(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Розвідник С. Павлов: «Було дуже боляче, коли дізналися, що Дебальцеве здають»

  • 19 березня 2015
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 301
  • Автор: admin
  • 0
Про нашого земляка з Кийлова, 32-річного розвідника Сергія Павлова наша газета вже писала в одному із січневих номерів. Про 128-му гірсько-піхотну бригаду, де він проходить службу, ми нещодавно чули тривожні новини, пов’язані із загрозою утворення «котла» поблизу містечка Дебальцеве на Донеччині… Після виходуу з дебальцевського оточення, отримавши відпустку, Сергій, уже посивілий, знову завітав до редакції «Ринку…», де цього разу редактор газети, депутат Бориспільської міської ради від ВО «Свобода» Ігор Петренко для 128-ї гірсько-піхотної бригади вручив бійцю новенький пристрій нічного бачення, придбаний завдяки допомозі бориспільських підприємців та небайдужих людей. Тож, користуючись нагодою ми ще раз поспілкувалися нашим воїном.
 
— Сергію, яка зараз ситуація на фронті?
— Трохи спокійніше, але ще не так давно там було дуже «гаряче». Зараз у нас триває ротація, тому нам дали відпустки. Приїхав 25 лютого, а 15 березня вже від’їжджаю.
— Що сталося Дебальцевим?
— Його «злили».
— Хто «злив»?
— Наше керівництво… У нас немає сумнівів, що це сталося за домовленістю. Півроку Дебальцеве було нашим. Потім числа 14 лютого з Дебальцевого вивезли усе цивільне населення, залишивши тільки військових. Нам наказали відійти на інші опорні пункти, і Дебальцеве опинилося в руках ворога, тобто його, як кажуть, «злили». Нині ворог уже відремонтував дебальцевський залізничний вузол і перепускає військову техніку на Новоазовськ.
— Були втрати?
— Так. Були…
— Коли почалася евакуація дебальцевців, як Ви сприймали це?
— Ми підозрювали, що готується щось недобре. Ми були трохи шоковані, коли почули що наш комбриг 17 лютого сказав, що він буцімто особисто вивів останнього солдата з Дебальцевого. Однак це була неправда, тому що із нас на передовій залишалися 27 бійців. Ми утримували опорний пункт — хлопці з моєї роти та з інших рот, які забезпечували вогневу підтримку. 
— Тобто одні відійшли, а ви ще залишалися?
— Так. Залишалися… Ми дібралися до Артемівська лише 24 лютого. Рано-вранці нас змінила 30 бригада, хоч і не хотіла цього робити, бо знала, в яку обстановку ми потрапили… 
— Це був «котел»…
— Так. Ми у ньому перебували майже два тижні.
— Як вам вдалося вирватися з нього?
— Коли ми були на опорному пункті, до нашого відома довели, що до нас повинен надійти умовний позивний, після якого маємо перейти на інший опорний пункт за кілометрів 10–15. Зранку нас стали обстрілювати. Цілий день ми тримали оборону. Потім, коли сонце зайшло, ми свій опорний пункт замінували, поставивши «розтяжки» у бліндажах, розкочегарили добре «буржуйки», залишили увімкнені електрогенератори і спокійно собі пішли на інший опорний пункт, де нас і змінила 30 бригада.
— Не шкода було майна?
— Ми були вже оточені з трьох боків… Відходили лише зі стрілецькою зброєю та парою «мух». Імітація нашого перебування на місці зберегла нам життя… «Сепари» до ранку не наважувалися підходити до місця нашого колишнього «постою»
Проте з оточення ми вийшли не з «порожніми руками». Дорогою ми попалили трохи ворожої техніки, яка нам трапилася, і навіть «відняли» у «сепарів» справні танк і БМП.
— А як це сталося?
— Неподалік позиції, до якої ми дійшли, проходила ворожа колона. Усіх, хто в ній перебував, ми відправили на «заслужений відпочинок». 
— А скільки ж їх їхало?
— Скажу за кількістю техніки: 5 танків, 4 БМП, 2 російських «тигри» (ГАЗ-2330), і 2 «Урали»…
— А в «Уралах» що везли?
— Ворожих піхотинців…
— І ви їх там усіх — «до ноги»?
— Ну а що було робити? 
— І з чого ви їх «клепали»?
— Переважно із ПТУРів…
— Усім із 128- бригади вдалося вийти із оточення?
— Є чимало 200-х, багато потрапили в полон. З 900 бійців бригади вийшли… 450. І це за тією інформацією, що нам надали.
— Як наші воїни ставляться до полонених «сепарів»?
— Набагато гуманніше, ніж вони до наших. Ми їх передаємо до прокуратури, а що там далі з ними роблять, мені не відомо. У «сепарів» за наші голови обіцяють винагороди. Про це ми дізналися від контррозвідників. До того ж їм відомі номери наших мобільних телефонів. Вони нам можуть зателефонувати чи надіслати смс-ку. А ми їм — ні, бо у їхніх номерах останні дві цифри не висвічуються.
— А що в смс-ках пишуть?
— По-різному… Переважно закликають нас здаватися в полон...
— Які зараз настрої у наших бійців?
— Настрої не райдужні… Було дуже боляче, коли дізналися, що Дебальцеве здають... Багато з нас, коли їздять у відпустку, бачать, що в країні на краще нічого не змінюється і потроху роблять відповідні висновки.
— Чи була можливість не здавати Дебальцеве?
— Була. Коли утворився «котел», ми не здавалися і стояли. Була можливість Дебальцеве не здавати. Наше керівництво, якщо м’яко висловитися, чинило трохи не правильно. Були можливості навіть відвоювати ще якусь територію. Адже у нас були і сили, і засоби на це. А наказу не було. Бувало, бачиш у бінокль скупчення ворожої техніки, викликаєш артилерію, а там кажуть: «Чекай, чекай, чекай». А «сепарської» техніки все більше і більше. Потім або дадуть один залп не туди, або взагалі ніби «поплутають» координати… Або одну колону «накриють», а інша проходить. Таке враження, ніби це навмисне робиться...
— Про тих хлопців, які опинилися у полоні, чути хоч щось?
— Буває так. Наприклад, коли мій побратим потрапив у полон, нам зателефонував «полковник армії ДНР» — сказав, що полонений у них, обіцяючи, що з ним поводитимуться нормально. Проте, коли ми потім переглянули викладене відео на «Ютубі», то побачили нашого бійця побитого і перебинтованого. Нині невідомо, що з ним. Взагалі про багатьох нічого не знаємо, чи їх вважати пропалими безвісті чи вони ще й досі у полоні.
— І як Ви збираєтеся повертатися на фронт, якщо цій війні не видно ні кінця, ні краю?
— Повертатися потрібно, тому що там мої побратими. Потрібно довести цю «справу» до кінця, а потім думатимемо, що робити тут. Вважаю, що перемога бути лише тоді, коли позбудемося внутрішнього ворога…
— Які у Вас побажання щодо постачання?
— Щоб надавали хорошу, справну техніку.
— А пристрої нічного бачення? Їх вам не постачають?
— Нам казали, що вони (ще радянського зразка) є на складах, але чомусь їх нам не постачають. На мою думку, це робиться навмисне. Наприклад, відомий Вам завод «Маяк» уже рік збирає автомати «Форт». А у нас і досі все старе — у кого АК, у кого АКС. Воно іще стріляє, але ж у кожної зброї все ж таки є свій термін придатності.
— І на останок. Що б Ви хоті побажати читачам нашої газети?
— Швидше позбуватися радянських стереотипів мислення, ставати реально і світоглядно вільними людьми. Висловлюю глибоку вдячність нашим волонтерам і всім небайдужим українцям, хто нас підтримує у цей нелегкий час. Від імені нашої бригади дякую за пристрій нічного бачення! Слава Україні!
— Героям слава! 
Розпитував
Вадим ШАПОШНІКОВ
Фото автора
 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.