(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Простий і скромний геній

  • 25 серпня 2016
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 202
  • Автор: admin
  • 0
27 серпня виповнюється 160 років від дня народження великого українського письменника, перекладача й ученого Івана Франка.

Роль і місце Івана Франка в українській культурі важко переоцінити. За це століття він став справді сакраментальною постаттю, певною мірою духовним символом (так само як Тарас Шевченко та Леся Українка), навколо якого обертається наше письменство, уся наша культура. Та за цим ореолом нині геть не видно Франка-людини. Яким був у житті й побуті митець, творча спадщина якого не помістилася навіть у 50-томне зібрання творів? Щоб дістати відповідь на це питання, звернімося до спогадів сучасників Івана Яковича, людей, з якими письменник товаришував і працював.

Жартівник у вишиванці

Неймовірно, але ще за життя Франко став майже легендарною особистістю. Він працював титанічно, й, очевидно, в уяві сучасників зовні поставав як титан. А в дійсності... Ось як описував враження від першого знайомства з Каменярем знаменитий публіцист і літературознавець Сергій Єфремов: «Перед мене стояла, привітно всміхаючись, маленька, навіть занадто маленька постать... рудуваті із сивиною вуса, густий заріст на лицях і глибокі сірі розумні очі... Так такий то Франко! Я уявляв собі його зовсім іншим: високим, ставним, із широкими, дужими плечима. І оцей маленький чоловічок у довгому, до п’ят, пальті, такий ординарний з вигляду мав бути мій велет Франко?!»
Уява не збіглася з реальністю під час першого враження від Каменяра й у поета Миколи Вороного: «Я втопив у його постать свої цікаві очі і спершу дістав деяке розчарування. Замість чорнявого ставного чоловіка, яким його малювала мені уява, я побачив крем’язну квадратову фігуру, невисоку на зріст, досить незграбну, в потертім піджаковім убранні, з облохмоченою вишиваною сорочкою і з пом’ятим брудного кольору капелюхом на голові. З-під капелюха впадало в око широке лице з короткими рудими вусами й крутим підборіддям: долішня губа на ньому ніби невдоволено була трохи випнута наперед, ніс простий, з невеличкою горошинкою на кінці. От звичайне собі, як на перший погляд, ніби пересічне обличчя... Але, підійшовши ближче, я звернув особливу увагу на його очі: сиві, ясні, з виразом енергійної думки, загалом лагідні, вони скрашували весь вид».
«Франкові очі гляділи ніби крізь червонаву імлу, оминали людей, деколи здавалося, гейби вони позичені в нього, то знов ніби не привикли до сонця, бо задивлені були вглиб, у душу...» — писав у спогадах приятель Каменяра, письменник Богдан Лепкий.
Франко, як згадують його знайомі, і в спілкуванні та манерах поводився без погорди, попри свою знаменитість. Сергій Єфремов зазначав, що «серед завжди трохи манірних і з нахилом до пози галичан Франко відрізнявся од загалу своїм костюмом — вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток, стареньким приношеним убранням, смушковою шапчиною серед церемонних циліндрів... Тим-то до нього й тягло так усіх приїжджих з України, і він нам здавався своїм. З ним було легко, нецеремонно, хороше». Львівському акторові Северину Паньківському також сподобалася Франкова вдача: «Мене познайомили, і він зразу очарував мене своєю скромністю, милою простотою і люб’язністю. І коли б я не знав його з вигляду раніше, то не подумав би, що сей скромний, непоказний руденький чоловік у вишитій сорочці і поношеній одежині є володар духу і пера — Іван Франко. І чим ближче я його пізнавав, тим більше любив і шанував цю велику людину».
Щоправда, скромний Франко міг і пожартувати по-доброму з друзів та колег. Наприклад, коли Сергій Єфремов приїхав у Львів для вирішення своїх справ, Франко запросив гостя з Наддніпрянщини до популярної львівської кав’ярні, де полюбляли збиратися місцеві митці.
Каменяр запропонував випити трохи медовухи, щоб розмова була веселішою. Як згадує Єфремов у спогадах: «Мід справді був добрий, давався пити... Розмова сама собою настроїлась на елегійний тон, набрала інтимного характеру». Після того, як пляшку було допито й співрозмовники вирішили підвестися з-за столу, останнє Єфремову вдалось нелегко, на що Франко, хитро всміхаючись, зазначив: «А то мід... Я вам умисне не говорив, що він дається пити, зате у ноги цупко вступає».

«Сімейна ідилія»

Також у спогадах сучасників Іван Якович постає добрим батьком. Ось яку замальовку з минулого наводить Богдан Лепкий: «...Франко приїхав під вечір. Мабуть, запізно вибрався з Бережан до залізниці і, знаючи, що не встигне до поїзда, поступив до нас, щоб переночувати й ранком вирушити в дальшу дорогу. Я тоді був у своїх тіток у Шумлянах, а коли вернувся до хати, то застав Франка при вечері, на розмові з батьком. З Франком був один із його синів, маленький хлопчик, що кулачками тер очі, бо хотів спати. Мати приладнала гостям постіль у гостиннім покою, за великою залою з трьома вікнами й двома печами. Франкові постелила на ліжку, а його синкові на канапці. Вже й ми, домаш¬ні, зібралися йти спати, бо удосвіта треба було гостей виряджати до залізниці, коли я спитався, чи дівчина дала Франкові свічку та воду на ніч. Виявилося, що ні. Я взяв одне й друге і на пальцях перейшов залу та несміливо зазирнув до вітального покою. Франко сидів на кріслі коло канапки, обтулював дитину й присипляв її якоюсь казкою, мабуть, одною з тих, що склалися на збірку «Коли ще звірі говорили». Не знаю чому, але образ цей був для мене якоюсь дивною несподіванкою. Такої батьківської ніжності по суворім і поважнім Франку я тоді не сподівався. Якби я був малярем, то радо переніс би її з голови на папір...»
Утім, сімейної ідилії в житті Франка аж ніяк не було. Дружина Бориса Грінченка Марія в «Спогадах про Івана Франка та його семйове огнище» писала: «Працював Франко день і ніч: писав, коректував, аж йому очі рогом лізли, і все ж не міг заробити стільки, скільки треба було хоч на нужденний прожиток. А як треба було справити самому чи кому з сем’ї якусь одежину, то це вже було справжнє нещастя, бо ніколи на те не було зайвих грошей. Працював Франко здебільшого в помешканні Наукового товариства (імені Шевченка. — Ред.), але ж доводилося працювати і дома серед страшенного гармидеру та лементу. Та ще іноді жінці (Ользі Хоружинській. — Ред.) здавалося, що вся його робота літературна і наукова — нікому не потрібна дурниця, і тоді вона заставляла його робити всяку хатню роботу: наприклад, обіпнутися попередником і банити посуд. Часом доходило до такого, що Франко мусив рятуватися від жінки у кімнату до пожильців. Там вони сиділи тихесенько, замкнувшись, а розлютована жінка гатила в двері поліном і страшенно лаяла всіх трьох».

На плечах молоді

Зате в науковому середовищі та в студентів авторитет Франка був непохитним. Мовознавець і філолог Василь Сімович так згадував візит Каменяра в Чернівці 1913 року: «Це був справді його тріумфальний приїзд. Тоді саме так склалося, що і студенти не пішли до школи, бо було якесь свято. Молодь тісно оточила його на вокзалі, випрягли коні і самі везли його до міста. Дощ лив страшенний, але це ні трохи не зупиняло молоді, не гасило її ентузіазму. Зал народного дому був щільно набитий. Франко читав тоді свого «Мойсея».
Марія Грінченко, яка спеціально ходила на лекції Франка, що він читав у львівському «Кружку українських дівчат», залишила такий спогад: «Зала була не дуже велика, але людей було в їй повно; трохи було інтелігенції і багато робітництва. Сиджу, дивлюсь на нових мені людей. Коли раптом усі почали дивитися в одно місце. І я глянула туди ж. За столиком стояв Франко у тому самісінькому брудному вбранні, в якому я бачила його вчора. От він сів і почав говорити. Говорив не дуже голосно, просто, зрозуміло, без жестикуляції. І його тихий голос чути було по всій залі, бо слухали уважно, не чути було ніякої розмови, ніякого шелесту. От ніби зараз бачу, як він положив руки на столик, трохи схилився, дивиться тихим спокійним поглядом і говорить тихо, плавко, а сотень зо три людей пильно слухають, затаївши духа. Гарний, незабутній то був вечір!»
Наостанку зауважимо, що всі без винятку сучасники відзначають просто таки феноменальну працьовитість Франка. «Титан праці» — так його часто характеризують. І недаремно Євген Маланюк свого часу писав: «Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи із чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі».

Євген ДОРОШ

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.