Літературна Бориспільщина
- 10 квітня 2015
- Відгуків: 0
- Переглядів: 318
-
Тимченко (Круглікова) Світлана Олексіївна — народилася 23 грудня 1938 року в місті Борисполі Київської області. У 1956 році закінчила Бориспільську середню школу №1 із золотою медаллю. З 1956 по 1961 роки навчається в Київському політехнічному інституті, який теж закінчила з відзнакою, за спеціальністю інженера-електрика, пізніше перейшла на електроніку. З 1961 по 1979 роки працювала інженером на ВО «Київський радіозавод», а з 1970 — начальник лабораторії, викладач Київського радіо-механічного технікуму. Працюючи на радіозаводі, написала книгу «Основи мікросхемотехніки» (1980) на 800 сторінок, яка, на жаль, так і залишилася в рукописі.Пізніше працювала заступником голови Київської науково-виробничої компанії «Біотек», спробувала себе в ролі приватного підприємця. З 2000 року — голова Київської міської громадської організації «Твій шлях», яка втілює в життя програму «Здоров’я нації шляхом профілактики і екологічного навчання», а також заступник голови Міжнародної громадської організації «Відродження Лемківщини». Наразі — на творчій роботі.
Писати почала ще в дитинстві. Це були короткі новели із життя. У 16 років із новелою «Галька-тореадор» вийшла в люди. Усна апробація відбулася перед однокласниками. Крім прози писала вірші, а працюючи в технікумі, — п’єси до свят, які сценічно втілювала в життя разом зі студентами.
Друкувалася у збірниках «Нас не подолати» (2005), «Лемківський календар» (2008), альманасі «Лемківські дзвони», газетах «Свобода», «Хрещатик», «Вільне життя», «Медична газета», «Ваше здоров’я», «Трудова слава», «Вісті», «Ринок Бориспіль», «Термінал». Її новели побачили світ у діаспорних виданнях Австралії, Канади, Німеччини, Польщі, США.
Окремими виданнями вийшли книги «Мамині мудрини» (2012), «Мертві лемки йдуть» (2012, у співавторстві з чоловіком Євгеном Яхваном), «Золоте зернятко» (2013).
Її проза — це дивовижне поєднання життєвої і художньої правди. Коли мені вперше до рук потрапила книга «Мамині мудрини», я, як звичайно, почав знайомитися з нею в цілому. Але де б я не відкривав її і починав читати уривки, вже не міг відірватися. Зрештою, довелося почати з початку. І тепер після кожної прочитаної новели заглядав далі: чи ще є, чи не закінчується ота розкіш і насолода справжнього читання. А перегорнувши останню сторінку, був укотре щиро подивований: це письмо — найвищого ґатунку. Володіння мовою, структурально-синтаксичне конструювання — на рівні генетичної пам’яті, стиль — вишуканий, художні засоби — із щирого золота. А хто про це знає? «Знать од Бога і голос той, і ті слова…» (Т. Шевченко).
ЗОЛОТЕ ЗЕРНЯТКО
Казка
– Оце так добре, стара, дивлюсь, що ми добра не нажили, а віддавали все людям, так легко, ні про що не треба думати, поратись над добром, боятись за нього. Живи собі та радій. Господь потурбується про нас.
Живуть вони та й живуть, коли якось приходить ще старіший дідусь та й каже:
– Хазяїне, дай мені зерна, бо нічого не залишилося, а сіяти треба.
Поліз хазяїн під піл, витяг торбу – останнє зерно, віддав гостю, посміхнувся весело бабусі та й каже:
– Оце ми, стара, стали найбагатші – віддали останнє.
А бабуся тиха та рада, що старий радіє. Думає: «Видно дід щось знає, що так радіє».
Почала бабуся прибирати хату. Прибирає та співає, та так гарно та лагідно-тихенько співає, а дідусь лагодить косу. Подивиться стара на дідуся, посміхнеться і думає: «Що це старий збирається косить, як останнє зерно віддав?»
А старий все посміхається у вуса та вже й косу мантачить. Закінчив роботу, випрямився та й каже:
– Готово, стара, до жнив.
– А що ж ти будеш жати, старий, коли останнє віддав?
– Бог дасть, – каже старий та, пригладивши вуса, вийшов із хати.
Почала бабуся прибирати біля покуття, глядь – а під рядниною лежить зернина, та така повна та гарна, аж золотом світиться. Поклала бабуся на долоню її і дивиться, аж подих захоплює, бо засвітилася зернина.
А зернина й каже:
– Добрий вечір, стара, чого дивуєшся? Хіба не бачиш, що я те, що Бог дав.
«Ну й дива, – думає стара. – Хоч би дід швидше прийшов та порадилися б що їм робити».
Сидить вона й сидить, вже й темніти на дворі стало, а в їхній хаті світло від зернини та тепло. Коли заскрипіли в сінях двері. Відкрились двері у хатину, дивиться бабуся, а нікого немає. Чує голос десь унизу.
– Добрий вечір, стара, чи можна до вас у хату переночувати, бо холодно надворі.
– А хто це? – каже бабуся.
– Подивись нижче, кинь зерно на землю та й побачиш.
Кинула вона зерно до порогу, засвітилось воно там. Дивиться стара, а на порозі стоїть малесенький старий лісовичок.
– Заходь, – каже бабуся, не вистужуй хату. Бо дід пішов по дрова в ліс, ще треба топити.
Заскрипіли двері, ввійшов лісовичок, скочив бабусі на ноги, потім на лаву сів та й розмахує ногами.
– Прийшов я, – каже лісовичок, – гостинців вам приніс: лісового меду, горіхів та доброго хліба з вашого зерна. Моя хазяйка напекла і послала до вас, а ще глечик молока, по грудочці сиру та масла передала наша сусідка. У них є корова Лиска.
– От і добре, – каже стара, – прийде хазяїн буде що повечеряти, а мені тебе нічим пригостити, немає нічого окрім отієї зернини, що світиться. Бери, може тобі пригодиться.
– Ну то я пішов, – каже лісовичок, – бо поки дійду, то буде темно.
Узяв він зернину у кишеню, темно стало у хаті. Пішов лісовичок. Сидить у темряві стара та лагідно мугикає. Коли через якийсь час і хазяїн прийшов та радий такий. Каже:
– Затопимо зараз піч, та я знайшов якусь торбу біля порогу, може й повечеряємо.
Затопили піч, темно та тихо в хаті, сіли вечеряти. Розповіла бабуся дідусю про зернятко та лісовичка, а він каже:
– Добре, що не з пустими руками відправила сусіда, добре, – та й посміхнувся у вуса. – Бог дасть.
Живуть вони у злагоді та ласці, от і до весни дожили, час сіяти, а в них немає чим, коли дивляться – налетіли птахи на їхній лан, та такими рядками пролетіли, що дідусь і бабуся ніколи такого й не бачили. Подивилися на сонце, пораділи теплу та й пішли спати. Встали рано. Вийшов дід на двір та й гукає:
– Іди сюди, стара, дивись яка радість! Ніколи ще не сходила так гарно у нас пшениця. Де ж вона взялася?
– Бог дав, – каже стара.
Пораділи, пораділи та й пішли в хату. Коли надвечір хтось грюкає в хату, дивляться – знов лісовичок: приніс молока, грибів, ягід, посидів на лаві, помахав ногами та й почав збиратися додому. А стара каже:
– Що ж мені тобі дати? Ходімо у город, я тобі щось там знайду.
Вийшли, дивляться, а на городі мов вогонь горить. Злякались, думали пожежа, аж придивились – колоски світяться у пшениці. Золота пшениця та й годі. Зраділи старі, подивились, дали лісовичку, що найшли в городі та й пішли до хати. Встали рано, дивляться, а на столі хліб теплий, пиріжки та різної їжі повно. Зажурилися старі – хто ж її їстиме?
– Збирайся, – каже стара, – та віднеси сусідам, у них немає.
Склала все стара та й відправила діда. Чи довго він ходив, чи ні, йде назад. А стара каже:
– Забула я собі снідання, то і так будемо.
– Бог дасть, – каже старий та й посміхається знову.
Так вони дожили до жнив. Вийшов старий з косою в поле і давай ту пшеницю косити: косив-косив а її все більше і більше.
– Піду, – каже, – до сусідів. Хай прийдуть і заберуть. Нащо нам так багато?
Прибігли сусіди, викосили, змолотили, понасипали у мішки, поскладали на вози та й повезли до своїх засіків. Зітхнули легко дідусь з бабусею та й пішли до хати. Знімає дідусь одежу аж щось бух та й упало на лаву, та як засвітиться. Каже дід:
– Бог дав, а руки є – будемо з хлібом.
Світлана Тимченко (Круглікова)