Чию пшеницю мають жати українки?
- 05 березня 2015
- Відгуків: 0
- Переглядів: 328
-
Пам’ятаємо, що 2014 був проголошений в Україні роком Тараса Шевченка з нагоди 200-річчя від дня народження нашого національного генія. На жаль, Великий Українець не був гідно пошанований на Батьківщині. Передусім через московську агресію проти нашої держави. А по-друге, з вини не зовсім шевченківської за духом, непатріотичної влади.
Але кожен, хто вважає себе українцем, був зобов’язаний впродовж ювілейного року сам вшанувати Шевченка, прочитавши весь «Кобзар». Ця збірка поезій повинна бути нашою настільною книгою. Читаючи її, ми проймаємося високими думами Тараса, його мріями і переживаннями за долю України. Його слова, висновки і заклики були, є і завжди залишатимуться актуальними. Адже Т. Шевченко був для України ясним світильником, що показав нашій нації правдивий шлях до волі, до щастя, до гідного місця серед інших народів. Вироблена ним ідеологія національного визволення і соціальної справедливості має стати основою, наріжним каменем нашого світогляду.
Поспілкувавшись з багатьма відомими «патріотами», дійшов висновку, що минулого року чимало з них навіть не брали «Кобзаря» в руки. Хоча хвалилися, що мають вдома декілька видань цієї книги. Ніхто з них не відвідав київського музею Тараса Шевченка, не побував на його малій батьківщині чи на могилі в Каневі. По-моєму, таке ставлення до Шевченка рівнозначне тому, якби людина, що вважає себе належною до якось релігії, тримала вдома письмове першоджерело своєї віри, але ніколи б його не читала. Й не відвідувала місць богослужіння.
Переконаний: кожен має можливість продовжити вшанування Т. Шевченка ще й цього року. Щоб духом і розумом піднятися до висот його світобачення, зрозуміти політичну ідеологію українства й усвідомити своє справжнє людське і національне призначення. Адже 2015 виповнюється 170 років від часу написання поетом низки видатних творів, серед яких поеми «Наймичка, «Кавказ», «І мертвим, і живим..», вірш «Заповіт».
Щоб продемонструвати масштаб Шевченкового мислення, особливості його творчої майстерності, пропоную шановним читачам коротко ознайомитися зі змістом вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Цей невеликий, всього на 23 рядочки, твір був написаний у липні 1858 року. До сьогодні збереглося 5 автографів твору. Шевченко власноруч переписував його і дарував друзям. Це свідчить про те, що автор любив його. Уперше вірш було надруковано 1859 року з присвятою Маркові Вовчку.
У своїй творчості Т. Шевченко тричі звертався до літературної форми сну. Проте в цьому вірші веде розповідь не крізь призму свого нібито сновидіння. Він декількома словами влучно, виразно і сильно змальовує картину, побачену вві сні молодою українкою, жінкою-кріпачкою, жницею, матірю маленького немовлятка. Побачену не під час нічного сну в рідній хаті. А— на панщині, на чужому полі серед спекотного літнього дня. У хвилину короткого відпочинку від виснажливої каторжної праці на ненависного визискувача. Шевченко неодноразово бував свідком такого дикого явища, коли навіть матері, що мали на руках немовлят, не звільнялася від важкої роботи на панщині.
У перших рядках перед читачем постає картина важкої праці молодої жниці, матері-кріпачки на панському полі. Вона тривалий час працювала, не розгинаючи спини. Тому дуже втомилася. Неподалік у холодочку під снопом лежала сповитою її дитина, яку вона взяла із собою на поле. Жінка зробила перерву в роботі, але не для відпочинку, не для обіду. Лише для того, щоб нагодувати синочка, який зголоднів. Мати настільки виснажена, знесилена важкою працею, що вже не може йти, тому «пошкандибала» до немовляти.
Проте втома дається взнаки, і жниця на хвилинку задрімала, сидячи над сином. І в цей час побачила сон. У романтичному сні неначе збувається її мрії про волю вже дорослого сина, про працю Івана на своєму полі, яке є для нього «веселим». Бо робота на ньому стає радістю, а не тягарем. Прокинувшись, жінка з ідилічного сну раптово повернулася до суворої, жахливої реальності. Незважаючи на втому, на спеку, вона ще повинна працювати на пана. Автор дуже сильно передав контраст між мріями матері про майбутнє і її безпросвітнім нинішнім життям.
Поет нічого не пише про цю селянку. Хто вона— покритка, сирота? Де її родина—-батько мати, чоловік? Не відомо. Він хоче, щоб читач сам дав відповість на ці запитання. Так само автор не пише, чи є ще хтось, крім матері і її синочка, на полі. Тому складається враження, що тільки вони обоє перебувають цього дня серед безмежного пшеничного моря. Що довкола нема жодної душі. Не чути ні людських, ні пташиних голосів. Тільки стебла і колоски стиглої пшениці утворюють тихий шурхіт.
Шевченко жив і боровся для того, щоб не тільки у снах приходил до його народу омріяне щасливе майбутнє. Щоб у реальній Вільній Україні проживали вільні люди, щоб вони насолоджувалися вільною працею на своєму полі. Вірш пройнятий оптимізмом. Адже в народному уявленні, бачити у сні стиглу пшеницю означає — тривале, щасливе, заможне життя.
Твір доцільно розглянути ще і з погляду літературної майстерності автора. Для передачі шарудіння пшениці Т. Шевченко свідомо використовує прийом повторення чи навіть нагромадження шиплячих звуків і їх сполучень у словах: панЩині, пШениЦю, Жала, споЧивать, піШла, поШкандибала.
У творі автор не використовує щодо жниці ні іменників, ні займенників (лише один раз вживає займенник «їй»). Зате вживає багато дієслів: здебільшого у формі 3-ї особи минулого часу: жала, втомилася, пішла, пошкандибала, розповила, нагодувала, попестила, задрімала, усміхнулася, проснулася, глянула, взяла, сповила.
Ще зовсім недавно мільйони українських жінок теж змушені були десятиріччями працювати на колгоспній панщині. На жаль, і нині тисячі їхніх дочок проливають піт і сльози на чужих полях — близьких і дуже далеких. Вони теж перебувають у такій великій неволі, що не мають можливості й часу приділяти достатньо уваги родині, своїм дітям. Тому їм доводиться тільки мріяти про кращу для них долю. Отож запитуємо: доки українки на чужому полі жатимуть чужу пшеницю?
Відомо, що кріпацтво, в якому перебувала зображена Шевченком жінка, як і колгоспне рабство, політична, духовна й економічна неволя були принесені в Україну московським окупантом. Ворог і нині за допомогою військової сили й інформаційної інтервенції хоче накинути нам старе, зачовгане ярмо «рускава міра» чи словянського братства. Він безжально вбиває і катує жінок і дітей на Донбасі. За наказом кремлівських посіпак бандити захопили в полон і вивезли до московської катівні мужню українку Надію Савченко. На жаль, нинішня влада не вживає дієвих зусиль для її визволення, для порятунку від смерті.
Отож, звернімося до Бога з молитвою знайти спосіб для порятунку нашої Героїні, яка для всього світу стала символом нескореності, непереможності й могутньої шевченківської духовної сили не тільки українського жіноцтва, але й українського народу! Тільки Він один може вирвати її з ворожих пазурів. Надія повинна жити!
Але кожен, хто вважає себе українцем, був зобов’язаний впродовж ювілейного року сам вшанувати Шевченка, прочитавши весь «Кобзар». Ця збірка поезій повинна бути нашою настільною книгою. Читаючи її, ми проймаємося високими думами Тараса, його мріями і переживаннями за долю України. Його слова, висновки і заклики були, є і завжди залишатимуться актуальними. Адже Т. Шевченко був для України ясним світильником, що показав нашій нації правдивий шлях до волі, до щастя, до гідного місця серед інших народів. Вироблена ним ідеологія національного визволення і соціальної справедливості має стати основою, наріжним каменем нашого світогляду.
Поспілкувавшись з багатьма відомими «патріотами», дійшов висновку, що минулого року чимало з них навіть не брали «Кобзаря» в руки. Хоча хвалилися, що мають вдома декілька видань цієї книги. Ніхто з них не відвідав київського музею Тараса Шевченка, не побував на його малій батьківщині чи на могилі в Каневі. По-моєму, таке ставлення до Шевченка рівнозначне тому, якби людина, що вважає себе належною до якось релігії, тримала вдома письмове першоджерело своєї віри, але ніколи б його не читала. Й не відвідувала місць богослужіння.
Переконаний: кожен має можливість продовжити вшанування Т. Шевченка ще й цього року. Щоб духом і розумом піднятися до висот його світобачення, зрозуміти політичну ідеологію українства й усвідомити своє справжнє людське і національне призначення. Адже 2015 виповнюється 170 років від часу написання поетом низки видатних творів, серед яких поеми «Наймичка, «Кавказ», «І мертвим, і живим..», вірш «Заповіт».
Щоб продемонструвати масштаб Шевченкового мислення, особливості його творчої майстерності, пропоную шановним читачам коротко ознайомитися зі змістом вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Цей невеликий, всього на 23 рядочки, твір був написаний у липні 1858 року. До сьогодні збереглося 5 автографів твору. Шевченко власноруч переписував його і дарував друзям. Це свідчить про те, що автор любив його. Уперше вірш було надруковано 1859 року з присвятою Маркові Вовчку.
У своїй творчості Т. Шевченко тричі звертався до літературної форми сну. Проте в цьому вірші веде розповідь не крізь призму свого нібито сновидіння. Він декількома словами влучно, виразно і сильно змальовує картину, побачену вві сні молодою українкою, жінкою-кріпачкою, жницею, матірю маленького немовлятка. Побачену не під час нічного сну в рідній хаті. А— на панщині, на чужому полі серед спекотного літнього дня. У хвилину короткого відпочинку від виснажливої каторжної праці на ненависного визискувача. Шевченко неодноразово бував свідком такого дикого явища, коли навіть матері, що мали на руках немовлят, не звільнялася від важкої роботи на панщині.
У перших рядках перед читачем постає картина важкої праці молодої жниці, матері-кріпачки на панському полі. Вона тривалий час працювала, не розгинаючи спини. Тому дуже втомилася. Неподалік у холодочку під снопом лежала сповитою її дитина, яку вона взяла із собою на поле. Жінка зробила перерву в роботі, але не для відпочинку, не для обіду. Лише для того, щоб нагодувати синочка, який зголоднів. Мати настільки виснажена, знесилена важкою працею, що вже не може йти, тому «пошкандибала» до немовляти.
Проте втома дається взнаки, і жниця на хвилинку задрімала, сидячи над сином. І в цей час побачила сон. У романтичному сні неначе збувається її мрії про волю вже дорослого сина, про працю Івана на своєму полі, яке є для нього «веселим». Бо робота на ньому стає радістю, а не тягарем. Прокинувшись, жінка з ідилічного сну раптово повернулася до суворої, жахливої реальності. Незважаючи на втому, на спеку, вона ще повинна працювати на пана. Автор дуже сильно передав контраст між мріями матері про майбутнє і її безпросвітнім нинішнім життям.
Поет нічого не пише про цю селянку. Хто вона— покритка, сирота? Де її родина—-батько мати, чоловік? Не відомо. Він хоче, щоб читач сам дав відповість на ці запитання. Так само автор не пише, чи є ще хтось, крім матері і її синочка, на полі. Тому складається враження, що тільки вони обоє перебувають цього дня серед безмежного пшеничного моря. Що довкола нема жодної душі. Не чути ні людських, ні пташиних голосів. Тільки стебла і колоски стиглої пшениці утворюють тихий шурхіт.
Шевченко жив і боровся для того, щоб не тільки у снах приходил до його народу омріяне щасливе майбутнє. Щоб у реальній Вільній Україні проживали вільні люди, щоб вони насолоджувалися вільною працею на своєму полі. Вірш пройнятий оптимізмом. Адже в народному уявленні, бачити у сні стиглу пшеницю означає — тривале, щасливе, заможне життя.
Твір доцільно розглянути ще і з погляду літературної майстерності автора. Для передачі шарудіння пшениці Т. Шевченко свідомо використовує прийом повторення чи навіть нагромадження шиплячих звуків і їх сполучень у словах: панЩині, пШениЦю, Жала, споЧивать, піШла, поШкандибала.
У творі автор не використовує щодо жниці ні іменників, ні займенників (лише один раз вживає займенник «їй»). Зате вживає багато дієслів: здебільшого у формі 3-ї особи минулого часу: жала, втомилася, пішла, пошкандибала, розповила, нагодувала, попестила, задрімала, усміхнулася, проснулася, глянула, взяла, сповила.
Ще зовсім недавно мільйони українських жінок теж змушені були десятиріччями працювати на колгоспній панщині. На жаль, і нині тисячі їхніх дочок проливають піт і сльози на чужих полях — близьких і дуже далеких. Вони теж перебувають у такій великій неволі, що не мають можливості й часу приділяти достатньо уваги родині, своїм дітям. Тому їм доводиться тільки мріяти про кращу для них долю. Отож запитуємо: доки українки на чужому полі жатимуть чужу пшеницю?
Відомо, що кріпацтво, в якому перебувала зображена Шевченком жінка, як і колгоспне рабство, політична, духовна й економічна неволя були принесені в Україну московським окупантом. Ворог і нині за допомогою військової сили й інформаційної інтервенції хоче накинути нам старе, зачовгане ярмо «рускава міра» чи словянського братства. Він безжально вбиває і катує жінок і дітей на Донбасі. За наказом кремлівських посіпак бандити захопили в полон і вивезли до московської катівні мужню українку Надію Савченко. На жаль, нинішня влада не вживає дієвих зусиль для її визволення, для порятунку від смерті.
Отож, звернімося до Бога з молитвою знайти спосіб для порятунку нашої Героїні, яка для всього світу стала символом нескореності, непереможності й могутньої шевченківської духовної сили не тільки українського жіноцтва, але й українського народу! Тільки Він один може вирвати її з ворожих пазурів. Надія повинна жити!
Анатолій Ковальчук