(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Городок Ворониця

  • 12 лютого 2015
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 252
  • Автор: admin
  • 0
Першу згадку про Вороньків пов’язують з літописним городом Ворониця, який згадується в «Повчанні» Володимира Мономаха під 1096 роком. І це невипадково. Сам город виник як земляне укріплення, що входило до оборонної лінії Києва. Важкий період переживала тоді давньоруська держава. 1096 рік київський князь провів у походах та битвах з половцями та з тими, хто сіяв смуту і чвари на Русі, хто йшов на змову з ворогами. Простеживши за ходом розповіді у «Повчанні» Володимира Мономаха, можна побачити широку географію доріг, якими довелося пройти великому князю київському того року, а саме: «за Голтав», «в Стародуб», «на Буг», «на Боняка за Рось», «в Смоленськ», «на Сулу». У цьому переліку він згадує: «І до Смоленська пішли ми, із Давидом (Святославичем там) помирившись. Знову пішли ми, вдруге, з (города) Ворониці» (Літопис Руський, с. 460).
Про мету і наслідки походів літописне джерело не повідомляє, тому не можна судити про значимість походів, здійснених непосидючим і турботливим за долю країни князем Володимиром Мономахом.
Ворониця — укріплення, одне з найбільших на території сучасної Бориспільщини, де нині с. Вороньків. За розмірами воно менше від Альто майже удвічі. Воно було земляним, обнесене високим валом і ровом з водою. Укріплення Ворониця розкинулося на підвищеному березі р. Ікви і її притоки Млен. Земляний вал мав протяжність 596 сажнів по периметру. Довжина валу становила 168, ширина — 130 сажнів. Входи в укріплення були з усіх боків. На час дослідження городище було в деяких місцях зруйноване через добування піску та глини. Дослідник називає його «городок внутри м. Вороньков», який, за переказами, служив для захисту від набігів.
Крім того, за 5 кілометрів від Воронькова було городище квадратної форми, кожний бік якого мав довжину і ширину 8 сажнів, по периметру — 32 сажні, розміщене на високому місці між лісами, обнесене валом та ровом, які на час обстеження добре збереглися. (Макаренко Николай. Городища и курганы Полтавской губернии. — Полтава, 1917. —С. 36).
Біля укріплень та сторожових пунктів існували невеличкі поселення. За суттю, це були типові для того часу укріплені городи, навколо яких виникали невеликі села та хутори. У них жили «ратні люди», котрі несли сторожову службу. Варто гадати, що це були переважно чоловіки, які зі зброєю в руках стояли на чатах. «Робітні люди» — мирні жителі, які забезпечували воїнів одягом, харчами, зброєю та всім необхідним спорядженням.
Мирні жителі займалися сільським господарством, обробляючи невеликі ділянки землі. Вони вирощували зернові культури, овочі, фрукти. Наявність лісів і великої ріки Дніпра з невеличкими річками-притоками, озерами і болотами сприяли розвитку таких промислів як звіроловство, полювання, риболовля, бортництво — добування меду з лісових бортей. Природні умови — родючі землі, луки, водойми, ліс — ‘давали можливість місцевому населенню вирощувати зернові культури, мати достатньо меду, риби та інших продуктів харчування. А луки давали вдосталь сіна для домашньої худоби.
Про заснування Ворониці, від якої пішла назва села Вороньків, існує давня легенда. На жителів поселення налетіли половці, наче зграя шулік, зруйнували й пограбували житло, забрали коней. Хто чинив опір, того вбивали на місці і зникли так швидко, як і з’явилися. Не встигли люди навіть згуртуватися, щоб захистити себе і свої помешкання. Тільки гіркі сльози, крик і відчай залишили після себе нападники. А коли влігся тривожний лемент, тоді поселенці, які лишилися живими, зібралися на місці, де Млен з Іквою зливається, на спільну раду.  
— Як же нам далі жити, — завів розмову високий, плечистий здоровань із буйним смолистим чубом і гарячими, як іскри розжареного заліза, очима. Піднявши голову, труснув снопом довгого волосся і обвів поглядом присутніх. — Може, замок збудуємо? — продовжував він. — Щоб було де всім сховатися і боронитися. А то переб’ють нас половчани, наче сонних мух. І сліду не лишиться.
— Правду говорить, — зашуміли радники. — Давайте зробимо.
І зібрався весь дорослий люд із лопатами, кайлами, сокирами на пагорбі біля сріблоплинної Ікви. Всі дружно взялися за роботу: забивали кілля, закладали лати, насипали землю високим валом, а навколо нього глибокий рів утворився. Коли насипання валу закінчилося, жінки пішли працювати в поле, а чоловіки ще поралися з частоколом та будували й укріплювали входи, через які можна було потрапити в середину укріплення. Ціле літо не згасала робота. Коли будівельні роботи закінчили, знову зібралися всі до гурту, щоб вожака вибрати.
— Нехай Ворон буде за старшого, — почулося з юрби. — Він кмітливий і сильний, як віл. Йому й вожаком бути!
З гурту дружно підтримали цю пропозицію.
— Ворон! Ворон!
Так народилася легенда про мужнього воїна Ворона. Чи не вперше про нього згадали «Полтавские епархиальние ведомости» за 1904 рік. У цьому виданні розповідалося, що на місці сучасного Воронькова жив розбійник Ворон. Коли князь Володимир Святославович запровадив християнську віру, Ворон теж долучився до неї, живучи в укріпленні, обнесеному високим земляним валом. А під час одного з набігів печеніги вбили його дружину, котра вийшла з укріплення на берег річки. Отоді, мовляв, укріплення одержало назву Ворониця, а від нього — і Вороньків.
Реальність існування особи Ворона підтверджують такі назви урочищ, як Воронова Могила і Воронів Плав. Курган розташований на схід від села Іванків, неподалік урочища Воронів Плав. На іквівських землях це найбільший з курганної групи в напрямку до села Бзів Баришівського району. Перекази свідчать, що назва походить від козака Ворона, котрий загинув у боротьбі з нападниками. А мікротопонім Воронова Могила дав назву урочищу Воронів Плав, одному з боліт басейну р. Ільтиці (Зінченко Петро. Поміж плугом і мечем. — К., 2004. — С. 83, 84).
Не можна сказати, що є прямий зв’язок між назвами урочищ біля Іванкова і Вороницею (Вороньків). Хоча він можливий, враховуючи невелику відстань між ними, бо й сьогодні нам відомі люди з прізвищем Ворона, Воронько, Вороненко, Вороночук, що є фактом незаперечним. При цьому сучасні села Вороньків та Іванків розташовані на відстані майже 20 кілометрів, і можна говорити, що в давні часи у цій місцевості розгорталися важливі історичні події з участю Ворона, тому назви населеного пункту, кургану й урочища (болота), ймовірно, походять від одної історичної особи — Ворона, або від різних осіб, які залишили глибокий слід у нашій історії.
Автор нарису про Вороньків, релігійний письменник Г. Н. Корсун на початку ХХ ст. писав: «У містечку Вороньків до цього часу збереглися залишки старовинного земляного валу, невідомо коли і ким насипаного. Вал цей знаходиться на базарній площі; він чотирикутний, всередині його стоять дві церкви — Різдва Богородиці і Архангело-Михайлівська. Перша — у східному кінці його, друга — у західному. У південно-західному кінці валу знаходиться пагорб, сажнів два висотою. На ньому стоїть дерев’яний хрест, огороджений дерев’яною решіткою. За народним переказом, тут похована дружина Ворона, засновника Воронькова, або сам Ворон» (Корсун Г. Н. Местечко Вороньков Переяславского уезда Полтавской губернии // Полтавские епархиальные ведомости. —1904. — № 30. — С. 2035).
Цей же автор повідомляє, що західніше на дві версти від містечка є урочище Глибокий Яр, на ньому стояв курган трикутної форми. За переказами, він служив спостережним пунктом. Там постійно чергував вартовий із високою віхою. Люди, які працювали в полі, спостерігали, як стоїть віха — прямо чи похилена. Якщо віха нахилена в бік, означало: ворог близько. Тоді всі бігли в укріплення і готувалися до оборони, щоб гідно зустріти ворога.
Правда, город Вороницю обійшли увагою літописці. Лише Володимир Мономах у своєму «Повчанні» згадав про нього як про історичний об’єкт. Мабуть, географічне розташування і віддаленість від головної дороги, що вела з Києва до Переяслава, вилучало його з потоку найголовніших подій безперервної боротьби київських князів зі своїми постійними ворогами — половцями. Хоча укріплення Ворониця відігріло певну роль у відсічі степових кочових племен, які систематично нападали на Переяславську землю, і, мабуть, припинило своє існування після 1154 року, коли відоме укріплення Альто було зруйновано. Тоді Переяславщина була дуже спустошена, поселення спалені. Можна гадати, що така гірка доля спіткала і Вороницю. На жаль, на сьогодні у нас нема інших доведень.
Історик А. Стороженко провідомляє, що першими поселенцями Воронькова були вихідці з Волині, де є дві річки з назвою Іква. Одна з них впадає у Південний Буг, друга — у Стир. Ймовірно, перші поселенці Воронькова жили на берегах цих річок. І коли вони під тиском обставин — тяжкого й нестерпного гніту — змушені були переселитися на лівий берег Дніпра й оселитися на березі невідомої їм річки, то вони назвали її Іквою. Ця назва їм була близькою, знайомою, рідною і нагадувала переселенцям про той край, де вони колись жили.
Минули віки. Невблаганний час, стихійні лиха, напади ворогів стерли із землі стародавні споруди укріплених городів. Лише літописи зберегли згадки про них.

Андрій ЗИЛЬ

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.