Свято Незалежності в умовах війни
- 22 серпня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 291
-
Цьогоріч велике державне свято відзначаємо в умовах нав’язаної московськими агресорами війни. Усвідомлюємо, що незалежність Батьківщини перебуває в небезпеці, її територіальна цілісність — під загрозою. На власному гіркому досвіді пересвідчуємося: справжній суверенітет невеликої, неядерної держави, якою є Україна, гарантують низка чинників. Найголовніші серед них — економічна і військова могутність, моральна згуртованість нації, бойовий дух збройних сил, патріотизм, професіоналізм і чесність влади, всіх її гілок і ланок державного апарату. А також — дієва підтримка великих демократичних держав (чи їхніх об’єднань), які є ґарантами миру й безпеки у світі.Політична ситуація останніх років, що призвела до наростання народних протестів, а згодом — до революційного повалення промосковського олігархічного режиму кримінальників, а також трагічні події останніх місяців, кульмінацією яких стала відкрита аґресія Москви, продемонстрували слабкість і крихкість нашої держави, некомпетентність, моральну ницість її правителів. Але разом з тим — зростання національної свідомості й людської гідності мільйонів українців, небайдужих до долі Вітчизни.
Упродовж 22 років ми пишалися тим, що український народ здобув державність у результаті мирної демократичної революції. Без збройної боротьби і кровопролиття. Пояснювали це тим, що Небо змилостивилося над нами. Бо в минулі століття боротьби за вільну Україну багато найкращих представників українського народу пролили за неї море крові. Ці думки, багаторазово повторювані на всіх рівнях, заколисували суспільство, прищеплювали віру в те, що існування незалежної України ґарантоване на віки-вічні. Вони відвертали увагу народу від підривної, антидержавної діяльності московської аґентури, що засіла у найвищій владі, руйнувала армію і правоохоронні органи, ослаблювала державну безпеку, будувала «рускій мір», закріплювала настрої пацифізму.
Від перших днів проголошення незалежності України влада занедбала питання обороноздатності держави. Тодішній президент Кравчук, маючи величезні можливості для вибору правильного, європейського вектору розвитку України виявився недалекоглядним політиком і слабким державотворцем. Ухвалюючи відповідальні міжнародні рішення, покладався на моральність закордонних партнерів. Так сталося із 120-ма млрд. доларів наших заощаджень, які вкрала Москва. Недолугим було його рішення про одностороннє ядерне роззброєння. Звісно, скорочення ядерних арсеналів було потрібне. Впродовж десятиріч «холодної війни» їх нагромадилося стільки, що у разі застосування — життя на землі могло б загинути. Але чому цієї зброї позбулася тільки миролюбна Україна? Чому великі держави, які 20 років тому ґарантували нам захист від аґресії, цю зброю зберегли? Чому, коли одна із них — Московщина — розпочала проти нас війну, інші не зупинили її і не забажали практичними діями продемонструвати, що їхні ґарантії справді чогось варті?
Але історія людства пишеться безперервно. І дуже непривабливими постануть на її сторінках не тільки московські розбійники, що пішли на нас війною і нині масово знищують людей, збивають пасажирські літаки, руйнують міста й економіку, а й ті західні політики, хто був зобов’язаний різко й жорстко зупинити кремлівського аґресора і невідкладно надати Україні реальну політичну, дипломатичну і військово-технічну допомогу. Ці лідери великих країн не пройшли випробувань на звання політиків світового масштабу!
З вини попередньої влади Україна тривалий час стояла на роздоріжжі між європейською і пострадянською моделями розвитку. Саме цинічна брехня режиму януковичів про нібито підтримання ними євроінтеґраційного шляху держави спричинила наприкінці минулого року загострення внутрішньополітичної кризи, яка досягла свого піку в лютому року нинішнього. Жорстке протистояння між українським народом і промосковською, корумпованою, злодійською клікою справедливо ввійшло в історію під назвою Революції гідності.
Це була третя народна революція за 23 роки незалежності. Перша призвела до утворення Української держави як геополітичної реальності. Друга революція, «помаранчева», закінчилася гірким розчаруванням, бо В. Ющенко, прийшовши до влади на хвилі величезного патріотичного піднесення, на жаль, не виправдав народної довіри. Крім невеликих зрушень у гуманітарній сфері, жодного поступу в напрямах стратегічного розвитку держави під час його правління не відбулося. Це сталося значною мірою тому, що зробивши свою велику справу, народ повірив у порядність і відповідальність влади, а сам повернувся до звичних справ.
Аналізуючи результати всіх трьох революцій, варто назвати їхні рушійні сили. Події періоду 1989–1991 рр. відбувалися під величезним ідеологічним та організаційним впливом Народного Руху України. Завдяки закликам Руху найкращі представники нації з’їхалися 24 серпня з усієї України до Києва і своєю рішучою налаштованістю на перемогу примусили Верховну Раду ухвалити Акт проголошення незалежності України. Але через те, що після прийняття доленосного документа, особливо після тріумфальної його підтримки народом на першогрудневому референдумі, вплив організованого народу на політичну ситуацію почав стрімко зменшуватися, міцної, повноцінної державної незалежності не було досягнуто. Не було проведено дострокових виборів до Верховної Ради, до органів місцевого самоврядування, тобто не відбулося перезавантаження влади. А тодішній український політикум, на відміну від польського, литовського, естонського, виявив цілковиту неспроможність до державотворення за європейськими стандартами.
Героїчні і трагічні події останнього часу дали потужний поштовх стрімкому зростанню патріотичних почуттів, консолідації народу на засадах національної ідеї, прискореному розвитку громадянського суспільства. Вони висвітлили політичну роль кожного високопосадовця, продемонстрували моральну і громадянську цінність кожного митця, олігарха, власника телеканалу. Ми побачили, хто з них патріот, а хто — зрадник, перевертень і запроданець.
Потрібне повне перезавантаження і форматування влади. Травневі президентські вибори були першим кроком на цьому шляху. Не можуть залишатися в парламенті ті, хто писав і шахрайським способом ухвалював антинародні закони. З посад треба прогнати тих, хто, знаючи, що наш східний кордон нагадував дірявий мішок, розкрадали кошти, призначені на його облаштування. Тих, хто знав, що колишні піонерські табори у прикордонних районах давно вже перетворено на бази і склади контрабандистів, що там нагромаджується зброя. Нині ці табори перетворилися на бази терористів. Не можуть залишатися при владі хабарники і казнокради. Так само, як і ті, хто допустив наводнення багатьох органів московською аґентурою. Хто здав москалеві наш інформаційний простір і сприяв дебілізації населення московським телебаченням.
Дивує поведінка правоохоронних і судових органів. Паскудників, що відкрито закликають Путлера остаточно окупувати нашу державу, чомусь ніхто не звинувачує ні в державній зраді, ні в посібництві ворогові. Українофоби пречудово почувають себе в Україні, продовжуючи робити чорні справи. Легким переляком або умовними термінами покарання обійшлися й ті покидьки, що, маючи владу у східних областях, сприяли захопленню бандитами державних установ, хто на сепаратистських мітингах закликав озвірілий натовп розпочати збройну боротьбу проти «київської хунти». Вони досягнули своєї злочинної мети — ними обдурені й окрадені люди спрямували свій гнів не проти своїх безпосередніх кривдників, а проти міфічних бандерівців і фашистів. То чому ж засуджено до умовних термінів покарання тих путлерівців, які винні в масовому кровопролитті, в руйнуванні сотень будинків, смерті й каліцтві багатьох тисяч людей?
Суспільство, нарешті, побачило, хто чого в державі вартий. Хто рухає Україну вперед, а хто гальмує цей процес. Хто дає народові крила для злету, а хто хоче закувати нас у новітні кайдани. Народ, зробивши висновки з усіх трьох революцій, має залишатися у стані мобілізаційної готовності до боротьби за українську Україну!
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка