(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

ЛИЦАРІ СРІБНИХ СТРУН

  • 03 березня 2017
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 696
  • Автор: admin
  • 0
Кобзарі — мандрівні носії народних пісень і дум, високої моралі та духовності, будителі совісті народу, співці гіркої долі України, героїчного минулого українського народу. Українська революція 1917–21 рр. відкрила шлях до бурхливого розвитку кобзарського мистецтва, коли одинокі майстри гри на бандурі стали об’єднуватися в творчі колективи народних співців. До тих, хто взяв безпосередню участь у Визвольних змаганнях українського народу і своїм співом надихали на боротьбу оборонців рідного краю, були і наші земляки-бандуристи.

На фото:  Г. Я. Копан, 1925 р.

За часів Української держави гетьмана П. Скоропадського в 1918 році виникла капела бандуристів у Києві. У її складі співали бориспільці Іван Олексійович Борець, Григорій Якович Копан, Кіндрат Михайлович Конопліч, Андрій Дем’янович Федько з Воронькова. Кожен з них заслуговує окремої розповіді, але відомості про них настільки куценькі, що доводиться обмежитися лише короткою інформацією.
Серед найперших учасників Київської капели бандуристів був Г. Я. Копан. Він народився у Борисполі в 1887 році. У пресі 20-х років ХХ ст. про нього з’явилися згадки як про талановитого бандуриста й організатора капели. Львівський кобзарознавець Богдан Жеплинський, складаючи реєстр кобзарів і лірників, винищеннх більшовиками у 30-х роках, назвав його «Конон Григорій Якович». Насправді його прізвище — Копан, яке поширене в бориспільських родинах.
Спершу була не капела, а Кобзарський хор, засновником якого був Василь Ємець. До речі, Г. Я. Копан був одружений із сестрою В. Ємця. Цей колектив з 8 бандуристів став основою Київської капели бандуристів. 3 листопада 1918 року в Києві в театрі Бергоньє (тепер театр ім. Лесі Українки) відбувся перший прилюдний концерт Кобзарського хору. Гроші за оренду зали заплатив гетьман Скоропадський. Потім були гучні виступи в Українському робітничому домі, Купецькому зібранні, «Молодому театрі» Леся Курбаса, де серед слухачів було багато військових. Як повідомляє «Вікіпедія», Кобзарський хор виступав у великій залі міністерства Народної освіти на бенкеті Директорії. Потім виступав на Печерську в Олексіївському парку і в Луцьких казармах, де розташувалися Січові стрільці. Полковник Василь Кучабський, який вітав бандуристів з успішним виступом, у своїй промові відзначив «зіграність хору» і ставив його в приклад вояцтву. Він сказав: «коли вояки будуть змагатись за Україну душа в душу, нога в ногу «отак гарно, як гарно, струна в струну, продзвеніли бандури та пролунали голоси кобзарів — можемо бути певні, що воля України буде забезпечена».
У березні 1919 року після концерту на Шулявці, присвяченому Т. Шевченку, Кобзарський хор ліквідувався. З поверненням більшовиків почалося переслідування його учасників. Вони змушені були покинути столицю. А в 1920 році організатор Кобзарського хору В. Ємець і М. Теліга еміґрували за кордон і там продовжили свою діяльність. Ті, що лишися в Україні, в 30-х роках зазнали репресій.
Кобзарський хор захоплював українське козацтво свою зіграністю і співом. У програму першого концерту були включені лише українські пісні. Прологом до концерту була пісня «Гей, нумо, хлопці, до зброї!». За нею линули «Морозенко», «Ой, на горі та женці жнуть», «Ми — гайдамаки», жартівлива «Ой що ж то за шум учинився». У програмі було більше бадьорих, патріотичних пісень. Але було місце і ліричній пісні «Ніч така місячна», і запальному «Гопаку», й історичній пісні «Та вже років двісті…». Завершували концертну програму два твори: «Не пора» на слова Івана Франка та «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» (слова П. Чубинського). Концерт проходив на одному подиху. Його пісні підносили настрій, збуджували енергію слухачів, наповнювали емоціями відваги й героїзму.
Як було вже зазначено, у складі учасників Козацького хору виступав бандурист Г. Я. Копан. Йому випала доля відродили Київську капелу кобзарів у 1923 році — вже при більшовицькій владі. Від часу самоліквідації Кобзарського хору ніяких концертів не було. Влада змінювалася часто і виступати з бандурою було справою небезпечною.
Нині не відомо, де бандуристу доводилося перебути лиховісну годину. Коли до влади прийшли більшовики і почалася українізація, отут талант Георгія Копана і прислужився загальній справі. Після В. Ємеця, котрий виїхав за кордон, йому довелося стати біля керма Київської капели, збирати до гурту колишніх бандуристів та залучати нових. Два роки (1923–25) капела працювала під керівництвом Г .Я. Копана. Згодом її очолив Василь Потапенко, за ним — Михайло Полатай. У 1930 році її очолив відомий бандурист, уродженець села Рогозів М. В. Опришко.
На мій погляд, Г. Копан не міг швидко перебудувати роботу і поставити колектив на рейки соціалістичного будівництва. З кожним днем влада посилювала опіку над колективом, жорстокий контроль цензури тиснув на свободу вибору репертуару. Колектив митців змушений виступати із заздалегідь затвердженими у партійних кабінетах репертуарами і таким чином демонструвати мистецькі здобутки моделі сталінського соціалізму. Іншими словами, Київську капелу, як і інші споріднені колективи в Україні, накрили «ковпаком соціалістичного реалізму», тобто намаганням видавати бажане за дійсне.
З переходом до форсованого будівництва «світлого майбутнього», радянська пропаганда зарахувала кобзу до «націоналістичних елементів соціалістичної культури». А кобзарів — до жебраків. Цькувати народних співців долучилися до влади й українські радянські письменники. М. Бажан у поемі «Сліпці» нападав на кобзарів з особливою люттю:
Помреш, як собака, як вигнаний зайда,
Догравай, юродивий, спотворену гру.
А Ю. Смолич писав: «Кобза містить у собі досить велику небезпеку, адже вона тісно пов’язана з націоналістичними елементами української культури. На кобзу тисне середньовічний мотлох жупанів та шароварів». Ці слова належать не просто письменнику, а майбутньому агенту КҐБ. З таких визначень кобзи, як «середньовічного мотлоху», починався шлях аґента «Стрєла», «спецосведомителя по литературным кругам» Ю. Смолича, удостоєного звання Героя Соціалістичної Праці (1970), нагородженого двома орденами Леніна та іншими орденами й медалями, кандидата у члени ЦК Компартії України, який доносив цінну інформацію органам безпеки про Г. Хоткевича, О.Довженка М. Бажана, О. Білецького та інших товаришів по перу.
В умовах ідеологічного тиску Г. Я. Копан працювати не міг. Він залишив Київську капелу і перейшов на таку менш помітну роботу, як керівник гуртка музики у залізничних клубах. Саме перший арешт за «контрреволюційну діяльність» ГПУ застало його на цій посаді 1930 року. Вдруге його арештували 19 березня 1938 року як керівника й учасника «контрреволюційної організації». Особлива трійка НКВД по Київській області засудила його до розстрілу. Вирок виконано 28 квітня 1938 року о 23-й годині. Так українська національна культура втратила талановитого бандуриста, співця народної долі.

Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець

 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.