СВІТЛО ЗНАНЬ ЗА ВСІ ВІКИ
- 08 грудня 2016
- Відгуків: 0
- Переглядів: 1018
-
Освіта у всі віки була одним із головних елементів життєдіяльності людини. Хоча в дуже далекі часи не було ні шкіл, ні дитячих садків, ні інших навчальних закладів, але кожна дитина, народившись, виховувалась у родинному колі, вчилася говорити, розпізнавати предмети, розуміти природні явища, знала, як випасати і доглядати худобу, збирати ягоди, наслідувати своїх батьків у виконанні робіт по господарству. Власне, на першому етапі існування людини, основним засобом виховання була праця. Саме так починається книга «Світло. Нариси з історії освіти Бориспільщини». Її автор — відома людина, президент Міжнародного освітнього фонду ім. Я.Мудрого, кандидат педагогічних наук Валентина Стрілько-Тютюн. Вона провела ґрунтовне дослідження і висвітлила питання освіти практично у всіх селах нашого краю.Освіта стала поширюватися інтенсивніше за Володимира Святославича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, в монастирських школах, де монахи навчалися грамоті, вміли читати, писати і перекладати твори, про що засвідчують літописи, які дійшли до нас як першоджерела про життя князів і княжих родин у великій державі з назвою Русь.
Найближчим до Борисполя був Володимир Мономах, який тут побудував Борисоглібську церкву в 1117 році, і тут же, варто думати, написав «Поучення, яке стало першим підручником педагогіки, яке не втратило свого значення і сьогодні. Мономах радив дітям: «Убогих не забувайте, але по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, не давайте сильним погубити людину», «Бережіться брехні, пияцтва, розпусти», «Жону свою любіте, але не дайте їм, жінкам, над собою власті».
У ХVI, ХVII ст. стали засновуватися братства, а при них — братські школи, які мали свій статут. Таким чином освітній процес був поставлений у рамки закону. У статуті прописані найдрібніші деталі навчання і поведінки учнів і вчителів. У першому пункті цього статуту зазначалося: «Вчитель цієї школи повинен бути благочестивий, розумний, смиренний, скромний, не хабарник, не грошолюб, не гнівний, не заздрісник, не насмішник, не соромітник, не чародій, не казкар, не пособник єресей, а прихильник благочестя, добрих справ, що в них себе проявляє, а лише в таких чеснотах, то й учні будуть такі, як їхній учитель…».
Найбільше дбали про освіту своїх дітей козаки, священнослужителі та заможні міщани. У книзі подано відомості про учнів шкіл при будинку Архієрея Переяславського за 1739–1743 рр. Серед них бачимо жителів сіл Старе, Велика Стариця, Салькова, Сошникова, Глибокого, Іванкова, містечок Борисполя і Воронькова. Із 40 учнів один був сином козака, один сином намісника, всі інші 38 були попівські сини.
Сіяли зерна мудрого і вічного вихованці Києво-Могилянської академії, які здобувши освіту продовжували працювати в різних галузях суспільного життя, поповнювали органи управління козацьких та губернських канцелярій. Серед вихованців академії відомі імена єпископа Арсенія Берла і викладача Переяславського колегіуму Кузьми Богдановича з Воронькова, братів Герасима, Павла, Арсенія Криницьких та поета і священика Івана Некрашевича з Вишеньок, працював копіїстом губернської канцелярії Федір Підкова з Рудякова, письменник, філософ і професор, викладач Києво-Могилянської академії Григорій Щербацький з Рогозова та ін.
За часів Гетьманщини в 1761 році була відкрита церковно-парафіяльна школа у Дударкові. Діяли на Бориспільщині сотенні школи. Таких було 17.
«Найурожайнішим» на відкриття навчальних закладів було ХIХ ст. Перші приходські училища були відкриті в Борисполі і Воронькові. Вони стали діяти у 1842 році. У них викладали закон Божий, читання друкованих книг і рукописів, каліграфію (чистописання), писання під диктовку, арифметику, практичні вправи. У другій половині ХІХ ст. церковно-приходські школи були відкриті в селах Глибоке, Сулимівка, Іванків, Сальків, Сеньківка, Велика Стариця, Вишеньки, Кийлів, Старе, Любарці, Рогозів. При церквах відкривалися церковно-приходські школи, школи грамоти, училища.
Здавалося, назви навчальних закладів різні, але призначення на першій порі діяльності були однакові. Вони давали первинну початкову освіту. Лише на початку ХХ ст., коли в селах з’явилися земські училища, які давали початкову вищу освіту. Поряд подаються статистичні дані про населені пункти, церковне майно, кількість населення, торгових точок, вітряків. Історичні відомості про церкву та багато іншої інформації, яка вперше подається на сторінках саме цієї книги. У статистичних відомостях згадуються і церковні бібліотеки, які були в селах Любарці, Мала Стариця, Сошників, Сулимівка, Іванків, Велика Стариця, Сеньківка, Вороньків (2). Наприкінці ХІХ ст. освіта стала доступною для жінок. Жіночі навчальні заклади діяли в Борисполі (2), Воронькові, Сошникові, Старому, Любарцях, Рогозові, Глибокому. Поширеним явищем ставали народні читання. Їх організаторами були громадські діячі, священнослужителі, вчителі. Окремі сторінки книги присвячені освіченим представникам роду гетьмана Івана Сулими, педагогічній діяльності І. Некрашевича, П. Чубинського.
На початку ХХ ст. сільські початкові школи Бориспільщини підпорядковувалися одному з трьох відомств — Синоду, Міністерству народної освіти та Земству. Вони різнилися метою, терміном та змістом навчання. Школи духовного відомства давали лише початкові знання, а більше уваги звертали на поширення в народі православного вчення та християнської моралі. У той же час міністерські сільські школи та земські давали учням більше знань з основ наук.
Парафіяльні та сільські школи різних відомств поділялися на однокласні і двокласні. В однокласних школярі навчалися 3 роки, у двокласних — 5 років. Матеріальне становище цих шкіл було важким. Вони мали непривабливий зовнішній вигляд, не ремонтувалися, не опалювалися, в них не вистачало підручників і наочного приладдя. Вчителі були низької кваліфікації. Як правило, один учитель викладав усі предмети, крім закону Божого. Його кваліфікація вважалася цілком придатною, коли він умів читати слов’янською і російською, знав письмо і лічбу, чому навчав дітей. Такі низькі вимоги призвели до того, що багато вчителів не мали середньої освіти.
Росту земських народних шкіл сприяв закон від 22 червня 1909 року про створення будівельного фонду для спорудження шкільних приміщень. До речі, Полтавська губернія була лідером в Україні щодо будівництва земських шкіл. За станом на 1910 рік, у ній було вже 100 тис. учнів. На Бориспільщині сплеск будівництва народних училищ спостерігався в 1913–1916 рр., коли Переяславська земська управа направляла листи до сільських громад з проханням виділити землю під будівництво нового кам’яного приміщення для місцевої школи. Такі листи надійшли до громад сіл Кийлів, Іванків, Вороньків, Гнідин, Мала Стариця, Рогозів. На підставі цих листів сільські громади на сході приймали відповідний «приговор» (рішення).
У 1904 році у Борисполі навчалося 556 дітей, а в 1915 р. загальна кількість учнів становила 1937 школярів. До 1917 року у містечку діяла гімназія. Про це свідчить дочка видатного українського діяча Є. Х. Чикаленка Галина, яка в листі до батька від 16 лютого 1920 року з Швейцарії писала: «В Борисполі я вчила французької мови у мішаній українській гімназії, так що маю досвід, крім того, вже півтора року працюю тут як перекладач на французьку мову для преси…».
У 1918 р. у Любарцях відкрилася вища початкова семирічна трудова школа. Вчителями у ній працювали доцент Київського політехнічного інституту І. П. Білик, поет і перекладач М. К. Зеров, А. М. Гопкало, М. П. Білик та ін. Вони заклали добрий підмурівок любові до знань, до українського слова, до пісні, до розуміння минулого і сучасного життя народу.
На сторінках першого тому вперше розповідається про Спілку робітників освіти «Робос», яка діяла в Рогозові. І це невипадково, адже в 1926 році Рогозів був районним центром Рогозівського району. Вчительська організація «Робос» відіграла значну роль в комуністичній пропаганді серед освітян, учнів та їхніх батьків.
Розділ «Червоне століття» присвячений висвітленню діяльності Бориспільської «Просвіти», боротьбі з неписьменністю, військово-патріотичному вихованню 20–30-х років, рокам Голодомору, діяльності Бориспільського зооветтехнікуму. Окремий розділ присвячено репресіям 30-х років, які призвели до винищення грамотних безвинних інтеліґентних людей, у тому числі й учителів А. М. Гопкала, В. Івчука, Т. П. Сорокіна М. Т. Юревича, лікаря М. В. Кириченка та багатьох інших.
В оглядовому томі поміщено відомості про багатьох світлих вчителів, про навчальні заклади і документи, які підтверджують шляхи розвитку освітянської галузі на терені Бориспільщини в різні роки і періоди. На їх основі можна писати окремо історію кожного навчального закладу, що діє в Борисполі і в районі.
Не менш багатий на світлини та архівні документи і другий том, який вже зданий до друку.
Насамкінець повідомлю, що двотомник історії освіти Бориспільщини надійде до читача у грудні цього року.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець