Величне і безсмертне ім'я українця

Слова великого і мудрого поета виявились пророчими. Вже понад два століття живуть і діють герої І. П. Котляревського. Його творчість є вершиною української літератури дошевченкової доби. Він першим серед митців звернувся до життя народу й народного слова як головного джерела літературної творчості. Письменник відомий нам як автор славнозвісної «Енеїди» і перлини національної драматургії «Наталки Полтавки». Саме цим творам судилося пережити віки і не втратити своєї актуальності у вираженні народного життя, енергії і краси душі народу.

Досить нагадати той факт, що з першої своєї появи на світ поема «Енеїда» набула такого притягального магнетизму, що поширювалася в Україні і за її межами у багатьох рукописних списках. Один з таких списків поеми потрапив до рук конотопського дідича Максима Пампури, який служив тоді в медичній колегії в Петербурзі і займався видавничою діяльністю. «Енеїда» його так заполонила, що в 1798 році він без згоди автора за свої кошти видав перші три частини поеми з присвятою «любителям малороссийского слова». Через десять літ вийшло друге видання. Повністю поема була надрукована вже після смерті автора в 1842 році.
Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 року у Полтаві в родині канцеляриста міської управи. Освіту одержав у дяка та Полтавській семінарії. Близько 1794 року став писати поему «Енеїда».
У 1796–1808 рр. перебував на військовій службі у Сіверському карабінерному полку, брав активну участь у військових діях російської армії під час російсько-турецької війни. Будучи ад’ютантом командира 2-го корпусу російської армії генерала Мейєндорфа, вів «Журнал воєнних дій». Особливо відзначився у військових операціях під Бендерами та Ізмаїлом, де «отличил себя неустрашимостью». Перебуваючи на військовій службі й у відставці (з 1808 р.), він не залишав літературної діяльності, бо ще з юнацьких літ пристрасно захоплювався віршами, вмів до всякого слова майстерно добирати рими, такі дотепні і вдалі, що товариші по семінарії прозвали його «рифмачем».
З 1810 р. Котляревський обіймав посаду наглядача Полтавського будинку для виховання дітей бідних дворян, прищеплював вихованцям ідеї гуманізму і справедливості. Серед його учнів був Михайло Остроградський, майбутній видатний український математик, академік Російської і кількох іноземних академій. Великий вплив на світогляд і на творчість Котляревського справили події Вітчизняної війни 1812 року. Сповнений патріотичних почуттів до батьківщини, він з піднесенням відгукнувся на пропозицію генерал-губернатора Я. І. Лобанова-Ростовського і взяв участь у формуванні 5-го кінного полку українського козачого війська для боротьби з ворожою навалою, сформувавши його за сімнадцять днів.
В одному зі своїх листів письменник відзначав патріотичне піднесення українського народу, який вступав у козаки «с удовольствием, охотностью и без малейшого уныния». Після виконання доручення генерал-губернатора повернувся до своїх вихованців, залишених без достатнього нагляду й опіки.
У 1818 році письменника призначено директором Полтавського театру. Тоді ж познайомився з молодим талановитим актором М. С. Щепкіним, який приїхав з Харкова до Полтави у складі театральної трупи Штейна, брав найактивнішу участь в організації його викупу з кріпацтва. Для цього влаштував спектакль «в награду таланта актера Щепкина для основания его участи». За свідченням сучасника, саме для Щепкіна була написана роль виборного. У 1819 році саме на полтавській сцені були поставлені створені Котляревським п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» за участю цього талановитого актора, який, відомо, став одним й найближчих і найщиріших друзів Т. Г. Шевченка.
Значний інтерес письменник проявляв і до громадсько-політичного життя. У 1818 році він вступив до полтавської масонської ложі «Любов до істини», заснованої одним із організаторів декабристського «Союзу благоденства» Михайлом Новиковим, на той час управителем канцелярії полтавського генерал-губернатора. До цієї ложі належав і активний учасник декабристського руху бориспілець Василь Лукич Лукашевич. На одному із засідань ложі він зустрічався із І. П. Котляревським. За свідченням декабриста М. Муравйова-Апостола, масонська ложа в Полтаві служила «розсадником для таємного товариства». Найактивніших і найздібніших Новиков залучав до «Союзу благоденства» — таємного революційного товариства декабристів. З метою конспірації його програма поділялася на дві частини. Перша передбачала освітні й благодійні заходи, друга, таємна, планувала ліквідацію кріпосництва й самодержавства і створення республіки революційним шляхом.
Літературна діяльність І. П. Котляревського свідчить про те, що він поділяв ідеї декабристських кіл. Згадуваний М. Новиков прихильно відгукувався про Котляревського, відзначав його заслуги у справі виховання молодого покоління, зміст якої відповідав тій вимозі, що її висував статут «Союзу благоденства» у питанні про освіту.
У 1821 році українського поета було обрано почесним членом «Вільного товариства аматорів російської словесності». Це товариство було центром декабристського літературного руху. На його засіданнях неодноразово читалися й обговорювалися фрагменти п’ятої частини «Енеїди», які з часом були надруковані на сторінках журналу «Соревнователь просвещения и благотворения», очолюваного декабристами. Саме в цьому журналі «Енеїда» дістала перший позитивний відгук за свої незвичайну веселість, дотепність й оригінальність. Критик велику заслугу Котляревського вбачав у тому, що пишучи «Енеїду», письменник звернувся до життя народу, до української історії, показавши «замість троянців, карфагенян і латинян — земляків своїх, «малоросіян» з їхнім домашнім побутом, звичаями і приказками». Це свідчення того, що письменник цікавився українською етнографією, глибоко вивчав народну творчість, історію України. Невипадково визначні діячі тогочасної науки як Д. Бантиш-Каменський, М. Погодін, І. Срезневський консультувалися з Котляревським у питаннях історії та етнографії.
Перелицьовуючи «Енеїду» римського поета Вергілія, Котляревський використовує все багатство української мови, Дослідники нарахували близько 150 назв різних продуктів харчування, понад 40 назв напоїв. Без перебільшення за поемою «Енеїда» можна творити кулінарну енциклопедію. У ній зустрічаємо лемішку, куліш, оселедець, локшину, зубці, путрю, квашу, коливо, тетерю, паштет, кисіль, бублики, книші, юшку, галушки, борщ, коржі, кислицю, тараню, ріпу, коржики, стовпці, рогіз, лизень, редьку, глід, саламаху, шарпанину, пундики, коровай, шулик, потапці та ін.
В «Енеїді» знаходимо назви широкого асортименту українського народного питва. Наприклад: брага, сивуха, слив’янка, мед, пиво, сирівець, дулівка, збитень, яловець, айвовка, пунш, горілка з назвами її сортів — варенуха, варена, ганусна, деренівка, калганка, мокруха, оковита, пальонка, підпінок, пінна, сикузка, чикилдиха.
Мабуть, жодний найсучасніший гурман не може похвалитися таким багатством страв і напоїв, не говорячи вже про їхню технологію приготування.
Знаходимо в «Енеїді» різноманітні назви посуду та близькі до них назви речей домашнього вжитку. Наприклад, баклага, баклажка, барило, вагани, відро, горшок, жлукто, кахля, кварта, ковшик, козубенька, кондійка, красовуля, кубок, кухлик, кухоль, миска, мідень, носатка, олійниця, півквартівка, пляшечка, сулія, тарілка, філіжанка, чаплія та ін. Таке багатство різного посуду не завжди можна побачити в етнографічному музеї, яким поет «начинив» свою поему. Це свідчення того, наскільки глибоко він був обізнаний життям і побутом рідного краю.

Коли троянці розгулялися, то
Барильця, пляшечки, носатку,
Сулії, тикви, баклажки,
Все висушили без остатку.
Сивушки зараз ковтонули
По ківшику і не здригнули.

 «Енеїда» — твір епохальний, великої художньої сили і патріотичних почуттів. В останніх частинах поеми відчутний героїчний тон, коли поет порівнює своїх героїв з січовим козацтвом, говорячи про його подвиги і волелюбність. Енея бачимо мудрим, хоробрим, відважним. За ці його риси поважають не тільки друзі, а й вороги. Троянці Низ та Евріал «кріпкі, храбрі, як харциз». Саме слово «харциз» означає дужий, безстрашний, відчайдушний, вони готові на самопожертву і взаємовиручку в бою в ім’я захисту батьківщини. Для них вітчизна понад усе. Про них поет пише:

Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять.

Нездоланність і непереможність справжніх патріотів характеризує такими словами:

Любов к отчизні де героїнь,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша від гармат.

Такий патріотичний мотив пронизує останні частини поеми, над якою поет працював двадцять п’ять років. Він не піддається часові і звучить особливо по-сучасному, коли українські бійці несуть важкі випробування на полях битв з московськими окупантами.
Варто сказати й кілька слів про перлину української драматургії «Наталку Полтавку». Її популярність настільки була великою, що кожен аматорський театр вважав за гордість і обов’язок поставити її на своїй сцені.
Тут хочеться згадати про спектакль в Немирівській гімназії, поставлений за активної участі подружжя Марковичів, причому здійснено виставу «Наталка Полтавка» Котляревського на високому мистецькому рівні, що рідко траплялося на той час у провінції. Виконавцями були учні місцевої гімназії. Вони поставили п’єсу з благодійною метою. Праця Марковичів була схвалена інспектором гімназії Туловим. Про неї написав у рецензії П. П. Чубинський, надрукованій у третій книзі журналу «Основа» за 1862 рік. Оскільки ніякої партитури не було, то «любитель и знаток народных песен А. В. Маркович, — писав рецензент, — с помощью М. А. Маркович (Марко Вовчок) подобрал к сочиненным для пьесы мотивы из лучших песен, сообразно ходу пьесы, характеру лиц и метру стиха, изредка переделывая последний для счастливо подобранного, в других отношениях готового народного мотива». Тоді колишній капельмейстер графа Болеслава Потоцького Йоган Ляндвер склав партитуру для всього оркестру на 14 інструментів. О. В. Маркович узяв на себе «обучеиие ролей по произношению и декламации». Марія Олександрівна заходилася над жіночими костюмами. П. Чубинський відзначав, що «Наталка и Терпилиха, благодаря любви, знанию и истинно народному вкусу М. А. Маркович, вышли на сцену в костюмах блистательных и верных народности».

Вистава мала великий успіх. «Слышен был в рядах женщин громкий плач после нескольких песен, в конце пьесы раздались крики восторга». Після цього п’єсу було повторено ще двічі, а в 1862 році вона з успіхом пройшла в Чернігові.
Від часу свого написання і до сьогодні п’єса «Наталка Полтавка» живе і хвилює глядачів своєю життєвою правдою і красою.
 

Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець