Ленін, GOODBYE або Як перейменувати вулицю
- 26 лютого 2015
- Відгуків: 0
- Переглядів: 288
-
За останній рік у нашій свідомості відбулися незворотні зміни. Революція Гідності і війна на Сході (фактично російсько-українська війна) остаточно переконали абсолютну більшість українців у тому, що найбільше лихо завжди йшло і продовжує йти з північного сходу, де нині існує держава з назвою Російська Федерація. Але офіційна її назва абсолютно нічого не означає – суть одна, імперська. Не варто копати далеко, щоб зрозуміти, що означає для нашої країни сусідство з нею.
Московські правителі вважають Україну як мінімум своєю сферою впливу, але охоче би прийняли її як одну з провінцій імперії. Якщо український уряд демонструє лояльність Кремлю і готовність увійти до будь-яких очолюваних Москвою геополітичних проектів, то цей уряд є прийнятним для Росії і з ним можна співпрацювати. Якщо ж Україна обирає інший вектор, тоді це ворог. Тоді всередині Росії розпочинається кампанія з дискредитації України і українців, підданих імперії готують до війни. І все це прикривається словами про «заблудший» братський народ, задурений підлими американцями.
За останнє століття імперія неодноразово вторгалася на наші землі, керуючись лише правом сили. І, як і вісім століть тому монголо-татари, грабує, вбиває, ґвалтує. Фізично знищуючи непокірних, встановлює свої маріонеткові уряди, які формує з числа здебільшого місцевих пристосуванців. Так було у 1918 – 1921 роках, таке відбувається у 2014 – 2015. Терор і залякування – те, що тримає імперію вкупі.
Справжня незалежність починається тоді, коли народ починає звати окупанта окупантом, а злочинця – злочинцем. Але чому тоді в незалежній Україні вулиці і площі в містах і селах досі звуться іменами тих, хто нищив нашу державу у 1918 – 1920 роках, організовував розкуркулення, голод і репресії у 1920-их – 1930-их роках, сприяв масовим невиправданим втратам у ході Другої світової війни, душив національно-визвольний рух українців у 1940-их – 1950-их роках? Ми поскидали з п’єдесталів комуністичних ідолів, перестаємо відзначати радянські свята або переосмислюємо їх значення, бойкотуємо продукцію країни-агресора (і то це внаслідок подій останнього року), але змінити назви вулиць досі не спромоглися.
Чи не основна причина зволікання з декомунізацією і дерусифікацією, що мало місце до минулого року, та, чого гріха таїти, і нині з точки зору багатьох громадян, що події, явища і особи – частина нашої історії, яку не можна забувати. Так, забувати не можна, але і не возвеличувати. Гітлер – теж частина нашої історії, але чомусь нікому не спало на думку ставити йому пам’ятники чи називати йому іменем вулиці. У Другу світову загинули мільйони, мільйони втратили все, що мали, – і все це через діяльність чи бездіяльність обох сторін конфлікту, – а в нас 9 травня влаштовують розваги. Як казав Хосе Ортега-і-Ґассет: «Історія не вчить нас, що ми повинні робити, але вказує на те, чого робити не слід».
Цікаве спостереження – у ті міста Сходу, де повалили комуністичних бовванів, «русській мір» так і не прийшов, або затримався там дуже недовго. За останній рік Москва розкрила своє справжнє, хижо-ординське, обличчя. Це і стало поштовхом до змін у свідомості. От тільки до назв вулиць руки ще не дійшли.
Є підстави думати, що перейменування вулиць та інших об’єктів не відбувається з чисто прагматичної причини – побоювання, що це надто складно, треба міняти всі документи, а відтак – значних фінансових затрат.
Однак насправді чинне законодавство не містить норм про обов’язковість внесення змін до документів громадян та юридичних осіб у зв’язку зі зміною назви вулиці, де вони проживають / зареєстровані / мають власність. Як пояснюють юристи, усі документи залишаються чинними і після перейменування. Необхідні зміни можна буде зробити згодом – тоді, коли постане потреба вносити інші зміни, наприклад, зміна прізвища, переїзд тощо. Аналогічно і для юридичних осіб – негайно міняти установчі документи не потрібно. Лише тоді, коли, наприклад, змінюється структура управління, керівний склад, власники тощо, тоді до них і будуть внесена нова назва вулиці.
Тож фактично для громадян перейменування вулиці нічого не коштує. Єдина незручність одна – звикнути до нової назви. Для місцевої ж ради постає необхідність виготовити і встановити нові таблички та вуличні покажчики, що, звичайно, потребує певної кількості коштів. І процес цей може тягнутися роками. Так, у Борисполі минулого року з’явилась вулиця «Героїв Небесної Сотні». На папері. Жодної таблички з цією назвою автор так і побачив. Звичайно, небайдужі громадяни можуть прискорити цей процес: українці вміють самоорганізовуватись. Таблички можна встановити зусиллями меценатів і волонтерів. Зрештою, одна табличка коштує не так багато, щоб замовити її і самостійно встановити на своєму будинку чи паркані.
Сам процес перейменування досить тривалий, адже необхідно враховувати позиції усіх зацікавлених сторін. Але з точки зору результату він вартий зусиль. Доведеться пройти усі необхідні етапи, щоб нова назва стала чинною.
Ініціаторами процесу перейменування вулиці можуть стати як окремі громадяни України, іноземці, особи без громадянства, так і об’єднання громадян, громадські організації, трудові колективи, державні органи тощо. Свої пропозиції, де вказано яку саме вулицю треба перейменувати, як і чому її слід назвати, вони подають сільському / селищному / міському голові. Останній також має право виступити ініціатором перейменування. Пропозиції обов’язково мають містити інформацію про ініціаторів, зокрема, місце проживання (реєстрації), та їх підписи. Не приймаються до розгляду пропозиції, рішення з яких вже бути прийняті, та ті, де не зазначено авторів звернення.
Місцева влада (виконавчий комітет) має 45 днів на розгляд цих пропозицій і винесення їх на громадське обговорення. Вона може створювати відповідні комісії з перейменування чи уповноважувати на це окремих осіб. У деяких містах існують спеціальні органи, які фахово опрацьовують подані пропозиції до перейменування наявних та найменування нових об’єктів, і самі можуть виступати з відповідною ініціативою. Так, у Борисполі при міській раді діє топонімічна комісія, до складу якої, зокрема, входять історики та краєзнавці.
На цьому етапі обов’язковим є проведення громадського обговорення. Мета його полягає у тому, щоб дізнатися, наскільки є популярною ідея про перейменування серед мешканців вулиці, яку пропонується перейменувати. Формат цих обговорень не обмежений: це може бути конференція, форум, громадські слухання, засідання за круглим столом, збори, зустрічі, теле- чи радіодебати, інтернет-конференція, електронна консультація тощо. Важливо лише, щоб участь у обговоренні змогла взяти якомога більша кількість зацікавлених осіб. Однак навіть якщо в обговоренні взяла участь мала кількість людей, вулиця може бути перейменована, якщо більшість тих, хто проголосували, висловились за перейменування. учасники громадського обговорення також можуть подавати власні варіанти нової назви, з доказами на їх користь. Загальна тривалість громадських обговорень має тривати не менше двох місяців.
Після завершення громадського обговорення його організатори протягом двох тижнів мають опрацювати, узагальнити та опублікувати його результати. Якщо в ході громадського обговорення було досягнуто згоди, сільський / селищний / міський голові має підготувати і винести на розгляд відповідної ради проект рішення про перейменування.
Процес прийняття рішення про перейменування місцевою радою може тривати до 30 днів. Попередньо це питання знову, вже з результатами громадського обговорення, проходить через відповідну комісію, і, у разі схвалення, виноситься на розгляд депутатами.
У разі прийняття місцевою радою рішення про перейменування наступним необхідним етапом є офіційна публікація цього рішення. Важливо, що на цьому етапі, як, зрештою, і на всіх попередніх, громадськість має контролювати перебіг процесу, оскільки часто буває, що на якомусь етапі питання «губиться» в шухлядах чиновників. Як от у Києві 17 років тривала тяганина з перейменуванням вулиці Червоноармійської на Велику Васильківську – то рішення підписане не тою особою, то взагалі до міськради не дійшло, то його не опублікували.
Рішення про перейменування набирає чинності з дня його публікації. Однак його виконання органами влади починається після набрання чинності рішеннями місцевих рад про бюджети на відповідний рік, де передбачаються видатки на це перейменування. Після цього необхідно провести заміну табличок та вуличних вказівників, а також провести перереєстрацію громадян. Однак знову варто нагадати, що всі документи, що перебувають на руках у власників, залишаються чинними і юридичної сили не втрачають.
Як бачимо, процес перейменування справді тривалий і непростий. Але і побоювання людей стосовно фінансових затрат безпідставні.
Для того, щоб пересічні громадяни, організації, органи влади краще орієнтувалися у тонкощах процесу перейменування вулиць та інших географічних об’єктів, Українським інститутом національної пам’яті спільно з Чернігівською міською та обласною радами, та Чернігівською облдержадміністрацією підготовлено методичний збірник «Як перейменувати вулицю. Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів». Юристи описали процедуру, а історики – біографії осіб, які боролись проти української державності та чинили злочини проти прав людини. Серед прізвищ, які мусять назавжди зникнути з мап українських міст і сіл, є і ті, що досить часто трапляються на Бориспільщині: Артем, Будьонний, Ватутін, Калінін, Кіров, Котовський, Ленін, Мануїльський, Морозов (той, що Павлік), Щорс та чимало інших. Їхні біографії розміщені наприкінці посібника. І це далеко не всі діячі тоталітарного минулого, чиї прізвища ще досі трапляються у назвах. Також у ньому містяться нормативні акти стосовно найменування об’єктів та інші пов’язані документи. Електронну версію посібника можна безкоштовно завантажити безпосередньо із сайту УІНН - memory.gov.ua (пряме посилання: https://www.memory.gov.ua/sites/default/files/userupload/2metodychka_perejmenuvannja_vulyc_1.pdf
Зрештою, на 24 році Незалежності мусимо мати гідність і перестати по-мазохістськи возносити хвалу тим, хто нищив наш народ. «Ми не знаємо, якими будуть нові назви вулиць, площ, населених пунктів. – вважає Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Це питання згідно українського законодавства та світової практики мають вирішувати місцеві громади. Вони можуть повернути історичну (докомуністичну) назву, чи присвятити її якомусь з місцевих або загальнонаціональних героїв. Але ми точно знаємо, чиї імена мають зникнути з мапи нашої країни – імена людей, причетних до масових злочинів».
Московські правителі вважають Україну як мінімум своєю сферою впливу, але охоче би прийняли її як одну з провінцій імперії. Якщо український уряд демонструє лояльність Кремлю і готовність увійти до будь-яких очолюваних Москвою геополітичних проектів, то цей уряд є прийнятним для Росії і з ним можна співпрацювати. Якщо ж Україна обирає інший вектор, тоді це ворог. Тоді всередині Росії розпочинається кампанія з дискредитації України і українців, підданих імперії готують до війни. І все це прикривається словами про «заблудший» братський народ, задурений підлими американцями.
За останнє століття імперія неодноразово вторгалася на наші землі, керуючись лише правом сили. І, як і вісім століть тому монголо-татари, грабує, вбиває, ґвалтує. Фізично знищуючи непокірних, встановлює свої маріонеткові уряди, які формує з числа здебільшого місцевих пристосуванців. Так було у 1918 – 1921 роках, таке відбувається у 2014 – 2015. Терор і залякування – те, що тримає імперію вкупі.
Справжня незалежність починається тоді, коли народ починає звати окупанта окупантом, а злочинця – злочинцем. Але чому тоді в незалежній Україні вулиці і площі в містах і селах досі звуться іменами тих, хто нищив нашу державу у 1918 – 1920 роках, організовував розкуркулення, голод і репресії у 1920-их – 1930-их роках, сприяв масовим невиправданим втратам у ході Другої світової війни, душив національно-визвольний рух українців у 1940-их – 1950-их роках? Ми поскидали з п’єдесталів комуністичних ідолів, перестаємо відзначати радянські свята або переосмислюємо їх значення, бойкотуємо продукцію країни-агресора (і то це внаслідок подій останнього року), але змінити назви вулиць досі не спромоглися.
Чи не основна причина зволікання з декомунізацією і дерусифікацією, що мало місце до минулого року, та, чого гріха таїти, і нині з точки зору багатьох громадян, що події, явища і особи – частина нашої історії, яку не можна забувати. Так, забувати не можна, але і не возвеличувати. Гітлер – теж частина нашої історії, але чомусь нікому не спало на думку ставити йому пам’ятники чи називати йому іменем вулиці. У Другу світову загинули мільйони, мільйони втратили все, що мали, – і все це через діяльність чи бездіяльність обох сторін конфлікту, – а в нас 9 травня влаштовують розваги. Як казав Хосе Ортега-і-Ґассет: «Історія не вчить нас, що ми повинні робити, але вказує на те, чого робити не слід».
Цікаве спостереження – у ті міста Сходу, де повалили комуністичних бовванів, «русській мір» так і не прийшов, або затримався там дуже недовго. За останній рік Москва розкрила своє справжнє, хижо-ординське, обличчя. Це і стало поштовхом до змін у свідомості. От тільки до назв вулиць руки ще не дійшли.
Є підстави думати, що перейменування вулиць та інших об’єктів не відбувається з чисто прагматичної причини – побоювання, що це надто складно, треба міняти всі документи, а відтак – значних фінансових затрат.
Однак насправді чинне законодавство не містить норм про обов’язковість внесення змін до документів громадян та юридичних осіб у зв’язку зі зміною назви вулиці, де вони проживають / зареєстровані / мають власність. Як пояснюють юристи, усі документи залишаються чинними і після перейменування. Необхідні зміни можна буде зробити згодом – тоді, коли постане потреба вносити інші зміни, наприклад, зміна прізвища, переїзд тощо. Аналогічно і для юридичних осіб – негайно міняти установчі документи не потрібно. Лише тоді, коли, наприклад, змінюється структура управління, керівний склад, власники тощо, тоді до них і будуть внесена нова назва вулиці.
Тож фактично для громадян перейменування вулиці нічого не коштує. Єдина незручність одна – звикнути до нової назви. Для місцевої ж ради постає необхідність виготовити і встановити нові таблички та вуличні покажчики, що, звичайно, потребує певної кількості коштів. І процес цей може тягнутися роками. Так, у Борисполі минулого року з’явилась вулиця «Героїв Небесної Сотні». На папері. Жодної таблички з цією назвою автор так і побачив. Звичайно, небайдужі громадяни можуть прискорити цей процес: українці вміють самоорганізовуватись. Таблички можна встановити зусиллями меценатів і волонтерів. Зрештою, одна табличка коштує не так багато, щоб замовити її і самостійно встановити на своєму будинку чи паркані.
Сам процес перейменування досить тривалий, адже необхідно враховувати позиції усіх зацікавлених сторін. Але з точки зору результату він вартий зусиль. Доведеться пройти усі необхідні етапи, щоб нова назва стала чинною.
Ініціаторами процесу перейменування вулиці можуть стати як окремі громадяни України, іноземці, особи без громадянства, так і об’єднання громадян, громадські організації, трудові колективи, державні органи тощо. Свої пропозиції, де вказано яку саме вулицю треба перейменувати, як і чому її слід назвати, вони подають сільському / селищному / міському голові. Останній також має право виступити ініціатором перейменування. Пропозиції обов’язково мають містити інформацію про ініціаторів, зокрема, місце проживання (реєстрації), та їх підписи. Не приймаються до розгляду пропозиції, рішення з яких вже бути прийняті, та ті, де не зазначено авторів звернення.
Місцева влада (виконавчий комітет) має 45 днів на розгляд цих пропозицій і винесення їх на громадське обговорення. Вона може створювати відповідні комісії з перейменування чи уповноважувати на це окремих осіб. У деяких містах існують спеціальні органи, які фахово опрацьовують подані пропозиції до перейменування наявних та найменування нових об’єктів, і самі можуть виступати з відповідною ініціативою. Так, у Борисполі при міській раді діє топонімічна комісія, до складу якої, зокрема, входять історики та краєзнавці.
На цьому етапі обов’язковим є проведення громадського обговорення. Мета його полягає у тому, щоб дізнатися, наскільки є популярною ідея про перейменування серед мешканців вулиці, яку пропонується перейменувати. Формат цих обговорень не обмежений: це може бути конференція, форум, громадські слухання, засідання за круглим столом, збори, зустрічі, теле- чи радіодебати, інтернет-конференція, електронна консультація тощо. Важливо лише, щоб участь у обговоренні змогла взяти якомога більша кількість зацікавлених осіб. Однак навіть якщо в обговоренні взяла участь мала кількість людей, вулиця може бути перейменована, якщо більшість тих, хто проголосували, висловились за перейменування. учасники громадського обговорення також можуть подавати власні варіанти нової назви, з доказами на їх користь. Загальна тривалість громадських обговорень має тривати не менше двох місяців.
Після завершення громадського обговорення його організатори протягом двох тижнів мають опрацювати, узагальнити та опублікувати його результати. Якщо в ході громадського обговорення було досягнуто згоди, сільський / селищний / міський голові має підготувати і винести на розгляд відповідної ради проект рішення про перейменування.
Процес прийняття рішення про перейменування місцевою радою може тривати до 30 днів. Попередньо це питання знову, вже з результатами громадського обговорення, проходить через відповідну комісію, і, у разі схвалення, виноситься на розгляд депутатами.
У разі прийняття місцевою радою рішення про перейменування наступним необхідним етапом є офіційна публікація цього рішення. Важливо, що на цьому етапі, як, зрештою, і на всіх попередніх, громадськість має контролювати перебіг процесу, оскільки часто буває, що на якомусь етапі питання «губиться» в шухлядах чиновників. Як от у Києві 17 років тривала тяганина з перейменуванням вулиці Червоноармійської на Велику Васильківську – то рішення підписане не тою особою, то взагалі до міськради не дійшло, то його не опублікували.
Рішення про перейменування набирає чинності з дня його публікації. Однак його виконання органами влади починається після набрання чинності рішеннями місцевих рад про бюджети на відповідний рік, де передбачаються видатки на це перейменування. Після цього необхідно провести заміну табличок та вуличних вказівників, а також провести перереєстрацію громадян. Однак знову варто нагадати, що всі документи, що перебувають на руках у власників, залишаються чинними і юридичної сили не втрачають.
Як бачимо, процес перейменування справді тривалий і непростий. Але і побоювання людей стосовно фінансових затрат безпідставні.
Для того, щоб пересічні громадяни, організації, органи влади краще орієнтувалися у тонкощах процесу перейменування вулиць та інших географічних об’єктів, Українським інститутом національної пам’яті спільно з Чернігівською міською та обласною радами, та Чернігівською облдержадміністрацією підготовлено методичний збірник «Як перейменувати вулицю. Правові засади перейменування вулиць, провулків, проспектів, площ, парків, скверів, мостів та інших споруд, розташованих на території населених пунктів». Юристи описали процедуру, а історики – біографії осіб, які боролись проти української державності та чинили злочини проти прав людини. Серед прізвищ, які мусять назавжди зникнути з мап українських міст і сіл, є і ті, що досить часто трапляються на Бориспільщині: Артем, Будьонний, Ватутін, Калінін, Кіров, Котовський, Ленін, Мануїльський, Морозов (той, що Павлік), Щорс та чимало інших. Їхні біографії розміщені наприкінці посібника. І це далеко не всі діячі тоталітарного минулого, чиї прізвища ще досі трапляються у назвах. Також у ньому містяться нормативні акти стосовно найменування об’єктів та інші пов’язані документи. Електронну версію посібника можна безкоштовно завантажити безпосередньо із сайту УІНН - memory.gov.ua (пряме посилання: https://www.memory.gov.ua/sites/default/files/userupload/2metodychka_perejmenuvannja_vulyc_1.pdf
Зрештою, на 24 році Незалежності мусимо мати гідність і перестати по-мазохістськи возносити хвалу тим, хто нищив наш народ. «Ми не знаємо, якими будуть нові назви вулиць, площ, населених пунктів. – вважає Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті. – Це питання згідно українського законодавства та світової практики мають вирішувати місцеві громади. Вони можуть повернути історичну (докомуністичну) назву, чи присвятити її якомусь з місцевих або загальнонаціональних героїв. Але ми точно знаємо, чиї імена мають зникнути з мапи нашої країни – імена людей, причетних до масових злочинів».
Ярослав Костін,
старший науковий працівник
Бориспільського державного історичного музею