За Україну він віддав своє життя
- 22 серпня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 307
-
Ще рік тому ми пишалися тим, що живемо у миролюбній і гостинній країні, яка завжди прагнула миру. Але чорна хмара накрила нашу Неньку — горе постукало у багато осель українців. Згасло сонце і потьмяніли квіти, коли жахлива звістка прийшла й до нашої родини. Не хочеться вірити, що серед нас нема його, нашого дорогого воїна-захисника Олега БРАТКА — командира бойової машини, командира відділення 4 механізованого взводу 8 механізованої роти 3 механізованого батальйону військової частини. Він загинув при артобстрілі з системи залпового вогню «Град» поблизу м. Амвросіївки разом зі своїми побратимами — бійцями 72-ї бригади, віддав своє життя за нас, за те, щоб мільйони людей не відчули на собі страхіття братовбивчої війни, розв’язаної нашими «братами-сусідами».Народився Олег на Бориспільщині, виріс, навчався у Березані. Після школи вступив до Київського радіомеханічного технікуму. Згодом служив у Повітряно-десантних військах Збройних сил України. Дуже пишався, що він десантник, хоч і нелегкою була служба. Добре зарекомендував себе: від рядового дослужився до старшини. Після школи міліції працював у Печерському райвідділі внутрішніх справ. А останнім місцем роботи була АЗС ТОВ «Вікінг» у Борисполі.
Олег Братко любив свій колектив. На мою пропозицію знайти роботу десь ближче, адже на дорогу чимало часу витрачається і проїзд коштує дорого, сказав, що гроші для нього — не головне, адже працює у хорошому колективі. «Люди, команда — ось що важливо». І справді, не все вимірюється грошима. Я це зрозуміла, познайомившись з колегами Олега, коли після відправлення його на схід, вони запропонували свою допомогу дружині — таку дуже вчасну і доречну. Тому хочу подякувати керівництву та співробітникам Олега за те, що як і ми (його родина), були на зв’язку з нашим захисником, підтримували не лише дружину, а і його.
Скільки ж болю принесла страшна звістка про загибель Олега всій нашій родині. І з кожним днем він не лише не вщухає, а посилюється від усвідомлення жахливої реальності. Не хочеться вірити, що уже ніколи він не скаже: «Привіт, хресна, у мене все нормально!», не посміхнеться так, як це вмів тільки він, не поцілує, не обніме. А ще серце крається, коли бачиш невимовне горе матері, її страждання. Як підходить вона до фото сина, з якого його погляд проникає прямо у душу, гладить його, цілує, просить вибачення, що не може стримати ридання, знаючи, що і йому там важко, що душа його неспокійна, що настраждалася вона вже, адже п’ять діб не могла повернутися додому. А у відповідь — тиша...
Як же важко бачити, як тяжко переносить цю страшну трагедію — загибель старшого брата — Руслан, що так чекав його повернення, у якого руки не здіймалися щось робити без нього і який готовий був заради нього на все. Як переймається руслановим болем і втратою його дружина Наталка, його дітки, племінники Олежки, яких він любив понад усе. А вони ж чекали дядю, будували у дворі блокпости, щоб допомогти йому захистити... Коли ж сказали їм, що дядя житиме на небі, 3-річний Росточок задумано промовив: «Я не можу понять: як він там буде на небі, він же впаде». І тільки згодом трохи заспокоївся, коли пояснили, що у дяді будуть крила і житиме він на білій хмаринці. Боляче дивитися на переживання дружини Алли, у якої перед очима щомиті з’являється то один, то інший кадр прожитих разом 14 років. На те, як важко сприйняли страшну звістку молодший брат Віталій і вітчим Олег Віталійович.
Непоправну втрату переживають моя родина, рідні, куми, друзі, однокласники, знайомі, усі небайдужі березанці, які гідно вшанували пам’ять мого хрещеника. Кілька тисяч людей зібралося того дня на площі біля Будинку культури. Вони прийшли з квітами, щоб попрощатися з Героєм.
Тепло і з сумом відгукуються про нашого захисника всі, хто його знав.
— Він справжній, — говорить співробітник ТОВ «Вікінг» Костянтин Фадєєв, з яким мені доводилося спілкуватися, бути посередником між олежчиним колективом і його дружиною.
— Він був особливим, — каже його перша вчителька.
— Він був справжнім лідером, — стверджує товариш Олега Ян Матяш, з яким служив у ЗСУ.
А мені хочеться додати, що він був відданим і справедливим. Відданим своїй родині, своїм друзям, своїм бійцям, своїй рідній країні. Завжди відстоював справедливість, не боявся сказати правду старшому за званням. Він був сам собою, турбувався про всіх, часто забуваючи про себе. Свій бронежилет, який видали йому як командиру відділення, не задумуючись віддав іншому бійцю, батькові трьох дітей; дуже вболівав за своїх поранених товаришів, опікувався своїми підлеглими, які поважали його.
— Він був дуже хорошою і веселою людиною, мужнім воїном, підтримував нас усіх, піднімав бойовий дух, — каже про Олега бойовий товариш Діма з 72-ї бригади, з яким зв’язалася по телефону, якому вдалося врятуватися — вийти з того пекла, а після госпіталю повернутися додому. Говорить, а голос тремтить, зривається. А олежчин тезка Олег, теж старшина, який все ще перебуває у госпіталі з тяжкими пораненнями і з яким здружилися за ці довгі місяці, говорить, що він був ще й хорошим другом, планували разом після закінчення АТО зустрічатися сім’ями, відпочивати, їздити на гостини один до одного, до інших побратимів. Не судилося... Проте слова він та інші бійці дотримаються: як тільки це стане можливим — обов’язково приїдуть. А нині дуже сумують, бо втратили найкращого бойового товариша; співчувають рідним.
Щемить серце від болю, від непоправної втрати, і водночас розуміє, що нам є ким пишатися. Що Україна ніколи не вмре, не згине, адже у неї є такі сини, як наш Олежка, старшина Братко, наш дорогий десантник. Пухом тобі земля і вічна пам’ять!
Н. Ігнатенко