(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Літературна Бориспільщина

  • 12 лютого 2015
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 133
  • Автор: admin
  • 0

Поклик вовків

Новела

Василь Швець

— Так ось воно чим закінчується! — пошкодував Роман Лут, гойдаючися під парашутом.
Власне, був не кінець, а тільки початок перших нещасть у його житті. Поразки могло б і не статися, якби не заглибився так далеко в небеса надвечірніх Альп. Коли берегові укріплення понад річкою Мур у Штирії вже було сфотографовано, йому спало на думку облетіти ще й Норійські хребти. Зеленостінні або руді, зверху покриті снігами, вони бігли на південь і десь, мабуть, не так і далеко потрапляли у вічне літо. Час не квапив, а самостійних дій розвідника не обмежували ні штаб, ні бензин. Винищувач плив над шосейною магістраллю, по якій з Італії тяглася колона війська. Лут розвернувся і низько, як тільки могли дозволити виступи скель, пронісся уздовж дороги, пострілюючи з кулемета, не те щоб занадто густо, а так — аби нажахати.
Під час другого розвороту шлях перетнув «месершміт».
Бій не точився й десяти хвилин, коли в капоті мотора закру¬тились жовто-лискучі свердлики іскор, викидаючи стружки синього полум"я — спочатку на праве крило, потім на фюзеляж. Літак ринув донизу, клекотав і займався вишнево-зеленим спалахом, доки не вибухнув серед засніженого плато, полишивши в небі вигин димової дуги. Парашут спускався повагом. Від крижаного повітря вії поймалися памороззю — ні зітерти, ні схукати. Він побачив праворуч озеро, за яким ясно й чітко вирізнялись обриси двогорбого бескиду з похилим шпилем, а далі густе гостроскелля мерехтіло й громадилось у променях сонця в той час, коли долини та урвища курилися фіолетовою пітьмою. Було дивовижно. Але по-справжньому здивувало інше. Лут спершу не повірив своїм очам. Така сама чорна дуга постала над бескидом, що скидався на вилинялого верблюда, запряженого в білий хомут. Чи не сталася катастрофа і з німцем? Але так чи інакше, а програний бій тепер видавався уроком, неуважно прослуханим дуже давно — ще за шкільною партою. Дратувало не те, що дано великого маху, що німець — досвідчений ас. Дратувала його зверхня поблажливість чи просто зневага до свого супротивника: він навіть не обстріляв Лута під парашутом. Виходить, що шалапут змилостивився, пощадив його, вигравши бій начебто жартома.
Парашут шарудів пошарпаним шовком об колючий сніг, доки не дійшло до свідомості, що призначення цього шовку — не для злетів, а лише для падінь. Лут оглянувся. Була крем"яниста рівнина та вітер, засивлений снігом чи страхом. Він повільно зібгав шовковий непотріб і, взявши під руку, побрів у напрямку сірих скель. Здійнялася хуртовина, й відразу — без усякого попередження, без жодної тіні, без присмерку — спустилась і накрила пілота ніч. На щастя, йому трапилась тепловода поточина, пара якої відгонила духом сірки. Щоб не залишити найменшого сліду, він зарив парашут, поранивши в темряві руку об гострий камінь. У польовому пакеті були необхідні ліки, але не хотілося гаяти часу. Засвітивши ліхтар, рубчиком носовичка витер навколо виразки запечену кров, потім ногами нагорнув на шовк дрібненької ріні, погуцикався і привалив галькою вапняку. Тоді вперше й приплинуло протяжне виття. Він рушив на нього. Піскуватий сніг вижалював щоки, хрущав об шкіряний шолом, і Луту подумалось: як добре, що він все-таки в окулярах. Ішов і лічив сумовиті звуки, як лічать улітку кування зозулі. Під отим виттям, безперечно, причаювалось людське житло — ферма чи хутір, навколо якого бродили вовки. Пілот спотикався і падав, присвічував і повз і не знав, скільки подолано кілометрів. Коли зійшов довгожданий місяць, стало помітно, як хуртовина стелиться навскоси по вітру. Загубити потічок було небезпечно. Власне, для Лута він — як для сліпця поводатар: має ж коли-небудь кудись привести.
У міру того, як вітер поволі вщухав і сніг ставав капцюватим, забрьохані унти все важчали, відчувалась утома. Шкода було парашута: міг знадобитися — для постелі.
Виття набагато наблизилось, повиразнішало, і Лут, розстебнувши навушники, уловив слухом підозріле шурхання — десь нагорі щось дерлося й хекало. Він уперше відчув беззахист, оступився, трохи не впавши у воду.
 — Глянь!
Це швидше було не слово, а звук, позбавлений значення і звернений хтозна до кого. Лут майже напівсвідомо жбурнув каменюку в скопичення вогників, а потім відскочив, спиною наче при¬лип до бережка. Над снігом яскравилось вишнево-зелене сузір"я голодних очей, поновивши в пам"яті спалах винищувача. Позадиравши морди, звірі смоктали повітря, потім зітхнули одне на одного, буцімто порадились, що робити з людиною. Лут засвітив ліхтаря. Коли патлате проміння заметлялося в них під ногами, передній позадкував. Тоді права рука намацала кобуру. Але ні, стріляти не треба: це може стати сигналом для нападу. Вийшло б насправді безглуздо: врятуватися від небесного вовка тільки для того, щоб на землі лежати розтерзаним іклами сіроманців!
Їх було троє чи, може, й більше. Коли вони розповзлись і, нарешті, потрюхикали геть, не пригадати. Мабуть, він стояв дуже довго, бо завірюха перемеженилась, хоч вітер ще був занадто різкий, натужувався і стогнав, перекидаючи хмари через хребти. Однак очам поталанило розрізнити кілька дерев, озеро й ожередик сіна. Повіяло дрімотою літа — вирий нору та й спи. Він так і хотів зробити, але майже поряд розляглось голосне «гува-о-у!», пересипане брязкотом ланцюга.
 — І скільки тебе нащенилося тут, бісове кодло! — вилаявся вперше за всю дорогу пілот, зіп"явся на ожеред і виглянув.
Поміж кущами на білій прогалині, волочачи по снігу припон, мордувалося щось, схоже на теля. Оказія була цілком неймовірною, коли воно раптом завило. Він сплигнув на забузований снігом трав"яний острівець і відчув, як під ногами клацнув капкан. Скобки вгризлися в задник унта. Лут вивільнив ногу, підійшов до незнаного звіра. То був закапканений рябий сенбернар. Із його розчепірених вух повисали бурульки. Пес, мабуть, намагався розтеребенити головою сніг, позбутися пастки. На розгребених латках валялося листя капусти — приманка для зайців, а попався оцей богатир собачого роду.
 Лут знав, що сенбернари в Альпах рятують людей під час поводей, хуртовин та снігових обвалів, і поставився до бідолахи з увагою та співчуттям. Він присів над капканом. Пес нетерпляче лизнув рукавицю. Знявши її, Лут погладив кудлату спину. Була вона вся в дрібненьких бурульках, липка та колюча. Обледенілий хвіст не згинався и похрускував, як у вовка із казки, що хвостом ловив рибу в болотяній ополонці.
— Де ти здуру отак забовтався?
Сенбернар лизнув його підборіддя.
— Цілуватися потім будемо. А як ти в капкан попався, дурненький? Зайця ганяв, чи що? — розпитував Лут.
Просуваючи лікоть під волохаті персти, він притримував пальцями пазури пастки. Праве коліно вперлось у виступ верхньої скобки, друга рука відтягувала пружину, аж доки не розчепився капкан. Тоді лікоть одвів ногу собаки вбік.
— Ну от і йди собі.
Повертаючися під ожеред, Лут набачив квадратний стіс порубаного верболозу, годящого для багаття, взяв кілька гілляк. Сенбернар уже був над озером, зупинявся і кидав на плескотання хвиль своє басовите «гува-о-у». Лут сів на гілля, притулившися до сіна спиною. Такого фізичного виснаження ще не бувало ніколи. І тільки тепер із якимось тяжким співчуттям до всіх переможених Лут усвідомив, збагнув їхню жорстоко-глузливу долю, відчувши спустошення плоті, байдужу інертність окраденої душі, заговорив сам до себе вголос:
— І я жалюгідний, а це найжахливіше... І ніяких вовків не було! Були тільки страх і неміч, а вовків не було!
Насправді, та сподівана ще із самого вечора сутичка — хіба не галюцинація, не плід глибокої втоми та нервового збудження? Знесилений розум так і не досяг логічного висновку, обірвався виттям, що за хвилину перейшло в найсумовитіше скиглення. Перед мордою сенбернара стрепенулось крило величезного птаха, з хрускотом пролопотіло й затихло. За другим разом воно вида¬лось клаптем церати чи просто примерзлою газетою. Лут підійнявся и почав смикати сіно, коли причвалав сенбернар.
— Чого ти не йдеш додому? Чекаєш на мене? Задаремно. Звідки вгадати, чий ти? Сказати не можеш. Та воно й тобі невідомо, хто твій господар — злий чи добрий. Ні, я не піду з тобою. Не чекай, не клич!
Потреба в розмові була фізіологічною і духовною необхідністю: рухались м"язи горла, губи, язик, а сказане слово полегшувало самотність, бо спілкувало з реальним світом. Для кожного переможеного вже одне те приємно, що хтось його може слухати.
Вітерець розчищав небеса, женучи хмари за грань високогірних шпилів, які з того боку озера здавалися крейдяними. На воді колихалось поколоте місячне коло, лащилось до гори, і вона теж колихалась. Пес не зводив із неї погляду. Пілот запитав:
— Ти як — передумав? Зі мною зостаєшся? Вдвох веселіше буде.
Собака сидів перед ним, скоцюрбивши ліву ногу. Лут заліз під ожеред, видовжував і розширював нору, потім розвів багаття.
 — Лягай ось тут. Чи не розумієш по-моєму? Зараз ми повечеряємо.
Він із пазухи витяг пачку галет, підкинувши хмизу до вогнища, почепив окуляри на палицю, застромлену в сніг, щоб висушити. Коржиків було десять. Він дістав половину і, кришачи їх, із лівої жмені їв сам, а з правої годував сенбернара.
 — Покажи-но, як твоя лапа?  
Собака злегенька підняв лопушини вух. Лут вийняв із пакетика йод, крапнув собі на виразку, розітер. Пес дивився напрочуд розумно — то в полум"я, то на руки свого визволителя, коли ті доторкалися лапи. Шкіра на її зап"ясті мала вигляд пожужмленої кори. Йод рябкові чомусь не сподобався: ніздрі поширшали, вивернулись, а погляд позлішав.
 — Не хочеш полікуватися? Диви, шкодуватимеш потім. Хоч-не-хоч, а помазати треба.
Не випускаючи лапи, Лут підсунувся ближче, обережно помазав шкіру довкола роз"ятрених саден — і тут собака підскочив, ощирився, ревучи не своїм голосом.
— Ти розгнівався і тікаєш? Ну, якщо так, то я спатиму сам. Auf baldiges Wiedersehen!* Оце ти, мабуть, зрозумів?
Пес не оглянувся. Але вони справді побачились швидко. Лут щойно заплазував до нори, ліг, та сон умить відлетів, гнаний ляскучим скигленням. Довелося вилізти, а потім піти. Сенбернар щось тягнув із озера. Ще здалеку Лут помітив якісь мотузки, а зблизька стало видно, як у собачих зубах панахався і тріщав парашут. Лута найглибше вразило коліно людини, що стирчало з-під снігу. В металевому дзвоні крижин видиблювався лискучий носок широчезного унта. Хвиля облизувала його то з одного, то з другого боку. Лут нахилився і, присвічуючи, побачив пушок на верхній губі, змів рукавицею кучугурку з обличчя, погасив ліхтар і здригнувся від блиску, яким зайнялися незаплющені очі в снігу, сповнені замерзлого страху перед простором байдужих небес, очі хлопчиська... Лут погладив собаку й сказав:
— А я думав... Ні, справжні аси погинули!
Він ще покопався біля плеча, розгріб в узголов"ї намет, уважно шукав слідів крові та опіків. Їх не було. Сенбернар увесь час дивився на мертвого, стояв непорушно. Місячне коло на озері ширшало, розколювалось на скалки і, сягнувши гори, коливалось подолом золотистої сукні.
— А ти знаєш, місяць хвилює гору, як дівчину. Ні, ти цього не знаєш! — у захопленні вигукнув Лут.
Небеса були чисті й високі, легко спущені вигнутими краями на лінію гір. І ставало зовсім байдуже, які люди Альп зустрінуться йому завтра — добрі чи злі. Він заліз в ожеред, улігся, прикривши коліна сіном, і марив, що про нього напишуть у Боярку — Миро¬славі. Та, власне, це для нього не мало ніякого значення. А для неї?.. Він спромігся ще раз вимовити її ім"я, засинав, переходячи в світ юності, до якого — тисяча кілометрів, а може, й більше. Було ніжно, аж хмільно — від пахощів літа, і по-домашньому тепло — від її дихання, що розпливалось по всьому обличчю. Перегодя він прокинувся, може, від шелесту, може, від ненаситного поцілунку — спершу не міг збагнути, слухав, як справді хтось дихає прямо на нього, лежить поряд, і тільки тоді усміхнувся, коли витер на лівій щоці слизькувату мокречу, відчув над плечем, а потім і намацав пальцями голову, оброслу кудлатою шерстю.
Вони кілька хвилин шаруділи сіном, умощувались, і коли затихли — ще потеплішало, лежали впритул: спина до спини.
____________    
* — До швидкого побачення! (Нім.)
 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.