Літературна Бориспільщина
- 16 січня 2015
- Відгуків: 0
- Переглядів: 576
-
Конончук Михайло Миколайович
— прозаїк, літературознавець, публіцист, видавець, меценат, популяризатор української культури і літератури в Україні та за її межами — народився 18 липня 1952 року в с. Новокиївка Бобринецького р-ну Кіровоградської обл. в селянській родині. 1971 р. закінчив гірничий технікум у м. Марганець Дніпропетровської обл., 1984 — філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
Працював у школі, університеті, закінчив аспірантуру, захистив дисертацію кандидата філологічних наук «Особливості реалізму у творчості І. С. Нечуя-Левицького: проблеми історичного розвитку» (1989). Наразі — доцент кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Автор близько 140 праць, низки навчальних програм з української літератури. Коло наукових інтересів: історія української літератури, література діаспори, компаративістика, викладання історії літератури у середній та вищій школі, публіцистика.
Окремими книгами побачили світ: «Українська мова та література: посібник-довідник для вступників до вищих навчальних закладів» у 2-х кн. (1993, у співавторстві); «Українська література: посібник для старшокласників і абітурієнтів» (1995, у співавторстві); хрестоматія української літератури ХХ ст. у 2-х кн. «Живиця» (1998, ред., упоряд., автор статей, видавець); науковий збірник «Прийшов, щоб не розлучатися. На пошану 70-річчя Гр. Тютюнника» (2005, упоряд., прим., видавець); фотоальбом «Григір Тютюнник і його епоха у фотографіях Володимира Білоуса» (2005, автор ідеї і видавець) та ін.
Особлива сторінка творчості Михайла Конончука — дитяча проза. Окремими виданнями вийшли книги «Що у світі найсильніше?» (2001), «Зайчикова таємниця» (2007), «Калинове намисто» (2014). Твори перекладені кількома мовами, введені до читанок початкової школи. Із його оповідань і казок постає дивовижний світ дитинства, умотивований глибоким розумінням дитячої психології, правдивістю і вивіреністю художньої деталі, блискучим володінням мовою, майстерністю творення сюжету.
Михайло Конончук — член Національної спілки журналістів України (1998), лауреат премій імені Павла Чубинського (2005) та Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду імені Т. Г. Шевченка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» (2012).
Постать Михайла Конончука тісно пов’язана з Бориспільщиною. Проживає в Києві і Сулимівці. Довгий час був Президентом наукового товариства учнів «Пошук» Бориспільського ліцею «Дизайн-освіта» імені Павла Чубинського. Один із ініціаторів і співорганізаторів восьми всеукраїнських наукових конференцій, присвячених Павлу Чубинському, проведених ліцеєм і Інститутом філології. Активний учасник багатьох краєзнавчих конференцій. Тісно співпрацює з Бориспільською громадою в науковому і творчому вимірах.
Що у світі найсильніше?
Казка
Зустрілись якось на лісовій галявині заєць і лисиця.
– Ти чому зажурений ходиш, зайче?
– Біда в мене. Поставили мені зайчата запитання, а я не знаю, що їм і відповісти, – сумно промовив той.
– Може, я тобі, зайче, чим зараджу?
– Не знаю, лисичко, чи і зможеш допомогти, – тяжко зітхнув заєць. – Запитали мене діти, що у світі найсильніше? Для мене найсильніше – страх. Жене він мене світ за очі. Але як же я їм про це скажу?
– Не сумуй, виручу я тебе. Я знаю, що у світі найсильніше, – хитрість. Без неї ніхто не проживе.
Раптом між деревами щось затріщало. Заєць злякався і … шусть у кущі, а лисиця присіла, і не видно її стало в траві.
На галявині з’явився величезний ведмідь.
– Добрий день, Михайле Силовичу, – привіталася лисичка, з’явившись зі своєї схованки.
– Здоров, рудохвоста. Ти що тут робиш?
– Та ось зайцеві допомагаю задачу рішить. Зайче, де ти? Зай-че! Іди сюди!
– З-д-р-астуйте, М-м-ихайле С-с-иловичу, – підійшовши, мовив тремтячим голосом заєць.
– Привіт. Що там у тебе за задача, довговухий?
– Запитали мене дітки, що у світі найсильніше?..
– Я йому й кажу, – перебила зайця лисичка, – що найсильніше – хитрість, а він каже – страх.
– Короткий твій розум, руда. Ні страх, ні хитрість не можуть зрівнятись із силою.
– Усім відомо, звір ти сильний, Михайле Силовичу. Але в світі найсильніша хитрість. Де є хитрість, там і сили не треба.
Розсердився ведмідь. Обхопив старезного дуба лапами і з коренем вирвав його.
– Я – найсильніший! Та й величають же мене всі – Михайло Силович. Чули?! Біжи, сірий, до своїх зайченят і скажи, що найсильніший Михайло Силович. Зрозумів?!
– Зрозумів.
– Те, що ти сильний, усі знають, а от що найсильніший у світі… – лукаво примружилась лисиця.
– Ти що, – розлютився ведмідь, – смієшся наді мною?! Та це тобі будь-який звір і будь-яка лісова комаха скаже.
– Ось давай у першого зустрічного й запитаємо, – погодилась лисиця.
– О! – зрадів ведмідь, побачивши заклопотану бджілку. Золотокрила трудівниця, перелітаючи з квітки на квітку, збирала мед. «Вона, звичайно, скаже, що я найсильніший», – подумав ведмідь.
– Гей, ану лети-но сюди, – скомандував ведмідь. – Скажи, що я у світі найсильніший.
Бджола спочатку, було, неприязно глянула на звірів, що заважали їй працювати, і хотіла вже летіти геть, та лагідний голос зайця затримав її:
– Скажи, бджілко.
– Найсильніша – дружба, – задзижчала, змахнула крильцями і не видно її стало.
Ведмідь від здивування аж рота роззявив.
Усміхнулась лукаво лисичка. Злий ведмідь поліз у лісові хащі, а зайчик так і не знав, що ж відповісти своїм діткам.
Через декілька днів, шукаючи здобич, лисиця натрапила на ведмедя, який дрімав на галявині, гріючись на сонці.
– Ти нічого не чув? – озираючись навколо, запитала лисичка.
– Та наче ні. А що?
– Я тобі розповім. Але знай, я тут ні до чого.
– Ну, кажи вже, кажи.
Лисиця схилилася до ведмедя і прошепотіла:
– З тебе всі звірі в лісі сміються. А особливо зайці. Кажуть, що бджола за тебе сильніша.
– Що?! – заревів ведмідь. – Та я їм…
– А бджоли кажуть, – зашепотіла далі лисиця, – що якби ведмідь був сильний, то не питав би у бджіл. Адже сильний у слабшого ніколи не спитає.
– Виходить, що я слабший за цих комах? Та я… Та я їм… Та я їхнє дупло на тріски рознесу!
– Правильно, Михайле Силовичу! Правильно! За свою гордість треба вміть постояти, – лисиця приховала пухнастим хвостом хитромудру посмішку.
А розлючений ведмідь подався до старої липи, в дуплі якої жила бджолина сім’я.
Лисичка побігла слідом, посміхаючись: «Сьогодні і я солоденьким медком поласую».
Сумний заєць ходив лісом і ніяк не міг придумати, що ж сказати дітям. Почувши страшенне ревіння, він злякано визирнув з-за берези і побачив ведмедя, який щосили тряс могутню стару липу, наче хотів вирвати або зламати її. Липа міцно трималася в землі, тільки віти її почали потроху хитатися. Ведмідь, мабуть, зрозумів, що зламати дерево не сила, і поліз угору до дупла. Бджоли кружляли навколо свого замку і, здавалось, не помічали небезпеки. «Як би їм допомогти?» – подумав зайчик.
– Ой, бджілки! Ой-йой, бджі-лоч-ки! – намагався закричати, але голос у нього з переляку зник, так що він його й сам не чув.
А клишоногий крок за кроком наближався до дупла. Вмостившись на товстій гілці, він засунув лапу в дупло, пазурами нашкріб меду, облизав лапу і заревів від задоволення… Тоді знову поліз до дупла.
«Що буде з бджілками?» – подумав заєць і від страху заплющив очі. Та, почувши незвичайне ведмеже ревіння, глянув на дерево. Він побачив, як десятки бджіл дружно кинулись на кудлатого розбійника. Не витримав клишоногий укусів гострих жал, хотів передніми лапами відбити атаку, але не втримався, втратив рівновагу, заревів і покотився в траву.
– У-у-у-у! – заволав ведмідь на весь ліс і кинувся тікати. Лисиця почула ведмежий крик і несподівано висунулася з кущів, ще більше сполохавши переляканого ведмедя. А бджоли з розгону налетіли на лисицю. Вона підстрибнула, запищала від болю і подалася в інший бік.
Ох, і дісталося ж їм обом.
А заєць, дивлячись на бджіл, які святкували перемогу над силою і хитрістю, щиро радів:
– Піду до своїх зайчат і скажу: – Діти! Найсильніше у світі – дружба.
Гірке морозиво
Оповідання
– Петрику, ти це куди біжиш?
– По морозиво, – підкидаючи на долоні монетку, похвалився хлопчик.
– Я теж з’їла б… – зітхнула Оленка. – Та… грошей зараз немає…
– Ходімо, дам половинку, – запропонував Петрик. – Тільки потім віддаси цілу. Згода?
Оленка здивовано подивилася на Петрика. Ну й жаднюга! Але промовчала. Дуже вже хотілося їй морозива. А онде й лоток, біля якого товпилися люди.
– Постривай, Петрику! – дівчинка смикнула Петька за рукав і показала на дідуся, який штурхав костуром по землі, наче щось шукав.
– Дідуню, ви щось загубили? – спитала Оленка.
– Ой, дітоньки, старість не радість. Поспішав ось по ліки, та спіткнувся і розгубив гроші. А окуляри дома забув, у піджаку. Тепер дивлюся-придивляюся, а воно в очах все мерехтить і розпливається.
– Та ми вам враз допоможемо, – защебетала дівчинка і кинулася разом з Петриком збирати монети.
– Ну, от і все. Тримайте, – передаючи гроші старому, мовив хлопчик.
– От спасибі, от спасибі, мої голуб’ята! Виручили діда. – Дідусь задоволено посміхнувся у довгі вуса і почимчикував у бік аптеки, а діти – мерщій за морозивом.
– Дві порції дайте, – задихавшись від бігу, попросив Петрик.
– Як дві? – спантеличилася Оленка. – У тебе ж грошей було тільки на одну.
– Т-с-с-с! – Петрик приклав пальця до уст і озирнувся, перевіряючи, чи ніхто не почув. – Я, коли збирали монети, на одну наступив. Все одно дід недобачає. А нам зате обом по морозиву буде.
– Постривай. Я щось не розумію…
– Ой! Ну яка ти чудна! Ти ж хотіла морозива? Хотіла. Тепер бери і їж. І віддавати не будеш.
– А якщо дідусеві на ліки не вистачить. Ти подумав?
– Хе! Велике діло – двадцять копійок. А якби не ми, він би ще й досі їх шукав.
– Який сором, – обличчя дівчинки зашарілося, як ягоди горобини восени. Вона стояла розгублена, ладна втекти світ за очі або провалитися крізь землю. – Я не хочу такого морозива, – промовила рішуче. – Це… це гірке морозиво! – майже закричала. А далі благально: – Тітонько, нам тільки одну дайте. Одну.
– Морочите голову: одну – дві, дайте – віддайте, – пробурчала продавщиця, кидаючи на лоток двадцять копійок.
Оленка тільки цього й чекала. Схопила гроші і бігом до аптеки.
– От чудна, – розгортаючи пачку, знизав плечима Петрик. – А говорила, морозива хоче.
Їжачкова знахідка
Казка
Чи знаєте ви, чому звірі в лісі не дружать, а їжак, зустрівшись із ними, відразу згортається у клубок і сердито фурчить? Ні? Тоді послухайте.
Раніше всі звірі жили дружно. Менші поважали старших, сильні не ображали слабких. Та от одного дня трапилась у лісі така пригода.
Їжачок, пробігаючи галявиною, знайшов дзеркальце.
Таке маленьке, кругленьке, але в якому все видно. Сороки, що сперечалися на дереві, в кого довший хвіст, вгледіли, як їжачкова сім’я роздивляється знахідку, й аж заніміли від здивування.
– Що це у вас таке? – посипалися запитання.
Поглянули самі.
– Оце дивина, – вимовили хором.
– Диво! Диво! Дивина! У їжака є дзеркало! – стрекотали по всьому лісу сороки.
І от уже звірі біжать, летять до їжачкового будиночка. Їжачок радий гостям. Показує дзеркальце. Звірі розглядають, радіють, бо це ж справді дивина – побачити самого себе.
Першими, як завжди, були прудкі лісові малюки: білки, зайці, птахи. Та скоро охочих подивитися зібралося стільки, що й галявина стала тісною.
– Друзі, – сказав їжачок, – давайте дивитися по черзі. Хто за ким прийшов, той тоді й дивиться.
Цю пропозицію підтримала лісова малеча, але сильним вона не сподобалася: кожному з них хотілося бути першим. Вони відштовхували малих, а ті підняли страшенний лемент. Почалася метушня, крик-гам. Кожен тяг дзеркало до себе. І от хтось ненароком чи то штовхнув ведмедя, чи, може, наступив йому на лапу. Той не витримав, заревів, замахав лапами і впустив дзеркальце. Воно брязнуло на землю і розбилося. Було дзеркальце – і нема.
Малі страшенно образилися на великих, що ті самі дивились. Великі ж почали кричати, що малі винуваті, бо вешталися під ногами і заважали їм. Отже, вони і винні. Піднявся такий ґвалт якого ще ніколи ліс не чув. Дійшло діло й до бійки. Одним словом, звірі розбрелися сердиті, а деякі – навіть биті. І більше ніколи не збиралися разом. Хіба що іноді зустрінуться випадково, глянуть одне на одного, згадають історію з дзеркалом, загарчать і підуть кожен у свій бік.
Та найбільше шкодував їжак. Все не може собі пробачити тої знахідки. Адже це через неї все трапилося. З того часу він бере лише те, що можна наколоти на голки, та ще став згортатися в клубок, як когось побачить зі звірів, і сердито фурчить.
Про півників голос і друзів
Казка
Жили в одному дворі й разом гралися цуцик, півник і каченятко. Так і чулося то тут, то там: собаче – гав-гав або качине – кря-кря. І все було б добре, якби ще був голос і в півника. Але він нічогісінько сказати не вмів, бо не мав голосу. Страшенно страждав, спостерігаючи за цуциком і каченям, які безперестанку перемовлялися. Друзі хотіли зарадити півниковому горю, але не знали як.
Одного разу вони вирішили: треба шукати півників голос. Але де? Про це ніхто з них не знав.
– Ех, якби ж ми знали, який твій голос, – безсило прокрякало каченя.
А півникові стало ще сумніше. Та от якось друзі прибігли до нього:
– Ми вже знаємо, коли в тебе буде голос. Старий півень сказав, що в півнів завжди так: спочатку слід вирости, а тоді ти матимеш голос, та такий, що всіх-всіх розбудиш.
Пройшло декілька днів. Малим здалося, що вони підросли, подорослішали. А в півника голосу все не було.
Він уже втратив і надію. І найбільше боявся залишитися зі своєю бідою сам. Цуцик із каченям стали мовчазні, бо не хотіли своїми голосами завдавати півникові болю. Одного ранку вони прокинулися від дивного звуку.
– Хто це тут? – запитали сполохано. – Що трапилося?
Півник замахав крилами, витягнув шию і тоненько-тоненько за-ку-ку-рі-кав. Раз, удруге, втретє…
– Так ось який він, твій голос! – дивувались і раділи друзі.
Тепер усі були щасливі, бо вже в кожного з них був голос. А найщасливішим у цій історії був півник, бо, крім голосу, в нього були ще й вірні друзі.
Зайчикова таємниця
Казка
– Для кого це ти спозаранку квіти збираєш? – застрекотала сорока.
– Це… моя таємниця, – загадково відповів зайчик.
– Таємниця?! – здивувалася сорока. – Ой, якби ти знав, як я люблю чужі таємниці. Скажи мені. Чому ти мовчиш? Скажи…
– Я не хочу, щоб хтось дізнався про це першим за маму. Ой!.. – схаменувся розгублено зайчик. – Майже все і сказав.
– Вухастику, я знаю всі лісові секрети. Мені всі довіряють. А ти? Ти мене страшенно образиш, якщо не скажеш, для чого мамі квіти? – і сорока, опустивши голову, зробила вигляд, що засмутилася.
– Не ображайтеся, сороко-білобоко. Я скажу. А тільки ви пообіцяйте, що нікому-нікому.
– Кажи! Кажи! Швидше кажи.
– Сьогодні в мами день народження, і от я…
Та сорока, не дослухавши, махнула крилами – і полетіла. А зайчик здивовано подивився їй услід, зібрав букет і радісний пострибав до будиночка. Але що за диво? З ким зустрінеться, усі знають про його таємницю. Засмутився зайчик, ледь додому бреде. А тут і мама назустріч.
– Ой, як ти мене налякав. Я всюди тебе шукаю, а ти, виявляється, на лузі…
І тут зайчик не витримав. Заплакав.
– Чого ж ти слізки ллєш, мій маленький?
– Як мені не плакати, адже всі знають мою таємницю, – витираючи лапками очі, мовив зайчик. – Ведмідь знає, білка і їжак знають, знаєш і ти, а я так хотів зробити тобі сюрприз.
– Спасибі. Твій дарунок мені дуже подобається, – пригортаючи зайчика і квіти, заспокоїла синочка мама.
– Правда? – ледь усміхнувся зайчик. – Але ж я хотів, щоб перша про нього дізналася ти.
– Тепер знатимеш: таємницю будь-кому не довіряй.
Михайло Конончук