(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

Іван Гаврилюк: «Найбільший страх у столиці України — російська мова на кожному кроці...»

  • 05 жовтня 2016
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 699
  • Автор: admin
  • 0
25 вересня культовий український кіноактор Іван Гаврилюк відзначив своє  68-ме Різдво.

Іван Гаврилюк: «Київ — моя доля. Думаю, що вона красива. Уперше приїхав сюди в 1966 році сформованим юнаком і дуже важко звикав до столиці. Тут інший ритм життя, інші взаємини між людьми, зовсім інші швидкості, набагато вищі, аніж у Галичині. Найбільший для мене страх у столиці України — російська мова на кожному кроці! Розказують байки, як утискають у нас росіян. Я ж розповім, як це роблять з українцями.
31 січня 1967 року. Я на головній пошті столиці посилаю мамі телеграму до Львова. Пишу ж, звісно, рідною мовою. Дівчина за склом кидає мені назад і каже буквально таке: «Ви ваабщє можетє напісать на нармальнам язикє?» Це в Україні мені говорить якась шмаркачка!
Чим прекрасна юність: ти не оглядаєшся і не думаєш про наслідки. Я лівша, розбиваю рукою скло і спокійно виходжу. Ніхто не наздоганяв...
Весна 1997-го. Минуло тридцять років. Знову ж Київ. В аптеку на Червоноармійській, де я купував ліки для батька, зайшов полковник української армії. Російською мовою він задав кілька запитань, на що йому відповіли лагідною українською. Тоді він сказав дослівно те, що й дівчина на пошті: «А ви ваабщє можетє разгаваривать на нормальном языке?» Я бив цього полковника, як гамана! Розтоптав його мобільний телефон і пішов. Ніхто не наздоганяв...
Ось так я виживаю. Я мав розмови з політв’язнями, які просиділи 20–30 років. Вони казали: «Іване, до концтабору звикаєш». До цього морального концтабору я звикнути не можу.
Немає такого дня, щоб я у Києві з приводу своєї західноукраїнської мови не відчув ворожого чи негативного ставлення. На кіностудії імені Довженка колись мене не затверджували на ролі через моє «антісавєтскоє ліцо».
Я себе відчуваю одним із найкращих представників української національної меншості у місті Києві. Є такий хороший старий анекдот. Іде бабця з онуком біля пам’ятника Богданові Хмельницькому. Внук запитує
— Бабушка, скажи, пажалуйста, а што ето за дядя на лошаді?
— Панімаєш, внучьок, сдєсь каґда-та жилі украінци, ето бил іх вождь.
Ось так мені живеться…»

Прочитано у Facebook

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.