Стражденна Сулимівка

За останні 30–40 років жодне село району не привертало до себе такої уваги громадськості, як Сулимівка. І для цього був свій привід. Адже Сулимівка — єдине на Лівобережжі України село, пов’язане з життям гетьмана запорозьких козаків Івана Михайловича Сулими, попередника Богдана Хмельницького. Про нього написано багато статей і досліджень, його постаті не оминають увагою професійні історики й краєзнавці.

 

Серед перших дослідників Сулимівки хотілося б назвати уродженця цього села Миколу Андрійовича Бятця. Пригадую, як сорок років тому в бориспільському музеї він, ще будучи співробітником Інституту надтвердих матеріалів, показував фотокопію «Сулимівського архіву». Тоді лише починалося знайомство з історією цього села, бо до 1975 року воно було підпорядковане Баришівському району. Відтоді Микола Бятець ставзаглиблюватися в його історію, зацікавився нащадками родоводу гетьмана, історією Покровської церкви — родової усипальниці, парком, іншими пам’ятками цього незвичайного села. З того часу став бити на сполох, щоб урятувати від повної руйнації Покровську церкву — пам’ятку архітектури першої половини ХVII століття, як зберегти парк, озеро, маєтки, що пам’ятали про гетьмана і його великий родовід. Багато публікацій було надруковано на сторінках районної й обласної газет. Вони були спрямовані на збереження сулимівської старовини для наступних поколінь. 

У 1989 році Микола Андрійович надрукував у «Київській правді» розгорнутий історичний нарис про село і нащадків родоводу Сулими під назвою «Важка дорога до себе». Публікація викликала великий інтерес у читачів і ще більше посилила увагу до села і долі його пам’яток. Й ось минулого року з-під пера краєзнавця вийшла нова книга — «Історія села Сулимівки». Це небайдужа, гірка і тривожна розповідь про історію своєї малої батьківщини від часу її заснування і до сьогодення. Послідовно дотримуючись історичних фактів, автор дає свою оцінку подіям і особистостям, котрі в тій чи іншій мірі були пов’язані із селом. Адже визначна пам’ятка архітектури Покровська церква була усипальницею родоводу гетьмана Сулими.

Роздуми дослідника над долею України у тісній сув’язі його рідного села, коли войовничі безбожники повели активну боротьбу з релігією і з пануючою бездуховністю, коли знищувалися безцінні пам’ятки культури, замовчувалися справжні герої — творці історії. Саме такий підхід до історичних цінностей привів до сумних висновків. «На мій погляд, — каже автор у своїй передмові, — бездуховна нація не може бути ні заможною, ні економічно розвинутою. Це похідні від культури нації». З цими словами не можна не погодитися, якщо поглянути на наше сьогодення і простежити за сторінками книги, яка творилася не один місяць, не один рік, а кілька десятиліть.

Історію села М. Бятець розглядає на тлі історії України, починаючи з доби Руїни, яка настала після смерті Богдана Хмельницького. Історія села не може бути окремішньою від історії держави. Історичні події в Україні, її суспільний лад , політичне становище, окремі особистості впливали на історію села. Тому, на думку автора, «історія села — це живий підручник історії України». У ньому багато матеріальних і духовних цінностей, які не від’ємні від матеріального і духовного надбання всієї України. У цьому полягає неповторність й унікальність невеликого села як окремого географічного об’єкта на карті України.

Сулимівка стала віддзеркаленням занепаду «як невеличкий діючий музей руїнотворення». Такий присуд дослідника. Впродовж тривалого часу Микола Бятець був свідком багатьох подій, що відбувалися в селі. Завдяки щоденниковим записам і вивіреним фактам історичних джерел, він подає широку панораму творення історії і її нищення. Саме останнє найбільше тривожить його, непокоїть і змушує оголяти факти, яких не знайдеш в жодному документі, вони пронизали душу і серце автора і постають на сторінках і вражають своїм трагізмом.

Як патріот села, Микола Бятець не міг стояти осторонь того, що багата історія села, дарована минулим часом, стала руйнуватися і гинути сьогодні. Вона червоною ниткою пронизує сторінки книги. Десятки комісій районних, обласних структур, винесених рішень щодо захисту і збереження пам’яток старовини, але часто хороші починання і наміри розбивалися об стіну байдужості і безвідповідальності. На сторінках книги згадано багато осіб чиновників, до яких автор звертався. Але жоден із них не пройнявся почуттям відповідальності за долю Сулимівки, своєю поведінкою демонструючи справжній еталон бюрократичної тяганини. Це було в епоху «будівництва світлого майбутнього» і в час незалежності України. Всі ходіння, митарства, прохання автора залишалися не почутими, а якщо й почутими, то не виконаними. 

На сторінках книги можна зустріти цікаві епізоди з історії церкви, з життя нащадків гетьмана Сулими, дізнатися про події, які розгорталися в Сулимівці у переддень незалежності України. Автор від першої до останньої сторінки веде арґументовану ділову розмову про те, що відбувалося в Сулимівці, які заходи проводилися з метою привернення уваги до цього незвичайного села.

Микола Бятець не лише висвітлив відомі історичні факти, а й багато задокументував таких свідчень, що невідомі широкому загалу. Разом з тим розширив інформацію про родовід Войцеховичів, нащадків генерала Багратіона, згадав своїх попередників, які вели записи про Сулимівку і на сторінках книги названі вперше.

Проте якийсь злий дух витає над селом: маєтки поруйновано, вкрадено половецьку бабу, нищиться парк. Село занепадає, поруйновано не тільки пам’ятки, а й душі. Відновлена Покровська церква не приваблює прихожан. Не стільки оздобою, скільки антиукраїнським духом. Автор зізнається, що не ходить до церкви, бо в ній славлять тих, хто ненавидить нашу державність. «В ній я не почую Слави Україні, не почую молитви за Україну». Микола Бятець зробив дуже благородну справу. Як патріот села він написав книгу і видав її за власний рахунок. 

Але насамкінець скажу, що історія села дуже вкорочена. Немає в ній періоду Національно-визвольної боротьби 20-х років минулого століття, Голодомору, репресій, періоду Другої світової війни. Не думаю, що такі трагічні сторінки нашої історії обминули Сулимівку і долі її жителів. Й автору, як корінному жителю, варто було б згадати і написати про це. А так будемо знати лишу урізану історію.

Андрій ЗИЛЬ,

краєзнавець