По скарби до Павла Чубинського

Під час зимових вакацій 1861 року у Борисполі відбулася історична зустріч двох студентів, двох майбутніх світочів української культури. Гостем бориспільця був дев’ятнадцятирічний студент Київського університету природничого факультету Микола Лисенко, а господарем — теж студент, тільки юридичного факультету Петербурзького університету, Павло Чубинський. І що характерно, гість приїхав до Борисполя не вивчати флору і фауну, як того вимагав обраний ним фах, а записувати народні пісні безпосередньо від селян. Хоча відомо, що майбутній композитор народився на Полтавщині в дворянській сім’ї, де мати, маючи освіту після закінчення Смольного інституту шляхетних дівчат, привчала сина до аристократичних манер, забороняла йому зустрічатися і спілкуватися із селянами. У той же час батько, Віталій Романович, і бабуся всіляко підтримували товаришування із дітьми кріпацьких родин, які спілкувалися українською мовою і гралися в народні ігри та забави, що й надалі захопило його дитячий розум, а в подальшому й визначило його захоплення музикою і народною творчістю. 

Бориспіль на той час був звичайним провінційним містечком, але тут панувала пісенна творчість, народні ігри та вечорниці супроводжувалися піснями, музикою, неповторними народними гуляннями. Тож приїзд сюди майбутнього композитора був невипадковим. Тим більше він знав, що Чубинський, навчаючись на юридичному факультеті, захоплювався етнографією та фольклором, що й треба було Миколі Лисенку. Тому він не поїхав до батьків на Полтавщину, а зупинився у Чубинського, котрий був своєю людиною для бориспільських парубків і дівчат та добре знав пісенний матеріал народних гулянь, бо й сам черпав, наче воду з чистого джерела, ще незамулене пісенне багатство. Тож кращого посередника і гіда по народних гуляннях у Борисполі, як Павло Чубинський, годі було шукати. Разом з ним Микола Лисенко відвідував вечорниці, гуляння, слухав народні пісні, щедрівки, колядки, — все багатство бориспільського фольклору, яке доводилося йому чути, і записував не лише слова, а й мелодії.

Зимові канікули пройшли з великою користю. З Борисполя Лисенко повернувся з багажем нових записів народних пісень і пісень народного календаря. Вже пізніше, у травні 1896 року, у листі до Філарета Колесси він згадає студентські роки і напише: «Я, бувши студентом університету, кожне літо, що траплялося мені їздити на село, залюбки віддававсь тій роботі. Через те я, між іншим, і ставсь перейнятий духом народної пісні; вона мене споріднила з людом…». 

Завдяки Чубинському М. Лисенко мав змогу зблизитися з бориспільськими селянами і записати від них чимало цінного фольклорного матеріалу. Це була найпомітніша постать серед знайомих Лисенка. Завдяки їхній співпраці фольклористика й етнографія збагатилася таким текстовим і музичним записом, як 108 нотних зразків бориспільського весілля середини ХІХ століття. У третьому томі «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-руський край» (1872) П. Чубинського подано 31 зразок записів календарних пісень з нотами, які записані безпосередньо М. Лисенком і вміщені ним пізніше у збірці «Молодощі» (1875), де представлені весняні ігри та веснянки.

Багато пісень знав і сам Чубинський, який любив співати і цікавився ними як етнограф. Але, за спогадами сучасників, його голос швидше підходив для виступів як оратора у просторій залі або на майдані. Хоча у випусках пісень М. Лисенка можна зустріти помітку «од Чубинського». Певно, пісня «Ой по горі сірі воли ходили» найбільше підходила для голосу Чубинського, що композитор не втримався від спокуси записати її слова, покладені на ноти саме за мелодією виконавця. М. Лисенко був дуже задоволений приїздом до Борисполя і радів з того, що є таке місце, де можна з вигодою зробити добру справу і разом погостювати у товариша.

Діяльність П. Чубинського була багатогранною. Окрім етнографії і фольклору, він брав участь в організації школи для дітей бідних селян, надавав юридичну допомогу бориспільським козакам у їхній судовій тяганині з панами і в народних звичаях та піснях знався добре. Адже відомо про його активну участь в аматорських виставах, коли, виконуючи роль Возного в «Наталці Полтавці», співав публічно. Також співав у хорі, коли працював на цукроварні фірми «Брати Яхненки й Симиренко» у Городищі Черкаського повіту, де влаштовував вечірки молоді, бали з музикою, вистави, в яких сам брав безпосередню участь.

Чубинський був активним організатором вистав та різних ігор, навколо яких гуртував молодь і запалював усіх своєю енергією. При цьому подібні ігри та вистави супроводжувалися обов’язково піснями. Відома українська діячка Ганна Берло, уродженка славного козацького містечка Вороньків, тоді Переяславського повіту, навчаючись у бориспільському пансіоні німця фон Кремера, згадує, як до них влітку приїздив П. Чубинський. «Пам’ятаю один з таких вечорів, — пише вона, — хор співав українських пісень. Співали тоді й складену Чубинським «Ще не вмерла Україна», і ми, діти, підспівували, що «Наливайко і Павлюк, і Тарас Трясило із могили кличуть нас на святеє діло, — звичайно ми не розуміли, хто такі ті Наливайко і Павлюк і на яке діло вони нас кличуть». Таким був Чубинський.

Тож, їдучи до Борисполя, М. Лисенко відчував, що він не марнуватиме час і щедро поповнить свій багаж новими записами українських пісень від бориспільців і від селян, ближчих до Борисполя сіл, зокрема Іванкова та Воронькова, де разом з Чубинським встиг побувати під час зимових канікул. Невипадково К. В. Квітка, чоловік Лесі Українки, музикознавець і фольклорист, зазначав: «Великий Лисенків збір народних мелодій не є діло тільки його самого, але, в певній мірі, й діло його ідейних соратників, видатних діячів української культури на інших полях, що були теж глибоко перейняті любов’ю до рідної пісні». Безперечно таким діячем на полі любові до української народної пісні і її збереження для наступних поколінь був П. Чубинський. І що важливо, на думку К. Квітки, чим Чубинський прислужився Лисенковій діяльності, — це те, що завдяки йому Лисенко мав постійну базу в Борисполі, де жив і «наспівав М. Лисенкові тамошніх веснянок». 

Варто згадати і той факт, що пісенну ауру створювали і бориспільські селяни. Вони були людьми освіченими, розвиненими, глибоко шанували народну пісню, звичаї і традиції. Тут чи не найдовше дотримувалися звичаю понеділкування, що стало фактом для наукових досліджень.

Олена Пчілка про враження зустрічі з бориспільськими селянами писала: «Я пам’ятаю сильне враження, яке зробили для мене десь року 1900 молоді бориспільці, що прийшовши до Києва, перебували в одного з культурних діячів (М. Лисенка — А. З.).

Вони говорили прегарною мовою, сполучаючи те, що на тоді було вироблено для літературної української мови, з натуральністю і соковитістю щиро народною. Вони були начитані навіть у галицьких виданнях, підкреслювали своє релігійне вільнодумство, були настроєні радикально, але без деструктивного запалу; виявляли в принципі бережне ставлення до культурних цінностей. Таких груп навряд чи багато тоді було між українським селянством. Баришпільські селяни, яких образи я пригадую, були, може, сини або ідейні вихованці тих, що їх розвивав сам Чубинський, а ще в більшій мірі — ідейні вихованці інших київських діячів, в усякому разі самий зв’язок їх з київськими діячами, за конспіративних умов того часу, йшов ще з тих давніх зв’язків, які встановилися дякуючи Чубинському». 

Саме народна пісня, любов до неї, зблизила не тільки Лисенка з Чубинським, а й із бориспільськими селянами. Встановився невимовний дивовижний зв’язок, який протягом десятиліть вилився в незвичайне почуття взаємоповаги і любові селянського гурту до М. Лисенка. Для нього була особливо дорогою та любов, яку продемонстрував йому простий український люд на святкуванні 35-літньої діяльності композитора 1903 року. Селяни з Борисполя у привітальній адресі зверталися до ювіляра: «Ви взяли від нас нашу рідну пісню і зодягли її в нові чудові образи і мрії, пісня та верталась знову до нас… і, голосно лунаючи, возвіщала нам, що вже починають кращі з освічених людей єднатись з забутим і занедбаним селянським людом. Пісня ваша заставляє нас плакати, тужити, веселитися, почувати серцем радість і горе, зворушує в наших душах найкращі почування, викликає братерське кохання».

Такою була оцінка простого люду композиторської діяльності М. Лисенка, який наростив крила народній пісні і доніс її до наступних поколінь українців. 

Андрій ЗИЛЬ,

краєзнавець