(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Отака непроста наша історія!

  • 17 лютого 2016
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 299
  • Автор: admin
  • 0
То були роки масштабних змін — розвал СРСР як апофеоз «розвитку соціалістичної економіки, що не могла вже забезпечувати власних громадян найнеобхіднішим... Занепад комуністичної ідеології, за якою у 80-ті роки кожна людина вже повинна була «працювати за здібностями, а отримувати за потребами» (щоправда, комунісична верхівка так і жила). У країні зароджувалися новітні капіталістичні відносини.
І якщо з капіталістичними відносинами більш-менш було зрозуміло, то куди рухалася ідеологія у 90-ті роки минулого століття, було важко зорієнтуватися. Люди щойно вільно вдихнули, відчувши свободу від комуністичного зашморгу, від всюдипроникної та нав’язуваної комуністичної пропаганди, почули правду (страшну) про історичні події, які свідомо викривлялися або замовчувалися ідеологами КПРС.
Проте багато людей ще перебувало під дією стереотипів цієї пропаганди. Одним із них стала історія про Бандерівський рух, його очільників та цілі. Десятками років з покоління у покоління українців жахали петлюрівщиною, націоналізмом, бандерівцями, говорили про їхні звірства... І люди вірили пропаганді, окрім, звичайно, тих, хто був справжнім свідком цих подій і знав правду!
Але ще й у 1990-ті не всі наважувалися говорити про події Національно-визвольної боротьби в західних областях України, яка тривала під час Другої світової війни і після неї. Підданий цим стереотипам був і автор цих рядків (так викладали у школі історію, а те, що було насправді, тоді не було звідки дізнатися), допоки не зустрівся з цікавою людиною, носієм історії.
А було це так. На початку дев’яностих років повертався я з відрядження, із суворої півночі Росії до сонячної України. Зайшов до затишного купе потягу «Воркута – Москва» і, як завжди це буває за довгої подорожі, став приглядатися до своїх супутників, з ким можна поспілкуватися. Привернув увагу підтянутий, сивий, але ще не старий чоловік, що читав газету, а особливо — його протез-рука. Згодом якось само собою ми прониклися взаємною симпатією і вже під вечір сиділи на бокових місцях, пили чай і розмовляли. Спитати про руку я не наважувався, але піймавши мій погляд він сказав: «Це від війни».
— Мабуть, на фронті»? — спробував я з розумінням уточнити. 
— Ні, — відповів він, а потім додав: «у партизанах».
Бачучи мою зацікавленість, трохи провагавшись і начебто щось вирішивши для себе, він почав розповідь.
На початку війни, коли йому ще не було й вісімнадцяти, його доля склалася так, що він залишився сам і потрапив, здається, до Москви. А там випадок звів його з військовими людьми, які й порадили піти в партизани.
Потім була підготовка, тренування з парашутом і, врешті, відліт у невідомість. Стрибок у ніч і вдале приземлення на українському Поліссі у партизанському загоні відомого Дмитра Медведєва.
Його, як наймолодшого, спочатку берегли: поставили вартувати ємності з медичним спиртом. Каже: «якщо читали відому книгу спогадів Медведєва, то там він згадує одного хлопця, то це про мене».
Надалі були й бойові операції. За дві з них — захоплення у німців мосту та знищення мад’ярського угрупування, яке грабувало українське село, — він отримав два ордени.
— А часом не бачили розвідника Кузнєцова? — запитую.
— Так, бачив. Але що то за німець у військовому одязі приходив, ми тоді не знали.
— Аз бандерівцями воювали?
— Ні.
Відповідь «ні» мене здивувала. А чоловік, подумавши, додав: «не все так просто з бандерівцями». І продовжив:
— Річ у тім, що часто були випадки, коли один родич воював в УПА, або у бандерівців, а інший міг бути у червоних партизанах. І, бувало, сходилася у лісах, віталися і так само розходилися. І так тривало до перелому у війні — був негласний розподіл бойових дій проти окупантів: партизани займалися розвідкою і висаджували у повітря залізниці, а УПА воювали з німцями на автошляхах.
Така розповідь викликала у мене ще більше здивування, бо не вписувалася у той радянський стереотип про бандерівців.
— Як це: бандерівці воювали з німцями?
— А все просто було, — намагався пояснити мій супутник. — Деякий час Москві були потрібні бандерівці й УПА, адже вони воювали проти німців. А після перелому у війні з Москви надійшла вказівка... Їм запропонували влитися у «законное партизанское движение». А якщо — ні, то вважатимуться «врагамі Родіни» з усіма наслідками...
— Ну і що ж, «влилися»?
— Не дуже. Але на те були свої причини...
Далі говорити про причини він явно не бажав. Це вже потім ми дізналися про ті причини, про те, як у 1939–1941 рр. у Західній Україні радянська влада розправилася з інтеліґенцією, священиками, підприємцями, заможними селянами (з усіма тими верствами українського населення, яких у Центральній та Східній Україні комуністичний режим знищив ще у 20–30 роки).
Це вже тепер з таємних архівів тодішнього КДБ намаганнями сучасних істориків та письменників до нас надходить правда про УПА і Бандерівський рух, причини їх виникнення. Аналізуючи ці матеріали, зараз на запитання, а чи могли діти сотень, тисяч, мільйонів українців, невинно-скривджених, репресованих, безжалісно кинутих на вірну загибель до таборів, забути страшну і криваву розправу над їхніми батьками і стати тоді пліч-о-пліч з катами-кривдниками, — чітку бачимо відповідь: ні.
Так само, як з кривдниками зі Сходу, так і з Заходу. Адже відомо, як після окупації Польщею Західної України у 1922 році, за згодою тієї ж Росії, почалося гноблення українців на Західних землях України, знищення української культури, насильницьке переселення і т. ін.
Отже, бачимо, що виникнення націоналістичної організації у Західній Україні під проводом Степана Бандери — ОУН-УПА, де об’єдналися мільйони українських патріотів на боротьбу за вільну і незалежну Україну (як від Заходу, так і Сходу), має своє логічне підґрунтя.
Вочевидь, це зрозуміли і пізніші діячі СРСР, бо не менш дивним було чути від партизана-медведівця продовження розповіді — про те, що у м. Рівному у 1970-х роках на святкуванні так званого Дня Перемоги за одним столом з червоними партизанами сиділи вояки УПА, бандерівці! «Була присутня там і соратнця Кузнєцова — розвідниця Валя Довгер, — стверджував медведівець. — Щоправда, не обійшлося і без взаємозвинувачень...»
Залишилося тільки здогадуватися, які кола пекла радянських концтаборів довелося пройти бандерівцям вже після війни, щоб опинитися у 1970-ті за тим столом… Так само нині можна гадати, чому той супутник-партизан опинився на Півночі, де й осів на довгий час із сім’єю… Про те, що не за власним бажанням, свідчив його вислів — мовляв, справедливість все-таки є, і хоч тепер отримав у Києві 2-кімнатну квартиру як нагороду за участь у партизанському русі.
Отака непроста наша історія! Історія братовбивства, провокування і поневолення нашого народу зовнішніми ворогами із Заходу й зі Сходу. І ми маємо про це знати хоча б для того, щоб об’єднати українську націю задля неповторення ні того братовбивства, ні панування чужинців над українцями й Україною.
 
Петро СТЕПОВИЙ,
м. Бориспіль
 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.