Петро Базюченко: 20 років у ветеранському спорті
- 28 серпня 2014
- Відгуків: 0
- Переглядів: 359
-
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/8/440/5/Petro-Bazyuchenko.jpg" style="width: 400px; height: 533px; margin: 10px; border-width: 1px; border-style: solid; float: left;" />Нещодавно 84-річний важкоатлет-ветеран із села Кірове Бориспільського району повернувся з перемогою з Азейбарджану. За двадцять років у ветеранському спорті він 13 разів виборював звання чемпіона Європи серед ветеранів важкої атлетики і двічі на всесвітніх олімпійських іграх ветеранів ставав чемпіоном світу: 2002 р. — у Мельбурні, а 2005 р. — у Канаді. Двічі виграв кубок світу серед ветеранів: минулого року у Малайзії, а 2014 — в Азербайджані. Мріє ще Петро Базюченко про звання абсолютного чемпіона світу!<br />
Користуючись нагодою, ми поставили кілька запитань нашому видатному земляку.<br />
<p>
<strong><em>— Петре Максимовичу, розкажіть, як Ви починали свій шлях у важкій атлетиці?</em></strong></p>
— Після закінчення Білоцерківського сільськогосподарського інституту (факультет ветеринарії) мене відправили на освоєння цілинних земель. Хрущов тоді дав таку вказівку: усі, хто закінчував вищий навчальний заклад, отримавши диплом з відзнакою, — на цілину, а в кого — трійки, четвірки — ті лишалися в Україні. У мене була одна хвора мати, я залишив її саму. Я родом із Ковалівки, тепер це вотчина Засух…<br />
На цілині я теж виступав на спартакіаді молоді земель Казахстану — зайняв 2 місце. Через рік, 1957 року, повернувся додому, звернувся до обласного ветеринарного відділу, звідки мене направили у Вороньків. У селі тоді замість клубу була якась маленька хатка, не було спортивних гуртків. Я привіз гирі і штангу на ветеринарну дільницю. І молоді хлопці повалили до мене у двір. Я їх тренував. За рік-два у селі вималювалася команда гирьовиків. 1960 року ми посіли перше місце в області і брали участь у перших сільських спортивних іграх, які проходили у Черкасах. Вороньківська команда виборола перше місце! Тож естафету я передав вороньківським гирьовикам Григорію Федьку, Петру Спису, Олександру Григору, які показували високі результати в області і республіці. До нас приїздив Григорій Корзун. Ми усі разом ходили по селу і просили матерів, жінок, щоб відпустили хлопців на тренування чи змагання.<br />
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/8/440/5/016.jpg" style="width: 400px; height: 299px; margin: 10px; border-width: 1px; border-style: solid; float: right;" />Але й штангу я не залишав: установив поміст на дільниці, і став тренуватися прямо у манежі. Приїхав керівник, і до мене: «Що це ти замість корів організував штангу?» І… похвалив.<br />
Я кандидата у майстри спорту виконав ще в інституті. На цілині, звичайно, результати у мене впали. Та я наполегливо продовжував тренуватися: у мене була фанатична любов до важкої атлетики.<br />
Гирьовий спорт з Воронькова поширився на весь Бориспільський район. Вже зараз цей вид спорту розвивається, навіть дівчатка успішно виступають.<br />
У Кірове я переїхав у 1970 році. Спочатку займався гирями у дворі. Того ж року я поїхав на першість України і здобув перше місце серед атлетів. І 4 рази підряд я виборював почесне звання чемпіона України з гирьового спорту. А майстра спорту я виконав аж у 45 років, у віці ветерана.<br />
1980, коли проходила олімпіада, мені випала честь у Борисполі нести олімпійський вогонь.<br />
На посаді директора радгоспу я побудував спортивний комплекс. Запросив відомого тренера Миколу Ратушняка, який один із перших організував жіночу важку атлетику, яка тоді ще не була олімпійським видом спорту. Тоді у Кірове їздили тренуватися з інших населених пунктів. Майстер спорту Павло Садовий з Баришівки приїжджав до мене тренуватися, Анатолій Овчаров з Борисполя. У мене багато було учнів, особливо у Воронькові. Ми часто разом брали участь у змаганнях. Федько потім створив команду у Воронькові, яка займала перші місця в області й Україні.<br />
У Кіровому, на громадських засадах, ми підготували олімпійську чемпіонку Наталію Скакун. Вона поки-що перша і єдина олімпійська чемпіонка України. Батько Наталії працював у Кучаківському держплемптахозаводі електрозварювальником і також займався у нас важкою атлетикою. Доньці передав свої спортивні гени…<br />
Згодом ми відкрили дитячо-юнацьку спортивну школу, де я був 3 роки директором і тренував команду хлопчиків. Ратушняк тренував команду дівчаток. Він і був першим вчителем Наталії Скакун.
<p>
<strong><em>— Хто був Вашим першим вчителем?</em></strong></p>
<img alt="" src="/image/catalog/agoo/boryspil/products/news/2014/8/440/5/017.jpg" style="width: 400px; height: 299px; margin: 10px; border-width: 1px; border-style: solid; float: left;" />— До інституту я вступив 1951 р., у 21 рік. Гирями я пробував займатися ще у 10 класі: 21 раз піднімав гирю лівою і правою рукою. В інституті я зразу ж почав шукати можливості займатися важкою атлетикою, зокрема штангою. Я прийшов у секцію. Першим тренером був Ілля Григорович Мельников. Потім, на стадіоні «Спартак», — почесний майстер спорту Олександр Бондаренко, який довів мене до кандидата у майстри спорту. А за тим — цілина, займатися не було можливості. Після повернення в Україну я ледве виконав другий розряд… Але знову у 1960 році я досяг результату кандидата у майстри спорту.<br />
У ветеранському спорті я виступив вперше у 1994 році, коли мені було 64 роки! А цього року у мене ювілей: 20 років у ветеранському спорті!
<p>
<strong><em>— Силу і фізичну міць успадкували від мами чи батька?</em></strong></p>
— По лінії батька — були здорові кремезні хлопці. Батько важив 105 кг, його брат Свирид — 130 кг. А по лінії матері були жилаві міцнічоловіки.
<p>
<strong><em>— Чому прийнято вважати, що гирьовий спорт негативно впливає на здоров’я у літньому віці?</em></strong></p>
— Це надзвичайно виснажливий вид спорту. Але якщо організм здоровий і кріпкий, і займатися поступово, то він, навпаки, дає велику силу і витривалість. Я в 45 років двопудову гирю однією рукою вирвав підряд 133 рази!<br />
Звичайно, негативно на здоров’я впливають допінги. Через їх використання швидко сходять зі спортивної арени: м’язи ростуть швидко, а витривалості ніякої. Спортивне довголіття буде у того, хто не приймає допінгу.
<p>
<strong><em>— Які Ви риси найбільше цінуєте в людях?</em></strong></p>
— Найбільше — це чесність, працелюбність, повага до людей. Важливо жити не лише для себе, а щось корисне зробити людям. Моє щастя ще й у тому, що я очолював 28 років Кучаківський держплемптахозавод. Коли я працював директором, то думав, як найшвидше зробити людям водогін, газ, дороги; щоб вони мали пристойну заробітну плату, житло. У нас було вже 660 осіб працюючих. Двічі ми виборювали перші місця в Союзі у конкурсі племінних господарств! На українській виставці народних досягнень ми мали свій павільйон, ділилися з усіма своїм досвідом.
<p>
<strong><em>— Які у Вас ще захоплення? Ваші секрети успіху, довголіття, зокрема у спорті?</em></strong></p>
— Раніше любив полювання. Дуже любив шахи! Вчителі у школі чекали мене після уроків і екзаменів, щоб пограти зі мною у шахи.<br />
Моє споконвічне хобі, закладене мені генами моїх дідів-прадідів, — це город! У період посадки і збирання врожаю можу і по 12 годин працювати на городі, роблячи перерви. Звичайно, з відпочинком. Я все роблю сам, нікому не дозволяю… Картоплю саджаю рівненько. Потім кілька разів її заволочую, щоб не було бур’яну. Город дає мені велику насолоду. А ще я люблю вирощувати малину, виноград, моркву.<br />
Якщо людина постійно трудиться — вона довше буде жити. А в місті пенсіонери не знають, де застосувати силу, окрім посидіти у скверику, пограти у доміно, випити по чарці… Я б у місті не зміг жити. У селі я насолоджуюся свіжим повітрям, природою. Люблю побути просто під дощем.<br />
Але найбільше моє захоплення — важка атлетика. Мабуть, на помості й помру.<br />
Я постійно планую наперед: думаю про наступні змагання, про те, що треба виконати якусь важливу роботу. Якщо думаєш наперед, тоді нема коли старіти.
<p>
<strong><em>— Чи є перспективи розвитку ветеранського спорту сьогодні?</em></strong></p>
— Боротьба з допінгами дещо загальмувала зростання результатів. Пригадайте, скільки раніше Україна давала переможців на олімпійських іграх. А тепер?.. Раніше люди займалися спортом на громадських засадах, за бажанням. Незважаючи на голод і холод, війну і розруху, ми прагнули досягти вершин, стати сильними, витривалими...
<p>
<strong><em>— Чи рахували Ви свої медалі і кубки?</em></strong></p>
— Мені треба їх не лічити, а вимірювати на кілограми. Зберігаю переважно більш цінні нагороди. Частину подарував учням місцевої Кіровської школи. Дарував рідним.
<p>
<strong><em>— Ви щаслива людина?</em></strong></p>
— У житті на мою долю випали великі випробування. Я знав, що таке війна, голод, холод. Але я щасливий. Досягнув усе своїми мозолями, наполегливою працею. Маю три дипломи вищої освіти: за плечима сільськогосподарський інститут, вища політична освіта, а в 62 роки став кандидатом економічних наук (хоча мріяв стати давно!). Маю звання майстра спорту, заслуженого працівника сільського господарства. А тепер із задоволенням займаюся ветеранським спортом. І хоча за штангу взявся аж у 22 роки, здобув чимало… У мене є син (також майстер спорту з важкої атлетики) і двоє онучок. Нещодавно відгуляли весілля онуки, то тепер я сподіваюся померти не дідом, а прадідом. Обіцяли, якщо народиться хлопчик, назвати на честь прадіда — Петром! Думаю, життя прожив немарно.<br />
Мене не забувають друзі, постійно запрошують до школи виступити перед учнями.<br />
У моєму житті все траплялося із запізненням: і школу закінчив пізніше, й інститут, і майстра спорту виконав у 45 років, і дисертацію захистив у пенсійному віці… А тепер хочу й померти із запізненням!
<p style="text-align: right;">
<em><strong>Лариса ГРОМАДСЬКА.</strong></em><br />
Фото автора та з архіву Петра Базюченка</p>