Ірина Ігнатенко: «Я походжу зі знахарського роду»

Нещодавно побачило світ друге видання книги етнолога, письменниці, дослідниці традиційної культури українців Ірини Ігнатенко «Народна медицина українців середнього Полісся», яку авторка писала протягом десяти років. Окрім того, Ірина Ігнатенко, кандидат історичних наук Київського національного університету ім. Т. Шевченка, видала книги «Жіноче тіло» (присвячена найбільш табуйованим ділянкам традиційної культури — жіночій фізіології і репродуктивному здоров’ю, особливостям інтимних стосунків тощо) та «Життєвий цикл людини» (про те, як жили українці від зачаття до смерті). Книжки живі, бо у них етнограф дуже багато цитує того, що розповідають люди. 

Мені випала нагода побувати на зустрічі з молодою дослідницею.

 

— Пані Ірино, чи були у Вашому роду знахарі?

— Народилася я в Києві. Коріння нашого роду від батька-матері йдуть з Полісся. Саме тут, як і в Карпатах, збереглися найархаїчніші традиції, вірування і звичаї. Чому? Особливості природи (ліси, болота, озера, бездоріжжя) сприяли законсервованості даної території.

Я захистила дисертацію «Народна медицина українців Полісся». Я походжу зі знахарського роду. Моя бабуся і прабабуся по материнській лінії були народними цілительками — шептали. Тож у цій темі я з дитинства. Коли я приїжджала на канікули, то завжди спостерігала цю культуру із середини... Бабуся померла, коли мені було 19 років. 

Як етнограф-польовик я їздила від села до села і відшукувала людей, «які знають». Я об’їздила понад 150 сіл! Мені було легко, бо я відчувала, що це моя тема, моя стихія. Я розповідала знахаркам, як робила моя бабуся, і запитувала, як допомагають людям вони. І жінки легко йшли на контакт.

— Тема народної медицини була заборонена радянською владою. Народні прикмети вважалися забобонами, а цілителів навіть переслідували…

— Тема знахарства певний час замовчувалася, була забороненою, тож я подаю у книжці історіографію, аби читач зміг дізнатися, кому ми зобов’язані тим, що ця тема була збережена і досліджена. У книзі висвітлені традиції ХІХ – поч. ХХ ст. і до сьогодення. У радянський час була позиція висміювання, заборони, іґнорування методів народного лікування. Тоді говорили, що це забобони, у які вірять дурні і темні люди. Хоча ця ділянка народної культури (цілительство) продовжувала зберігатися, люди практикувати, але приховано. Мене цікавить, які відбулися трансформації, інновації у народній медицині за цей період, і те, що лишилося незмінним — традиції. Завжди були чаклуни (чарівники) і знахарі. Знахарі — це люди, які мали здатність допомагати, своєю енергетикою зцілювати людей. Їхнє слово, рухи рук, певні магічні маніпуляції допомагали людям.

Чарівники, навпаки, шкодили іншим людям. Чому такі люди були і звідки вони ці знання чорні брали? У народній культурі вважалося, що жити статевим життям можна не тоді, коли захочеться, чи заманеться. Є дні, коли це заборонено робити, оскільки у цей день зачата дитина буде мати недобрі здібності (може бути злодієм, насилати зле, портити людей). Інше вірування, яке поширене і до сьогодні: мати, коли годує дитину грудьми, не може двічі відлучати (навіть коли маля захворіє). У традиційних віруваннях, ця дитина, коли виросте, стане «поганою на очі»: коли вона на когось подивиться і щось погане подумає, то стане тій людині зле. А якщо мати відлучає дитину від грудей тричі, то ця дитина у майбутньому матиме смертельне око.

Люди вважалися схильними до вроків, до чаклування, що зачаті у недобрі, у лихі години. Є й народна приказка: «У добру пору сказати — у лиху помовчати». Вважалося, що подружжя має утримуватися щодо статевих стосунків в окремі дні тижня, напередодні великих свят, у піст. Саме зачата дитина у такі дні, вважалося, матиме відбиток демонічного, потойбічного світу. Людина може і не хотіти цього, але від неї може або помагатися, або вона буде врочити, робити погане. Тому від поведінки батьків залежить майбутня доля дитини.

В Україні вважається, що чоловіки — цілителі значно сильніші, аніж жінки, але саме жінок у цій сфері значно більше. Я називаю чоловіків кардиналами української магії. Були цікаві моменти, коли чарівники показували на людях двобій: хто кому щось зробить, а потім зможе відробити. Чоловіки зажди хизувалися силою своєї магії. Жінки ж намагалися робити це тихо, таємно. 

Сьогодні нам говорять, що ми повинні бути особистостями, уміти чимось виділитися. У традиційній культурі вважається навпаки: якщо ти виділяєшся, то це погано, бо коли ти інший — ти несеш певну небезпеку і загрозу для культури. Тому коли народжувалася дитина дещо не схожа на інших членів спільноти або з певними фізіологічними вадами, до неї вже ставилися дуже підозріло. Їм не дозволялося брати участь у народних обрядах, родинних святах. Таких людей намагалися заховати подалі від інших. І часто це підштовхувало їх до того (аби підвищити свій соціальний статус, свою значимість у суспільстві), що вони починали займатися магією, чаклунством…

— У Вашій книжці використано багато символіки, української міфології…

— Цікавими є магічні обрядодії, які мали викликати практичний процес одужання. Ці методи лікування були без застосування якихось напоїв чи ліків, але людині стає краще. Наприклад, коли дитя погано спало, їло, було хворобливе, застосовували метод перепікання у печі. Подібний момент описаний у казці про Івасика-Телесика. Дитину садили на лопату, говорили певні замовляння і засували її у піч (звичайно, не розпалену). Іноді дитину передавала мати батьку у вікно, просували через дупло дерева… Коли при лікуванні застосовували певні отвори, це була імітація нових пологів, коли хвора дитина символічно народжувалася заново.

Символічним у традиційній культурі є поріг. Багато пам’ятає, як у дитинстві говорили: «Не стій на порозі, не сиди на порозі. Не стій на перехресті». Українці вірили, що поріг, перехрестя — це символічні кордони між світами — видимим і потойбічним, демонічним. 

Вважалося, як людина помирала, так вона і прожила свій вік. Коли людина не могла померти, її треба було посадити на поріг.

Одним із найпоширеніших способів лікування є «викачування» на яйце або на хлібний м’якиш. Застосовували і виливання на віск або на олово. Часто речі, якими «викачували», на які забирали хворобу, викидають на перехрестя, тому вважається, що на перехресті не можна нічого брати. Навіть гроші, які лежать на перехресті, не варто брати. Кажуть, що коли підняти намовлені речі, то можуть бути бородавки, інші хвороби…

Велику символіку має пояс. Підперізування створює своєрідне коло — як захист, оберіг від зурочень, від чаклунів.

До речі, на відміну від російської магії, українська не є такою агресивною. Це навіть видно із текстів замовлянь. Я раніше не публікувала замовляння, бо це сакральні тексти. Але у книзі «Народна медицина українців» оприлюднила 150 поліських замовлянь, адже це прекрасні зразки фольклору. Проте замовляння не діють, якщо не знаєш, як із ними працювати...

— Чи використовуєте Ви поради, наведені у книжці, у своєму житті? Чи користувалися самі послугами тих знахарів, про яких пишете?

— Мене лікувала моя бабуся, «викачувала»… Я не потребувала послуг людей, з якими спілкувалася. Але були випадки, коли відчуваєш, що ніби про все вже переговорили, але ти не хочеш іти, тобі добре сидіти поруч. Я інтуїтивно відчуваю, чи варто їсти-пити, перебуваючи у когось у гостях, чи ні… 

Практикувати методи народної медицини треба обережно. Але багато чого перевіреного має місце у житті... Наприклад, цілителі радять, що треба бути обережним на великих гуляннях, зокрема на весіллі. Адже серед гостей можуть бути люди, які «щось знають» (такі поради є у книжці).

Лікувати, знахарювати можуть жінки старшого віку, які вже втратили здатність народжувати… У народній медицині вважається, що практикувати не може жінка репродуктивного віку, бо це не буде помагати, і шкодитиме їй самій. Я поважаю і боюся народну медицину одночасно. Користуюся для лікування травами, простими рецептами, адже вони і недорогі, і безпечні, і дієві. Існує багато повір’їв про збирання лікарських рослин: іти за травами краще зранку, натще серце, помолитися перед цим… Є знахарі, які вдаються до різних методів лікування, але є, які не використовують у своїй практиці трав. 

Дослідників цікавить: чому за допомогою слова людині стає легше? Чому слово має такий великий вплив? Замовляння частіше говориться монотонно, ритмічно… Тембр голосу також має значення… Людина розслабляється… Незважаючи на перепони, заборони, такі методи лікування практикуються і сьогодні…

З бабусями-знахарками я часто розмовляла про сімейний досвід, про любов, про те, як вони втратили свою цноту, як народжували, як лікували свої хвороби. Сокровенні інтимні речі часом вони розповідали відверто і щиро. 

— У своїй книжці Ви поєднуєте знахарство з християнством. Але ж саме християнська церква забороняла народне цілительство, влаштовувала полювання на відьом…

— Мене це питання також хвилювало. Дійсно, офіційна позиція церкви — немає білої магії, що всі представники цього напрямку погані, лікування гріховне і т. д. Моя бабуся була дуже віруюча, її хата була вся в іконах, вона ходила до церкви. Ми знаємо, що всі наші хвороби від неправильних вчинків, про це говорить і церква: щось не те зробили, подумали, і тоді маємо покарання — хворобу… Церква і знахарство — це не взаємовиключення, а взаємодоповнення. У мене у книжці є цитати знахарок про те, що батюшки ходять до народних цілителів лікувати свої недуги, що є матушки, які шепчуть... Це завжди вважалося нормальним: піти у церкву помолитися, а потім піти до шептухи чи знахарки. Це не є гріхом.

— До знахарів завжди ставилися з великою повагою, іноді їх боялися… Сьогодні в Україні справжній бум цілителів, послуги яких досить дорогі. Як розібратися, де справжній народний знахар, а де самозванець?

— Знання передавалися із покоління в покоління. Багато методів лікування сьогодні втрачені або мало використовуються. Справжні знахарі ніколи не кажуть, що за допомогу потрібно заплатити, бо то є їхній Божий дар — лікувати людей. Якщо люди хочуть віддячити цілителю, то вони віддячать. А коли сьогодні цілителі виставляють ціну за прийом, то це вже, безумовно, бізнес. Я наводжу у книжці приклади, коли офіційна медицина не змогла допомогти людям, а саме народні знахарі виліковували…

До знахарів у всі часи ставилися з повагою, з великою обережністю. Частіше звертаються до народної медицини після порад і розповідей, що «це допомагає». Звичайно, звертаючись до цілителів, потрібно мати голову на плечах, треба усвідомлювати, кому ти вручаєш своє здоров’я.

Лариса ГРОМАДСЬКА.

Фото автора