Сулимівка. Історія села і родоводу

Бібліотека краєзнавчої літератури поповнилась ще одним виданням. Вийшла у світ книга «Родинна історія» з присвятою родині і жителям села Сошникова. Її автор — уродженець села Петро Іванович Удовенко — людина, яка пройшла велику життєву школу. Понад 34 роки віддав службі у Військово-морському флоті, капітан 1 рангу. І сьогодні, будучи в зрілому віці поміняв затишок київської квартири на селянську хату в Сошникові, де пройшли його дитинство і юність, де навчався у школі, де зустрів свою долю, де переплелося багато подій, пов’язаних з рідними і близькими йому людьми. Саме життя в рідному селі спонукало його до написання незвичної для нашого краю книги, повернувши до пам’яті гіркі, тривожні і радісні епізоди з життя односельців, з історії села, торкнувшись найдавніших часів і сьогодення. Як читаємо в анотації до книги: «Всі події висвітлені в історично-правовому полі і тісно пов’язані з пам’яттю та спогадами моїх родичів і сошниківців, які поділилися наболілим», усвідомлюючи те, що збереження історичної пам’яті , є однією з найбільш важливих складових консолідації української нації, формування історичної свідомості, політичної та правової культури народу. Чітко поставлене перед собою завдання привело автора до його реалізації . В перших рядках книги автор зізнається в тому, якби не пам’ять односельців, його задуму не вдалося б здійснитися. Тож він висловлює щиру вдячність всім жителям і в першу чергу тим, котрі поділися своїми спогадами. Їх перелік займає дві сторінки — 54 особи поділилися спогадами. Це свідки й учасники подій, починаючи з 20-х років ХХ ст. і до сьогодні. Події давніші — доповнені документальними джерелами. Автор захоплений навколишньою природою, як слідопит, як дослідник пише про вулиці, стежки, острівці, кладки і місточки, річечки, болота, рослинний і тваринний світ, — про все, що йому близьке і знайоме ще з босоногих літ. Історичну частину починає від ХУ століття, коли вперше згадано село як «селище Сошників». А потім крок за кроком, дотримуючись хронології, через сторінки історичних джерел доводить розповідь до козацьких родин і казенних селян, власників села і земель навколо нього, наводить різні статистичні дані щодо села і про ті страшні явища, що прокотились по всій Україні — колективізація, голодомор і війна з німецькими окупантами. Переглядаючи метричні книги, автор відшукав прапрадіда Терентія Удовенка, а разом з тим більше двадцяти родин Удовенків, що жили в селі на межі ХІХ-ХХ століть. Про багатьох з них подає віднайдену інформацію. У кожного була своя доля і свій шлях широкий. Одні йшли в колгосп. Інші залишалися одноосібниками. Траплялися випадки, коли сини одного батька воювали в різних арміях і загонах, отже, один проти одного. У книзі можна зустріти цілі списки середняків, бідняків, розкуркулених, засуджених, репресованих і реабілітованих. Лише з одного кутка села з назвою Підгайці розкуркулення поламало життя 83 жителів, у яких забрали майно, хати взяли на облік сільради, а потім використовували за рішенням сільської влади або продавали бажаючим людям. Словом, людей залишали без житла, без нажитого майна, без засобів для існування. Тільки голодомор забрав життя понад 400 односельців. Книга рясніє описом долі багатьох людей. «З болем у серці і сльозами на очах згадує Горпина Семенівна Боровик. ЇЇ батько і мати — Євмен Григорович і Наталія Іванівна на початку колективізації вступили до колгоспу «Іскра». Батька в селі знали як хорошого господаря, тому одразу призначили бригадиром однієї із колгоспних бригад. Він розпочав активно працювати, але не хотів ходити по хатах і заганяти інших людей до колгоспу. Розпочалися суперечки з керівництвом колгоспу. Тоді Євмен Григорович відмовився від посади і вийшов з колгоспу. Через кілька тижнів на його подвір’я прибули представники сільської ради і члени комітету незаможних селян. Вони все забрали з хати, а господарів вигнали на вулицю в чому були одягнені. Через кілька днів хату продали лісничому…» І таких випадків багато. Через долю роду Удовенків згадуються багато інших родин односельців, їх радісне, журливе й немилосердне життя, яке принесла їм більшовицька влада із своєю свавільною жорстокою диктатурою і нещадним ставленням до сільського трударя.

 Біда одна не йде і за собою другу веде. Клопоту додало рішення сільської ради про переселення жителів з Обірок на Підгайці. Це було весною 1941 року. Батько і мати не встигли обжитися, як почалася війна з німецьким фашизмом Село наповнилось плачем, , жіночим ревом, дитячим галасом. Близько 400 сошниківців пішли на фронт. У селі теж почалися нелюдські випробування. Одні зустріли німців з хлібом-сіллю, інші — з переляком і ненавистю. Найменші непорозуміння з німецькою владою грозили розстрілом. А тут несподівані метаморфози голови сільської ради, котрий в один момент був старостою села, а потім відмовився від цієї посади, працював конюхом. Але люди дивилися на нього зневажливо. Раптом він, попереджений, що його арештують, подався у ліс до партизанів.. 

 Батько й мати автора книги не встигли обжитися. Як від бомби згоріла хата і все, що було біля неї, перетворилося на попіл. Сімя переселилася до діда. Два роки пройшли в страху, тривозі, знущаннях і катуванням сімей, чоловіки яких пішли в партизани. Тривога і гіркі сльози наповняли душу кожного, поки не прийшло визволення. Родинна історія Удовенків переплелася з історією десятків родин односельців, які спільно переживали життєві біди і негаразди. Багато їх траплялося на життєвій дорозі. Але і в роки окупації і в післявоєнні роки вони не втратили своєї гідності, високого звання людини.

 У книзі постає не одна родинна історія, І книга читається не як художня література, як суворий документ часу. Вона наповнена свідченнями не тільки архівних сховищ, а й архівів пам’яті багатьох жителів села. 

 Сам автор Петро Іванович Удовенко пройшов велику життєву школу. Він на початку трудового шляху не змінив свого прізвища, хоча йому при видачі паспорта настирливо пропонували записатися Вдовенков, але в той момент відповів з гідністю: 

— З цим прізвищем мій батько захищав Батьківщину і загинув на війні. Я ніколи не зраджу його. 

І не зрадив. Після закінчення Київського вищого військово-морського училища Служив на Північному флоті. Після розпаду СРСР прийняв присягу на вірність народу України. Захистив дисертацію кандидата історичних наук. Працював начальником факультету Київського військового гуманітарного інституту. Звільнившись зі Збройних Сил України в запас, оселився в рідному Сошникові. Справу батька продовжує син Іван та онук Ігор. Рід Удовенків продовжується. 

 Андрій ЗИЛЬ,

краєзнавець