Війна забирає найкращих
- 15 серпня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 285
-
<strong><img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/8/438/9/Berezovyj.jpg" style="width: 250px; height: 188px; margin: 10px; border-width: 5px; border-style: solid; float: left;" />13 серпня Книшовий меморіальний парковий комплекс став останнім прихистком для ще одного героя України — командира роти батальйону міліції спецпризначення «Азов», чоловіка відомої журналіст-ки і громадської діячки Тетяни Чорновол, горлівчанина Миколи Березового, сім’я якого нині проживає на Бориспільщині.</strong><br />
<br />
На поховання прибули бойові побратими Миколи, представники Київської облдержадміністрації, столичної та місцевої громадськості, очільники міста та району, працівники засобів масової інформації. Перед похованням церковнослужителями Київського патріархату УПЦ була відспівана панахида. Близько тисячі людей віддали шану герою, що загинув за незалежність України.<br />
Про обставини загибелі свого побратима присутнім розповів боєць батальйону «Азов» Микола Ляхович:<br />
«Працювали російські найманці-спеці 132 калібром. Спочатку був поранений у ногу гранатометник Андрій Дрьомін з Тернополя (позивний «Світляк»). Микола Березовий кинувся на допомогу «Світляку» і теж отримав кулю в ногу. Поки ми прикривали їх, наш побратим «Сокіл» спробував допомогти Миколі й отримав кулю в живіт (нині лікарі борються за його життя). На жаль, ми супроводжували БМП, яка постійно глохла і не мала запасу боєкомплекту для відстрілювання. <img alt="" height="335" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/8/438/9/011.jpg" style="margin: 10px; border-width: 1px; border-style: solid; float: left;" width="252" />Довелося вантажити поранених під шаленим вогнем снайперів і лише дивом вдалося уникнути інших жертв. При цьому снайпер ще раз підстрілив «Світляка», чим добив його — всього він отримав п’ять куль, дві з них витримав шолом, придбаний волонтерами у Польщі. Поки ми вийшли з пораненими з-під обстрілу і поки приїхала медична допомога, Микола Березовий помер. Крупним калібром йому розірвало артерію на нозі в районі паху і навіть джґут не зміг зупинити кров. Найприкрішою несподіванкою виявилося те, що в кілометрі стояли танки, які могли б ту засаду зрівняти з землею без втрат. Це ще один доказ того, як військові генерали планують операції і кидають у м’ясорубки добровольців».<br />
Міністр внутрішніх справ Арсен Аваков розпорядився представити Миколу Березового і його полеглого побратима до державної нагороди «За мужність» — за проявлену мужність і сміливість на війні з тероризмом. Герої не вмирають!<br />
Нехай пухом буде бориспільська земля героям України!
<p style="text-align: center;">
<strong>Тетяна Чорновол: «Микола був справжнім!»</strong></p>
«Він був справжнім. Він не був вояком у фейсбуку, — написала у своєму блозі blogs.pravda.com.ua Тетяна Чорновол, — він не думав про піар чи політичну кар’єру. Він просто воював за Україну, за свою землю, адже він народився і прожив більшу частину життя на Донбасі. Він мріяв звільнити від сепаратистів і москалів рідну Горлівку.<br />
Він не просто вважав це обов’язком кожного справжнього чоловіка, він вірив, що такий шанс дається раз на тисячу років, що його покоління робить ВИБІР бути Україні чи ні.<br />
ВОЛЯ або смерть — ми вибирали на Майдані. УКРАЇНА або смерть — у війні з Росією.<br />
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/8/438/9/012.jpg" style="width: 400px; height: 315px; margin: 10px; border-width: 1px; border-style: solid; float: left;" />Він вірив, що якщо у критичній масі українців кожен для себе зробить цей вибір на користь першого, то, щоб не було, якою не буде важкою ціна, Україна зрештою переможе. З аморфної маси, що так сяк трималася вкупі, нарешті постане справжня Україна. Країна, де патріотизм, служіння своїй країні, гідність — норма. Де над тими, хто хоче бути корисний для держави, не сміються, як над дурниками (хоча сміються каліки, моральні та розумові). Бо без своєї держави, ми, українці, завжди були «скотом на убой»...<br />
Ми були з Миколою однодумцями. Він мене підтримував, навіть, коли мені доводилося ризикувати життям. Він один такий, хто вважав, що заради країни можна пожертвувати всім. І це при тому, що він мене сильно кохав, всі 12 років нашого спільного життя. Який він був щасливий, коли я вижила після замаху! Як він ходив за мною на Майдані, як тінь... Він мене не зупиняв, але, як при цьому боявся за мене! Я знала, він вирішив: якщо смерть, то загинути першим...<br />
Я знала, як він мучився, а після Майдану в мене стало таке страшне життя, що не було часу, можливості та сил вибачитися-пригорнути. Я так перед ним винна...<br />
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/8/438/9/013.jpg" style="width: 400px; height: 300px; margin: 10px; border-width: 1px; border-style: solid; float: right;" />Він загинув, бо це — війна. Він загинув, бо був світлим і справжнім. Під снайперським вогнем він кинувся витягати пораненого «Світляка». Він ставився до своїх обов’язків командира, по особливому, він вважав, що відповідає за кожного. А мого Миколу став витягати Роман («Сокіл»), який взяв на себе обов’язки командира. «Сокіл» тягнув його за ноги та отримав кулю в живіт, зараз бореться за життя. Така наша чота... У ній найкращі.<br />
Я теж була в ній... «Світляк» мене навчив чистити мій автомат. Я чистила і кулемет Миколі. Всі сміялися. А мені хотілося чимось бути корисною. Бо я розуміла, що присутність близької людини — це тягар для командира. Я обіцяла бути ззаду, як в Маріуполі.<br />
Я не могла не бути з ним, з ними. Я тікала з Києва, з уряду, коли була найменша можливість. Ми були однієї крові. Я тільки серед них почувала себе цільною. Мені було з ними, як з рідними людьми. Вони були найкращі, бо, коли людина робить вибір собою пожертвувати заради країни, у ній проявляються найсвітліші людські якості, а підлості відходять на другий план. В уряді — навпаки.<br />
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/8/438/9/014.jpg" style="width: 350px; height: 300px; margin: 10px; float: right; border-width: 1px; border-style: solid;" />А коли він загинув мене не було поряд... Я усвідомлювала, що він на війні, що він може загинути, але я так молила, щоб я була поряд, якщо це станеться. Я зараз запитую себе: а може я би допомогла? Ми були ангелами охоронцями один одного. Я порятувала його в Черкасах (в часи Майдану), він врятував мене 19 лютого.<br />
Може я би допомогла? У нього поранення було в ногу, він стік кров’ю, далеко від мене, за тисячу кілометрів...<br />
О п’ятій ранку він мені прислав СМС: «Штурмуємо Іловайськ. Зв’язок пропадає, тому не хвилюйся. Я тебе люблю».<br />
Я його прочитала тільки вранці. Написала відповідь: «Тебе люблю дуже. Тримайся». А потім дивлюся, ще СМС. А в них, що він... загинув. Виходить, я вже мертвому писала...<br />
[…] Але не даремно, не даремно, не даремно!!!! Наша Україна є і буде!!! Його жертовність його кров буде прикладом, наснагою для найкращих. На його крові і крові інших, хто зробив свій ВИБІР і пройшов дорогою до КІНЦЯ, Україна переможе зараз і буде триматися в майбутньому (так, як наша незалежність постала на крові вояків УПА). Він був з тих клітинок організму України, які борються за виживання не лише прямих нащадків, а за майбутнє всього роду.<br />
За майбутнє, в якому будуть, звісно, жити не тільки гідні українці, а й підлі, споживачі життя, кати і злодії (ті, які грабують країну, поки інші за неї гинуть, будуть завжди — така правда життя).<br />
Проте наша справа — дати шанс гідним. Тому все це недаремно. Герої живуть недаремно. Геройство, самопожертва не бувають даремними. Ніколи. Ні в якій ситуації.<br />
Мій Микола!!! Моє Сонечко!!! Я не знаю, як мені [жити] далі... Пробач мені. Я тебе люблю.»
<p style="text-align: right;">
Фото <strong><em>В. Шапошнікова</em></strong></p>