До Міжнародного дня рідної мови

Існує чимало публікацій про красу, мелодійність і багатство виражальних засобів нашої мови. Проте не вистачає інформації про її походження, історію розвитку, про зв"язок з іншими словянськими мовами. Навіть у середовищі освічених людей побутує чимало помилкових уявлень щодо української мови. Упродовж усіх років незалежності наші ЗМІ зовсім не проводили серед слухачів, глядачів і читачів просвітницької роботи, щоб дати їм правильні знання з цього важливого питання.

 

 Користуючись відсутністю в мільйонів українців правдивої інформації про свої духовні скарби, московська пропаганда безперешкодно поширювала різні міфи чи навіть побрехеньки. До них належить псевдонаукові твердження про існування в сереньовіччі якоїсь давньоруської мови, спільної для всіх племен, що перебували у складі Київської Руси — від Сяну до Волги, від Білого моря до Чорного. І нібито від неї згодом утворилися 3 словянські мови, в тому числі й українська. Існують взагалі абсурдні ворожі вигадки про те, що українську мову начебто створив генеральний штаб австрійської армії 100 років тому. На жаль, деякі невігласи підхоплюють і поширюють ці побрехеньки. Щоб прищепити необізнаним людям комплекс національної ущербності й неповноцінності з приводу нашої мови, культури й історії.

Крім примітивно-брехливих версій, існує фундаментальне, наукове розуміння таких делікатних, чуттєво-вразливих, об’єктивно реальних і важливих суспільних явищ, до яких належить мова. Ось що пишуть неупереджені, політично незаангажовані науковці. За 4 чи 5 тисячоліть до нової ери в Подніпровї, а можливо, й на ширших територіях Причорноморя проживала спільнота людей, різні групи (племена), якої розмовляли близькими між собою між собою говірками. Сукупність цих споріднених діалектів дослідники назвали індоєвропейською прамовою. Нині багатьма десятками мов, що походять від неї, розмовляють мільярди людей на всіх континентах. 

 Згодом у силу різних історичних обставин ті племена поступово розселилися на великих просторах Європи й Азії. Одні з них осіли в Індостані, інші в Середній Азії. Декотрі пішли на Далекий схід і добралися аж до нинішньої Японії. Приблизно за тисячу років до н.е., коли виникла писемність, на території Індії були записані священні тексти мовою що має назву «санскрит». Звісно, ті тексти були створені мудрецями набагато давніше, але впродовж тривалого часу вивчалися напамять і в усній формі передавалися від попередніх до наступних поколінь. Санскрит не був первісною прамовою. Він став результатом тривалого її розвитку. У процесі якого вона, напевно, теж зазнала впливів з боку мов корінних народів, з якими змішалися прийшлі племена арійців на новій батьківщині. Проте науковці вважають санскрит найближчим до індоєвропейської прамови. 

Учені працюють над тим, щоб відтворити давню прамову на основі об’єктивних законів зміни звуків і граматичних форм сучасних індоєвропейських мов. Тобто досліджують процес ретроспективно, у зворотному напрямку: від сучасних національних мов, словниковий склад успадкував більшість коренів прадавньої мови, — до спільної мови. Можливо, завдяки комп’ютерним технологіям вдасться їм це вдасться зробити.

Тому ні проукраїнська, ні праслов’янська аж ніяк не могли походити від санскриту, бо вони доводиться тій мові, що існувала понад 3 тис. років тому в Індії (від неї походить сучасна мова гінді), сестрою (але не рідною, а можливо, навіть троюрідною), а не дочкою. 

Що ж відбувалося з прамовою, від якої походить українська? За півтори-дві тисячі років до н.е. на територіях від Вісли до Десни, від Припяті до Карпат проживала спільнота, предки якої ніколи нікуди не мігрували. Ця людність складалася зі споріднених племен, сукупність говірок яких лягла в основу мов майбутніх словянських, германських і балтійських народів. Згодом частина цієї людності, яка дали початок германським племенам, відійшла на північ і захід Європи. Але ще майже тисячу років на територіях первісного розселення проживали спільні предки словян і балтів, які розмовляли схожими говірками. 

Через деякий час предки балтських племен перейшли Припять і заселили території нинішніх Білорусії, Литви і Латвії. На просторах від Балтійського моря до Припяті остаточно сформувалися мови балтів. Та ж частина людності, яка залишилася на прадавніх своїх землях, і стала предками словян. 

Дослідники стверджують, що давні словяни вже за 2 тис. років до н.е. активно взаємодіяли із південними сусідами – носіями високо розвинутої Трипільської археологічної культури. Перейняли від них багато корисних знань і навичок у галузі господарювання, особливо будівництва, рільництва, ткацтва і гончарства. Українська селянська хата й багато домашнього начиння є результатом запозичення і творчого розвитку досягнень трипільських племен. 

 Словяни цілком асимілювали трипільців, оскільки були численнішими й активнішими. Мова трипільців, як припускають дослідники, не належала до групи індоєвропейських. Внаслідок злиття обох людностей словянська мова стала спільною для новоутвореної людності. Але під впливом «трипільської» зазнала деяких змін, запозичила з неї багато слів. Вони й донині присутні в нашій мові. Через те, що ця публікація не призначена для філологів і лінгвістів, не зупинятимусь докладно на всіх прикладах впливів, запозичень та їхніх особливостей.

Отож, маємо констатувати: сучасні словянські народи є різною мірою генетичними нащадками також трипільців. Хоча серед усіх них саме ми, українці, найбільше зберегли і вдосконалили їхню культурну спадщину. 

За висновками дослідників, у перших століттях нової ери словянський світ уже не становив собою єдиного однорідного масиву. В його середовищі виділилися декілька груп племен, що різнилися також мовними особливостями. У V-VII ст., в час «великого переселення народів» окремі групи словян назавжди покинули історичну батьківщину, яка нині називається Україною. Й у пошуках кращого життя переселилися на території Балкан, де мешкали фракійці, Адріатики, заселеної іллірійцями, в Центральну Європу, аж до Райну, де проживали германці і кельти. Декотрі словянські племена переселилися на північні землі (сучасна Білорусія) й асимілювали тамтешніх балтів. Звісно, не завжди такі зустрічі племен відбувалися мирно. Бо, як правило, прийшлі народи мали озброєні загони, тому встановлювали свою гегемонію над автохтонами. 

Отож, у результаті міграційних процесів і подальшої асиміляції прийшлими словянами корінних племен сформувалися сучасні південно-слов’янські народи: болгари, македонці, словенці, серби, хорвати, чорногорці, західно-словянські: поляки, чехи, словаки, лужицькі серби. Усі вони мають свої самобутні мови. Хоч під час формування вони й зазнали впливів мов корінних племен, проте й донині зберегли багато спільних рис. Тому ми, українці, як народ мова якого зберегла найбільше рис спільнослов’янської, без великих труднощів можемо порозумітися з усіма народами словянського світу.

У середині I тисячоліття н.е. праукраїнці асимілювали іраномовних скіфосарматів, які проживали в нижньому Подніпровї. Деякі особливості їхніх говірок перейняла і до нині зберігає наша мова.

Останньою з мов, що мала незначний уплив на українську, стала церковнослов’янська. Це була штучна мова, створена на базі солунського діалекту македонської мови просвітителями Кирилом і Методієм. Вони для поширення християнства серед словян переклали нею з грецької мови Біблію. Після хрещення Руси-України церковнослов’янська почала використовуватися як мова богослужінь, навчання в монастирських школах і написання різних текстів. У західній і центральні Європі таку роль виконувала латинська мова. Проте ніхто не користувався цими мовами в побуті. Всі народи розмовляли власними говірками. 

Варно зазначити: занесена до нас церковнослов’янська, яка стала писемною, зазнала в Києві відчутної «українізації». Ніхто з людей, які нею послуговувалися, не знав, як вимовлялися ті чи інші звуки у македонській. Тому кияни, галичани й чернігівці вимовляли їх відповідно до української традиції. Впродовж короткого часу багато сотень питомо українських слів ввійшли до складу цієї писемної мови. 

Найпізніше з усіх словянських народів сформувалися московити (нинішня самоназва-«рускіє»). На центральній частині їхньої території серед густих лісів і боліт впродовж декількох тисяч років проживали напівдикі, жорстокі, відсталі племена угро-фінської мовної сімї: меря, мурома, мордва, чудь, весь, комі, перм і багато інших. Через значну віддаленість від світових центрів цивілізації і культури вони перебували на найнижчому щаблі суспільного розвитку. У них аж до початку нової зберігався кам’яний вік. Вони не знали ні металів, ні відтворювальних форм господарювання: землеробства, тваринництва, ні ремесел. Існували з риболовлі, мисливства і збиральництва. Примітивний одяг виготовляли зі звірячих шкур. Будинків не знали, а проживали в землянках. Як і всі примітивні племена, мали дикунські звичаї. Довгий час у тих племен було поширене людоїдство. Про це свідчать історичні джерела.

Саме в київській редакції церковнослов’янська мова була принесена в північно-східні землі Руської держави у процесі їх колонізації й окультурення місцевих племен нашими предками. А туди Київські князі разом зі своїми синами для наведення ладу посилали військові дружини, збирачів податків і священників для християнізації місцевих племен. Там під впливом мов угро-фінських говірок ця мова зазнала великих змін, особливо у фонетиці (вимова «а» замість «о» — мАлАко, кАрова, «в» замість «г» — єВо, сєВодня тощо). На землях Московщини ніколи не було власної словянської мови, тому в тому фіно-угорському середовищі укорінилася церковнослов’янська в київській редакції. Дослідники стверджують однозначно: найбільше на цей процес вплинула церква. Про це дуже доказово писав О. Пушкін, найвидатніший творець новітньої московської літературної мови, хоча його рідною була французька. Видатний їхній історик XIX ст. В. Ключевський розвинув цю думку і стверджував, що потрапивши на московський грунт, принесена з Києва мова зазнала «порчі», була сильно «іскавєркана» тамтешніми племенами. На запитання, якою була мова киян у часи князів Володимира і Ярослава, він відповів: «Якщо хочете почути мову, якою розмовляли великі князі і простий люд, поїдьте в будь-яке село Київської губернії. Там вона збереглася майже в первісному стані». 

 Отже, українська мова за своїм словниковим складом і граматичним строєм належить до дуже давніх мов. Вона найдавніша серед усіх словянських. Більшість її слів є успадкованими з індоєвропейської прамови. Як велику коштовність берегли і збагачували її сотні поколінь наших предків. Нею створено понад 200 тис. народних пісень і потужну художню літературу. Маємо сприйняти рідну мову як найцінніший дар попередніх генерацій-усіх тих, хто задовго до нас жив, радів, страждав, мріяв, творив, боровся, хто нею розмовляв, сміявся і плакав на священній українській землі. Ми зобов’язані нашу рідну мову пропагувати, поширювати, плекати і трепетно зберігати в чистоті, щоб передати у спадок майбутнім поколінням українців. 

Анатолій Ковальчук