(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

«Ми на тебе, Колодію, маєм всю надію!»

  • 16 лютого 2017
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 473
  • Автор: admin
  • 0
13–19 лютого цього року за язичницьким календарем «Коло Свароже» святкуємо прадавнього українського Колодія (Масляний тиждень) — свято сонячного циклу, яке означає, що сонце переходить від зимового холоду й темряви до весняного тепла й світла. Про це свідчить сама назва свята: КОЛО-ДІЙ. Якщо пригадати, що слово коло — це стародавня назва Сонця, то неважко буде зрозуміти початкову звертальну форму, яка переросла у назву цього весняного свята: «Сонце, дій (грій)!» І воно, після цього звертання, справді починає діяти — гріти, наближаючи літо. Себто сама Природа розпочинає нове одвічне Коло свого Вічного Життя з відродження та оживлення всього живого.

Наші Предки, українські слов’яни, глибоко розуміли святість цієї пори в Природі, тому й самі жили за Законами Природи — космічними Законами Всесвіту. Саме за цими законами і формувалися звичаї та обряди наших Предків: не порушувати космічні ритми, жити в гармонії з ними. Тож свято Колодія, як і всі інші свята Кола Сварожого, відігравало важливу роль у житті слов’ян, а особливо — слов’янської молоді. Адже це було свято Весни. А весна — це час кохання й злюбу–шлюбу.
Шлюб і поява від нього дітей для наших Предків мали дуже важливе значення. Адже це — не просто поповнення сільської громади новими членами, молодою робочою силою, це одна із умов продовження роду, від чого залежало: існувати племені чи Роду, а відтак — і всьому народу, чи зникнути з лиця Землі! Тож, як бачимо, свято Колодія з’явилося у нас задовго до навернення у християнство і є суто язичницьким.
Будучи сонцепоклонниками, наші Предки вважали: якщо Сонце починає «діяти» (гріти, себто виконувати своє космічне призначення), то і ми повинні діяти згідно з космічним Божественним Законом, щоб виконувати своє призначення — саме те, що належить робити саме в цей космічний час.
Старійшини (або Волхви) слов’янського селища пильно стежили за одружуваністю молоді. Тому на Колодія тим, хто вже був на порі одруження, але не одружився чи не знайшов собі пари, жартома чіпляли або прив’язували до ноги дерев’яну колодку, вирізану з гілки плодового дерева, прикрашену стрічками чи квітами. Колодка має кілька значень. Колодка — громадський осуд в жартівливій формі тих, хто не виконав свого природного обов’язку і не одружився, — не продовжив свій рід і не поповнив ним сільську громаду. Вважалося, що цим вони могли погано вплинути на Природу і зашкодити її плодючості. Колодка — це й фалічний знак — чоловічий символ продовження роду. Ті, кому прив’язували колодку, мають віддячити гостиною, дарунками чи грішми.
Південні слов’яни (словенці, хорвати) примушували неодружених волочити колодку селом, а потім її закидали на дах їхньої хати. В Україні прив’язують колодку одружені жінки, які мають дітей.
У понеділок (приблизно за місяць перед Великоднем Дажбожим) жінки сходилися у громадській хаті селища або у того, хто запрошував до себе (з приходом християнства місцем збору стала корчма). Одна з жінок непомітно клала сповите полінце на стіл і тоді всі враз викрикували: «Народилась, Колодка (або Коло-дій) — народилась!». Потім бралися всі за руки й жвавими рухами, з веселими вигуками та співом колодійних пісень, співаних нині на христинах, на зразок: «А вже наше дитя народилось, а вже дитя на світ Божий та й з’явилось!», тричі обходили навколо столу за рухом Сонця.
Тут же, навколо колодки, що лежала посеред столу, розкладали молочно-борошняні обрядові страви: вареники, пироги, начинені сиром, сметану, млинці та ін.; на стіл ставили пляшку з ритуальним напоєм і веселились.
На другий день гурт цих же жінок брав з собою стільки колодок, скільки є неодруженої молоді в селі, і вирушав по селу, заходячи до хат, в яких жили неодружені хлопці або дівчата, але які вже були на порі одруження.
Коли Колодієва жіноча громада заходила до таких у двір, господар не мав права її не впускати до себе в хату, оскільки боявся, що викличе цим на себе гнів Богів.
Неодружена молодь, знаючи, що до неї в цей день прийдуть такі гості, звичайно ховалася, але її знаходили і колодку таки прив’язували. Ті, кому це робили, від колодки мали «відкупитися» гостиною, дарунками або почастувати хмільним напоєм та закусками. При цьому батько прив’язаного удавав сердитого вигляду, а іноді, мабуть, і дійсно сердився та казав синові: «Так тобі й треба! Не хотів женитися, тепер і тягни колодку! Думав йому весілля справляти, а тепер доводиться від колодки викупляти».
Пізніше, коли значення обряду забулося, колодку стали в’язати й неодруженим дівчатам. При цьому мати казала: «Так тобі, доню, й треба! Не заслужила молодого, тепер тягни колодку!» Звичайно, такі обрядові дії слугували досить потужним заохочувальним стимулом для одруження. Після такого «сорому», як правило, більшість неодруженої молоді в селі згодом одружувалась, щоб не скуштувати такої участі у наступному році. У деяких селах Полтавщини прив’язували колодку й батькам, ніби за те, що не впильнували своєчасно одружити дітей.
Так тривало протягом тижня. У суботу Колодій «вмирав», і його «оплакували» на останньому Колодієвому почастуванні.
Ось у такій яскравій формі наші Предки дбали про збереження і поповнення нашого Роду, а відтак — українського народу, святкуючи таке дивовижне свято, як КОЛОДІЙ.

Голова Бориспільської громади
Українських рідновірів «Поляни»,
жрець Вогнедар

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.