колишніх мешканців України.
Другий співрозмовник справедливо зауважив, що в масових переселеннях завжди присутній елемент психологічного тиску на людей. Що примусові переселення за національними, релігійними, мовними ознаками недопустимі у XXI сторіччі, бо межують з депортацією. Щодо українських росіян, то деяка частина з-поміж них справді ніколи не визнавали права України на державність, а нашого народу — на самобутність. Вони були серед тих, хто на першогрудневому референдумі 1991 року не підтримав Акта проголошення Незалежності України. У наступні роки ці люди, вже як громадяни України, «жили за московським часом», на всіх виборах завжди голосували за промосковських кандидатів, за промосковські партії. Серед них завжди домінували антиукраїнські настрої. На жаль, влада, добре знаючи про це, практично нічого не зробила, щоб розумною соціальною, гуманітарною, а особливо інформаційною політикою нейтралізувати антиукраїнські настрої сотень тисяч людей. І перетворити їх на лояльних до нашої держави громадян.
Більше того: влада навіть не робила спроб навернути до свідомого українства мільйони етнічних українців, що проживають у південно-східних областях держави. Адже багато з них є нащадками українських козаків, які першими заселили ті пусткові землі, що називалися Диким полем, ще у XVII сторіччі. Вони не просто колонізували їх, а й окультурили. У другій половині XIX ст., коли почалася індустріалізація цього багатого вугіллям і залізом краю, кількома хвилями туди переїхало багато людей з усієї України. На шахти, рудники й заводи приїжджали також заробітчани і з корінної Росії. Проте українці завжди становили абсолютну більшість на території всіх областей. За винятком Криму.
Але те, чого не зробила в інформаційно-просвітницькому плані для Донбасу за двадцять років Україна, успішно робила й робить сусідня держава з метою втримати мільйони громадян України у своєму ідеологічному полі. Московська пропагандистська машина всі ці роки працює на повну потужність, ведучи проти України підривну психологічну війну. Ідеологічно обробляючи через ЗМІ, особливо телебачення й радіо жителів Східної України, кремлівські дядьки втовкмачують їм у голови брехню про те, що ні українського народу, ні його мови ніколи не було й нема. Що ті, хто називає себе українцями, — зрадники «апщерускості», а ті, хто не визнає за Москвою права поневолювати Україну і нав’язувати нам свої порядки, — фашисти. Зараз вони, бризкаючи слиною, безперестанку «молотять», що в Києві замість «законного президента» — неука, злодія й корупціонера Януковича — буцімто править «хунта». Що вулицями наших міст ходять озброєні «бендеравци» і розстрілюють усіх «рускаязичних». Ті з нас, хто не помічає всіх жахіть, якими залякує Москва, чи, ще гірше, не вірить путінським брехням, — теж вороги. Саме тому вони, москалі, як «братський народ», мають право звільнити нас від «іга хунти». На жаль, багато-хто повірив цій кремлівській маячні.
Нині з вуст навіть розумних людей іноді можна почути екстравагантні думки, що ґрунтуються на хибних судженнях на кшталт того: навіщо нам здався той Донбас. Для чого проливати за нього дорогоцінну українську кров. Той край, мовляв, не є нині і ніколи не стане українським. Там проживають ті, хто голосує за зеків-януковичів, за промосковських «регіків» і «комуняк». Тому хай вони ідуть собі на чотири вітри і не заважають нам будувати демократичну європейську Україну.
Хибність таких висновків полягає в тому, що деякі люди перебувають у полоні московських імперських поглядів, ретранслятором яких донедавна був пріснопам’ятний Табачник. Вони зводяться до тези: нічого не чіпаймо, не поновлюймо справедливість, хай усе залишається, як є. Бо «так істаріческі слажідось». Отже, виходить: мусимо змиритися з усякою давньою несправедливістю, в тому числі і з тим, що жителі Донбасу мовно, культурно й ідеологічно зорієнтовані на московщину. З тим, що національно свідомі українці почувають там себе немовби на чужині, а не у своїй державі. Бо не мають україномовних шкіл, газет, радіо й телебачення.
Проте не забуваймо: попри жахливі утиски українства в минулому, той край подарував Вітчизні десятки видатних діячів. На Донбасі народилися й виросли: відомий поет Володимир Сосюра, прозаїк, поет, громадський діяч і мислитель Микола Руденко, літературознавець і публіцист академік Іван Дзюба, літературознавець і громадський діяч Іван Світличний, патріарх УПЦ КП Філарет (Денисенко) й чимало інших знаних людей, які багато зробили для розвитку української культури й науки. Там зростав поет, літературознавець і правозахисник Василь Стус. Ніхто з названих осіб не народився в національно-свідомій родині. Дехто з них під впливом імперської пропаганди в молоді роки навіть цурався свого національного походження. У кожного з них був свій, часто тернистий шлях до національного прозріння, до усвідомлення себе українцем. Іноді проходили десятиріччя, поки, нарешті, остаточно спадала московська полуда з їхніх очей.
Донбас — українська земля. Там проживають мільйони наших братів і сестер, чия свідомість, на жаль, поки що затуманена й викривлена московською брехливою пропагандою. Проте не маємо права говорити, що ці люди остаточно втрачені для України. Після духовного відродження вони спроможні стати свідомими патріотами. Тоді з їхнього середовища вийдуть нові Сосюри, Руденки, Дзюби, Денисенки, Світличні і Стуси. Зникне гнила атмосфера для формування там усіляких мерзотників на кшталт януковичів, єхренових, хазарових.
Історичний процес зміни мовної, духовної і національної орієнтації жителів Донбасу в напрямі українства не зупинити. Він прискорено триває в наші дні під впливом шляхетної поведінки хоробрих українських вояків, які звільняють міста й села від путінських банд. Українська держава покликана виправити помилки попередньої влади й поновити національну справедливість щодо українців Донбасу.
Коли цей край стане цілковито українським? Коли Москва перестане засилати до нас озброєні диверсійно-терористичні банди? Коли всі московські покидьки будуть знищені або назавжди викинуті з України? Тільки після того, як Україна навчиться охороняти й боронити свої кордони! Тоді, коли матимемо добре оснащену й озброєну армію, служба в якій стане престижною і почесною! Коли українські юнаки, починаючи з дитячого садочка будуть отримувати патріотичне виховання, усвідомлювати себе воїнами, оборонцями рідної землі. А мірилом їхньої дорослості стануть не вживання алкоголю й наркотиків, а вміння й готовність будь-якої миті стати на захист Батьківщини!
Звісно, нині Україні, щоб бути спроможною себе обороняти, переможно завершити війну на сході, потрібно отримувати дієву військово-технічну допомогу від демократичних країн Заходу. На жаль, лідери цих держав здебільшого пасивно спостерігають за тим, що відбувається в Україні, час від часу лякаючи агресора міфічними санкціями. На жаль, серед світових політиків нині нема діячів масштабу Рональда Рейгана і Маргарет Тетчер, які 30 років тому доклали всіх можливих зусиль для зруйнування імперії зла. Згадаймо: одним із переломних моментів у різкій зміні ставлення Заходу до Москви стало збиття радянським винищувачем південнокорейського пасажирського літака і загибель двохсот пасажирів. Президент США тоді урочисто пообіцяв покарати холоднокровних убивць невинних людей. Невдовзі загримів до пекла тодішній генеральний секретар капеесес Андропов, який особисто віддав наказ збити авіалайнер. Були вжиті заходи до багаторазового падіння світових цін на нафту — найголовнішого джерела валютних надходжень для Москви. Що призвело до стрімкого зростання інфляції, падіння рівня життя «радянського» народу. Перед загрозою економічного краху, масового безробіття, голоду і викликаного ним народного повстання керівники СРСР змушені були капітулювати перед США й НАТО. Й відмовилися від безглуздих планів ще більш розкручувати гонку озброєнь і проводити підривні операції за кордоном. Щоб підкорити собі світ. І насадити комунізм у демократичних країнах. Так закінчилася холодна війна, що тривала майже 40 років.
Очевидно, задрипаний кагебіст та охоронець мера Петербурга професора А. Собчака, підполковник Путлер виявився недолугим учнем і не зробив висновків із помилок і злочинів свого не тільки попередника на посаді керівника імперії, а й колишнього кагебешного шефа, генерала армії Андропова. Оскільки головні його риси —егоїзм, самовпевненість, владолюбство, загребущість, жорстокість і цинізм, а не розум і моральність. Тому й понабирав таких, як і сам, туполобих і недалекоглядних підручних. Очевидно, за їхньою порадою всунув дурну й авантюрну голову в український капкан. Коли ж лідерам країн Заходу, врешті-решт, набридне панькатися з кремлівським агресором? Коли скористаються досвідом Р. Рейгана? Коли твердо усвідомлять: загрозу миру в Європі вдасться назавжди відвернути тільки після остаточного розпаду залишків Московської імперії як вогнища нестабільності й неспокою і створення на її уламках низки миролюбних демократичних держав. Досягнення цієї великої мети потребуватиме від лідерів світових держав узгодженої стратегії і навіть тимчасової відмови від матеріальних вигод їхніх народів. Нинішня ситуація, у зв’язку з агресією Кремля проти України, надзвичайно сприятлива, щоб використати її для остаточного зруйнування імперії зла.
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка