(04595) 6-69-04
(067) 404-24-62
 Виходить - з червня 2002 року.     Тираж - 10`000 примірників
  Розповсюджується - безкоштовно в м.Борисполі
  Містить - авторські статті, оголошення, рекламу

ПРОВІДНИЙ ГРАФІК УКРАЇНИ — ОХРІМ СУДОМОРА

  • 26 липня 2017
  • Відгуків: 0
  • Переглядів: 293
  • 0

Закінчення. Поч. у попередньому числі «РБ».


2. Ілюстратор книг і карикатури «Діда Оха»
О. Судомора співпрацював з київським видавництвом «Час», яке 1918 року випустило у світ дві невеличкі для дітей книжечки «Бім-бом, дзелень бом!» та «Прибадашка» з його малюнками. Вони стали приємною несподіванкою не лише для дітей, а й для дорослих. На них звернув увагу художник-живописець, пізніше — заслужений діяч мистецтв України М. Г. Бурачек. На сторінках журналу «Книгарь» (1918, № 11) він щиро зізнавався: «З зацікавленням розглядав я цю книжку, бо видати щось подібного у Києві було досить безнадійно, та ще й на теперішні часи, коли друкарська справа переживає тяжку кризу: і відсутність фарб, і паперу, і цинку і т. ін. приладів страшенно утруднює надрукування навіть невеличкої ілюстрованої книжки. Отже, видання дитячої пісеньки в ілюстраціях О. Судомори, переданих так близько до оригінальних малюнків — річ зовсім несподівана, і можна тільки привітати видавництво «Час», що воно, незважаючи на всілякі перешкоди, все ж взялося за друкування таких складних малюнків». Таке видання було першою спробою в Україні. Критик вказав на деякі погрішності в оформленні книжки, зауваживши, що не всі малюнки однаково цікаві, хоча художник виявив в них багато знань і вмілості, але він шукає свій стиль, при цьому не звільнився від зайвих дрібниць, але «з боку художнього та технічного все виконано так добре». Ілюстровані О. Судоморою дитячі книжки, досвідчений й авторитетний критик назвав «першою ластівкою», що наближається до кращих європейських видань в цьому році.
Художник О. Судомора високо цінував творчість Т. Г. Шевченка, ілюструючи видання з його творами. Окрім того, в 1919 році вважав своїм обов’язком вклонитися пам’яті народного поета, їздив до Канева і залишив для нащадків два малюнки могили Т. Шевченка, які були видані як листівки і нині увійшли до незвичайної книги шевченкознавця В. Яцюка з назвою «Шевченківська листівка як пам’ятка історії та культури», яка витримала два видання.
1926 року, як один із провідних графіків, О. Судомора став активним членом Асоціації художників Червоної України, у 1932 р. експонував твори на виставці сучасної книжної графіки у Львові. У його творчому доробку оформлені книжки «Сам собі пан» Б. Грінченка (1924), «Сільський календар» (1927), «Кобзар» Т. Шевченка (1929), «Сійся родися, жито, пшениця» Остапа Вишні (1939), ілюстровані твори К. Гордієнка, Н. Забіли, О. Пушкіна, українські народні казки «Кирило Кожум’яка».
З початком окупації Києва німецькими військами Судомора лишився без роботи і дуже бідував. Евакуюватися як приватна особа він не міг, тому разом з родиною довелося розділити гірку долю окупаційного режиму, і, як сам зізнавався, був приречений на голодну смерть. Пошуки будь-якої роботи не увінчалися успіхом. Раптом випадково зустрів знайомого з видавництва «Колгоспне село», який запропонував тимчасову роботу при видавництві газети «Нове українське слово». Це була газета окупаційної влади в Києві, яка виходила в 1941–1943 рр. українською мовою. Погодившись працювати в цій редакції, О. Судомора виконував різноманітну роботу, яку йому задавали, переважно пов’язану з художнім оформленням, в тому числі малювати карикатури антирадянського змісту на задану редактором тему. Вони й стали головним приводом звинувачення в антирадянській агітації і засудженням його на 25 літ виправно-трудових таборів (Стрілько-Тютюн В. Червоний терор).
З наступом Червоної армії художник перебрався до Львова, а потім у Чехословаччину. Як репатріант, повернувся до Харкова восени 1945 року, а потім до Києва, де працював у книжкових видавництвах.
Арештували О. Судомору 4 липня 1949 року. Цього ж дня співробітники Міністерства держбезпеки УРСР провели перший допит. Найбільше їх цікавило питання співробітництва художника з окупаційною владою. Арештований відповідав, що за протекцією знайомого Слободяна працював художником в дитячому відділі видавництва, де виготовляв кольорові листівки релігійно-побутового змісту. Коли наприкінці осені 1941 р. німці організували педагогічне видавництво, працював художником — оформлювачем книг. У 1942 році брав участь в організованій німцями художній виставці, на якій представив кілька ілюстрацій до дитячих казок. На виставці познайомився зі львів’янином Меляничем, директором фінансової частини «Укрцентралю» в Києві. Знаючи О. Судомору як художника, запросив його працювати для Львівського українського видавництва. І коли той погодився, видав йому близько 3 тис. крб. авансу. Відтоді став працювати для львівського видавництва. За роки війни в газеті «Нове українське слово» були надруковані карикатури на Сталіна і Сталінську Конституцію, плакат з портретом вождя з таким написом: «Щедро пролита кров дає приємні наслідки».
Коли слідчі пред’явили йому фотокопії антирадянських карикатур, поміщених в газеті «Нове українське слово» під псевдо «Дід Ох» та «О. Суд», лише тоді зізнався в авторстві, але на допитах не коментував змісту антирадянських карикатур, відповідаючи «не пам’ятаю», «не пригадую». Наступний допит тривав 6 липня. Для арештованого він був найважчим — всю ніч. Фізично знесиленому художнику стали шити «український націоналізм», оскільки всі видавництва, де він працював, зокрема «Час», «Дніпросоюз», «Вернигора» були названі націоналістичними, бо були українськими.
У той час на замовлення директора видавництва «Вернигора» Павла Кашинського намалював карикатуру «Братнє життя кацапів з українцями», яка поширювалась серед населення Києва. Як художник Української Народної Республіки, малював зразки «українських гербів», військової форми для гетьманської армії. У 1918 році зробив малюнок до народної казки «Війна грибів з жуками», що вийшла в київському видавництві «Час», а також у Празі, брав активну участь в організації української автокефальної церкви.
Слідство у справі Судомори тривало майже 4 місяці. Йому фабрикували справу про зв’язки з ОУН та участь в антирадянській націоналістичній організації мельниківського напрямку. Але О. Судомора відкинув нав’язані йому звинувачення і винним себе визнав у тому, що є «українським націоналістом старої генерації».
24 жовтня 1949 року винесли звинувачувальний висновок: 25 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання в Комі АРСР. Та після смерті диктатора Сталіна, у 1955 році повернувся до Борисполя як амністований. Але, не маючи тут роботи, дуже голодував. Надзвичайно важкі умови життя змусили його написати скаргу, адресовану Генеральному Прокурору СРСР. Скарга знаходилась у кримінальній справі. Красивим, дрібним, але розбірливим почерком важко хворий художник, перебуваючи на лікуванні в Центральній лікарні непрацюючим інвалідом, у віці 66 років 8 квітня 1955 р. лаконічно виклав свою біографію й обставини, які спонукали його працювати на окупаційну владу, а наприкінці листа-скарги написав про найнаболіше: «Я повинен повідомити Прокурору СРСР, що слідство наді мною велося з порушенням Карально-Процесуального Кодексу УРСР і нехтуванням соціалістичної законності із застосуванням фізичної сили, виснаженням, шантажем, погрозами і катуванням слідчими органами. Сфабрикувавши таким чином «справу», слідчі органи МГБ УРСР не передали її в Суд, а направили ОСО МГБ СРСР, який заочно засудив мене до 25 років виправно-трудових таборів. Рішення ОСО МГБ СРСР у моїй «справі» вважаю незаконним і необґрунтованим, а тому прошу Генерального Прокурора СРСР відмінити вирок і переглянути його повторно». Це був голос його враженої душі, голос відчаю (Стрілько-Тютюн В. Червоний терор).
Вийшовши на волю, художник так і не відчув покращення своєї ситуації. У нього були дружина, син Юрій, донька Катерина. Йому виповнилося 70 років. Він прагнув працювати за своїм покликанням, але не міг через неймовірно важкі побутові умови. Це змусило його написати заяву на ім’я голови Президії Верховної Ради СРСР К. Є. Ворошилова. Він просив зняти з нього судимість і дати можливість жити і працювати в Києві. Судимість з нього зняли. Але не міг добитися пенсії і житлової площі. До дружини, яка жила у колишній кухні в приватного господаря, прописатися не дозволили, тому прописався в однокімнатну квартиру до дочки, яка жила з чоловіком і дітьми. Працювати не було можливості. Тому жив з дружиною і працював на кухні. «Виходить така картина, — писав він, — грубка з плитою, тут варить і пере білизну моя дружина, звідти валить дим, я сиджу і працюю як графік-художник».
І з пенсією була велика неув’язка. У Творчу спілку художників його не приймали, бо був нереабілітований. У відчаї він написав: «Якби я здох у таборі, мене реабілітували і дружині моїй виплачували за мене пенсію». І насамкінець: «Ваша відмова реабілітувати мене, сімдесятилітнього старика, буде для мене смертним вироком». Ці слова К. Є. Ворошилову писав О. Судомора в 1959 році.
Але реабілітації так і не діждався Земна дорога художника-графіка обірвалася 13 жовтня 1968 року. Лише через 25 років після його смерті син художника Юрій Охрімович одержав відповідь про реабілітацію батька. Це була запізніла моральна втіха для сина і його родини.
Останні роки художника пройшли у великих нестатках. І лише сьогодні ми зможемо дізнатися про долю художника-графіка, вивчення спадщини якого тільки починається. О. І. Судомора належить до ряду тих діячів мистецтва, які, за словами мистецтвознавця Володимира Петрашика, «творячи прекрасне — творив вічне». Таким був наш земляк, як громадянин, як митець і як людина.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець



 
Залишити відгук  ↓
 
Відгуків ще не було.