(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

З історії Покровської церкви села Глибокого

  • 13 квітня 2016
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 132
  • Автор: admin
  • 0
Покровська церква, перебудована в 1800 році, була гордістю жителів Глибокого, кожен з яких намагався внести свою частку в її наповнення необхідними церковними атрибутами. 1897 року був споруджений великий кіот на «Горнее место» с иконою молящегося Спасителя в Гефсиманском Саду» вартістю 105 крб. Кіот споруджений в «память Коронования и Священннаго Миропомазания 14 мая 1896 года Их Императорских Величеств Государя Императора Николая Александровича и Его Супруги Государыни Императрицы Александры Федоровны». Кіот поставили на «Горнее место», а ікону в рамці — «Таємна вечеря», зазначену в описі 1824 року, через ветхість винесли з вівтаря у жіночий прибудівок (боковий вівтар).
У 1898 році, у церкву надійшли три ікони в кіотах і позолочених ризах за склом — «Спасителя», «Богоматері» та «Св. Івана Предтечі» розміром 7 х 13 вершків (вершок — 4,4 см) без кіота вартістю 25 крб. Їх подарував церкві послушник Києво-Печерської лаври Іван Попков, на котрого вплинув приходський священик як колишній його законовчитель. У 1899 році цей же Попков за 25 крб. купив у Києві виносний великий позолочений хрест з двоголовим орлом і також подарував його Покровській церкві.
Починаючи з 1878 року, до церкви надійшло багато інших пожертв. Так в 1879 році Данило Косинський, окрім підризника, пожертвував все священицьке облачення із шовкової червоно-пунсової в квітах матерії вартістю близько 40 крб. 1898 року дворянка Олександра Кирилівна Опришко пожертвувала все священицьке облачення із золотистої в кольорах парчі з шовковим підризником вартістю 50 крб. І ще до церкви надійшло багато дрібних пожертв від різних осіб, прізвища яких не зазначено. Жінки-прихожанки, за порадою приходського священика, зібрали між собою достатню суму грошей на ікону «Св. Жен Мироносиц» з кіотом і лампадою. Також зібрана певна сума на придбання ікони з кіотом «Св. Феодосія Чернігівського Чудотворця».
Наприкінці ХIХ ст. двоповерхова дерев’яна дзвіниця стояла на церковному погості окремо від церкви з південного її боку, збудована в 1788 році. Про неї в описі 1824 року мовиться так: «Колокольня с стороны от востока церкви деревянная, покрыта шалівкою, крестъ на оной железный и отстоит от церкви на 15 сажен, погост церковный огорожен плетнем, вход один имеет чрез колокольню, колоколов имеет 5: в первом весу 6 пудов, в двух 11 пудов, а в двух маленьких неизвестно». Ця дзвіниця через 43 роки була відремонтована засобами прихожан. На неї витрачено близько 350 крб. З дозволу Преосвященного Нафанаїла, єпископа Полтавського і Переяславського, 1860 року її перенесли зі східного боку на південний від церкви бік і поставили на погості на міцний кам’яний фундамент з побудовою зверху другого поверху, на відстані 30 аршин від церкви. Тоді ж дзвіниця була оббита шалівкою і пофарбована. Фарбували її періодично в 1879 і 1896 роках, одночасно з церквою. Такою дзвіниця з тими ж дзвонами «зустріла» і двадцяте століття.
Кілька слів про церковний погост. Яку площу він займав у минулі віки, невідомо. А наприкінці ХIХ ст. площа погосту становила 748 квадратних сажнів, у 1889 році був огороджений дощатим парканом. До церковного погосту з давніх часів належала також земля з водою, що була навколо церковного погосту, про що було записано в клірових відомостях. Вода була у вільному користуванні всього населення, а господарі приватних будівель на цій землі платили податок на користь церкви.
Вхід у церкву, як згадується в описі 1809 року, був через місток, а в описі 1824 року мовиться — «чрез Колокольню», яка стояла зі східного боку. З часом цей місток замінений насипом землі — греблею. Наприкінці ХIХ ст. були два входи до церкви: зі сходу і заходу. Коли зроблено місток і греблю, невідомо. Існує тільки версія, що ці роботи виконувалися в 30-х роках ХIХ ст., бо відомо, що саме в цей період із західного боку на відстані 50 сажнів жив священик Романицький. Цілком можливо, що для зручності зв’язку його з церквою і був зведений дерев’яний місток через воду довжиною 40 сажнів (сажень = 2,134 м). Простояв він до 1880 року і періодично підлагоджувався за рахунок церкви. Цього ж року з обох боків прихожани зробили земляний насип і обсадили вербами. Таким чином довжина мосту скоротилася до 25 аршин (аршин = 0,711 м). На будівництво нового мосту з перилами було витрачено церквою 12 крб. У 1898 році прихожани подовжили земляну греблю і місток скоротився до 9 аршин.
За словами місцевого священика Стефана Трипольського, наприкінці ХIХ ст. кладовище перебувало з північного боку села і займало площу 3 десятини 800 квадратних сажнів. Раніше воно було ще меншим. За описом 1827 року, місце, відведене під кладовище було довжиною 43, шириною 38, по периметру — 162 сажні. Таким воно було до 1859 року. Потім його площа розширилася, бо поміщик Порфирій Семенюта суміжну з кладовищем «ниву мерою 1 десятина 1780 квадратных сажней подарил под кладбище» разом з дерев’яним вітряком, що стояв на подарованій землі. Вітряк призначався для каплички. Але замість неї побудували сільську розправу, а цеглу з фундаменту вітряка вночі розтягли жителі на пічки. Сліди фундаменту були добре помітні ще в 1878 році.
Адміністративно церква підпорядковувалася різним благочинним. За підписами на документах, що зберігалися в церкві, в різні періоди  вона була у віданні бориспільського, вороньківського, Києво-Подільського протоієрея Білявського, потім знову бориспільського протоієрея Сементовського і намісника Некрашевича. У ХIХ столітті у Корнилія Яворського, Дубнякова, Іллі Шираєвського, Григорія Рабчевського, Івана Крамаренка, Петра Магеровського, Миколи Полянського, Василя Раєвського і з грудня 1898 року — священика Григорія Голобородька. Перед цими благочинними церква звітувала, хоча внесків майже ніяких у прибуткових і витратних книгах не записано.
Проте причет з церковним старостою щоразу наприкінці року їздили «до благочинного с отчотами» і, за давнім звичаєм, з гостинцем, що й записувалося в книзі. Благочинний перевіряв запис в цій книзі і ставив свій підпис. Зокрема 2 січня 1805 року у витрати записано: «Благочинному на проезд в город Переяслав с делами данно денег 50 коп». «На гостинець Ему ж, благочинному, за купленого гусака дано денег 30 коп». 3 січня 1806 року записано у витрати: «праздникового Ему ж, благочинному, дано 50 к.», а 10 січня зазначено: «Дано благочинному за подпись книги приходов и расходов на гостинец гусей, за которые уплочено 70 коп.». Проте возити гостинці доводилося не лише одному благочинному. Так 12 січня 1804 року у книзі витрат зазначено: «Закупление 2 гусей при отправке метричных тетрадей в Переяслав на гостинець дано 64 коп.». У той час так було заведено. А на фініші ХIХ ст., як пише Стефан Трипольський, нічого подібного не було.

Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.