Пан-кум, пані-дружина, облюбениця — які слова ввічливості ми забули

Втішним є те, що добрі слова у нашому вжитку, на відміну від лайливих, не запозичені з іншої мови. Вони питомо наші — українські.

Яскравим підтвердженням тому слугують звертання, що прочитуються у різних епізодах з історії повсякдення мешканців Волині та луцьких міщан ХVІ–ХVІІ століть. Як саме люди того часу виявляли проникливе тепло своїх почуттів спробуємо нині коротко з’ясувати.

Життя волинян тієї епохи, про яку нині йтиметься, рівно як і щодення сучасної людини, минало за звичним життєвим циклом. Вони народжувались, зростали у своїх родинах, закохувались, одружувались, виховували дітей. На схилку літ покірно чекали смерті. Розуміли, що то найпевніша у світі річ.

Як і сьогодні, способом зв’язку із родиною в часі про який ідеться, була пошта. Не електронна, одначе. Діти заможних міщан та шляхти інколи залюбки «гризли граніт науки» в університетах віддалених від домівки. Міщани-купці у своїх торговельних справах часто від’їздили за сотні кілометрів. Тож звісточки, за умови вміння писати, можна було передати голубом, гінцем чи земляком, який повертався до рідних теренів швидше від відправника.

Форми звертань до рідних людей у тогочасних листах дуже промовисті: «милостивий мій родителю», «милостива мені матінко-добродійко», «наймилостивіший мій отче», «сердешний брате-благодійнику», «мій великомилостивий пане-куме», «любий мій пане-зятю», «наймиліша мені пані-дружино» та ін.

Забутим нині є милозвучне слово «облюбениця», застосовуване впродовж ХVІ–ХVІІ ст. на означення коханої дівчини, бажаної майбутньої дружини. Так, наприклад, ідентифікував свою невістку Пелагію Хрінницьку шляхтич Тит Хом’як Смордовський у червні 1584 року, коли дарував сину Киндину третину власних маєтків з нагоди щасливого одруження молодої пари.

Тогочасні хлопці й чоловіки зверталися до своїх обраниць ніжним «моє серденько». Про це свідчить аматорський малюнок, виконаний помічником луцького ґродського писаря — підписком у 1662 р. На ілюстрації зображена закохана пара — підписок та його наречена. Біля обличчя молодички видніється означений напис польською мовою.

Слова-відповідники сучасного поняття «друг» нам, здебільшого, відомі. Рівень їхнього застосування у щоденному спілкуванні сучасного волинянина-вкраїнця, однак, не є високим. Найбільш вживаними були поняття «приятель», «приятелька», «панове приятелі», «добродій», «товариш». Приятелів, як людей, наближених до сім’ї, просили бути опікунами малолітніх дітей, дбати про виконання умов заповіту після смерті міщанина чи шляхтича.

Характерною рисою часу, про який ідеться, була корпоративність. Люди об’єднувались у професійні, релігійні, культурні спільноти — корпорації, які відігравали важливу роль у їхньому житті. З шаною й належною повагою людина корпорації, приміром, міський урядник чи ремісник якогось цеху ставились до очільників того чи іншого об’єднання, а також до своїх колег.

Слово «колега», яким нині послуговуємось, було поширеним і впродовж ХVІ–ХVІІ століть. Наприклад, своїми «колегами» членів самоврядного уряду — маґістрату Луцька у липні 1638 р. іменував один із них — райця Ян Гепнер. Ще один термін на позначення «своєї» людини примандрував до нас із повсякденної лексики ремісників. Вони традиційно іменували один одного «братчиками», а увесь колектив цеху, в якому трудилися — «братією».

gazeta.ua