АЗБУКА, НАЗВАНА «КИРИЛИЦЕЮ», ІСНУВАЛА ЩЕ ЗАДОВГО ДО КИРИЛА

Говорячи про слов’янську писемність, не можна обійти увагою давність української мови, яка є однією з найдавніших індоєвропейських мов. Про це свідчить і наявність архаїчної лексики, і деякі фонетичні та морфологічні риси, які зберегла наша мова протягом століть. Давність української мови доводили вітчизняні та зарубіжні вчені: Павел Шафарик, Михайло Красуський, Олексій Шахматов, Агатангел Кримський, Володимир Шаян, Іван Огієнко, Андрій Білецький та ін.

Про давність української мови свідчать і реліктові фольклорні твори, особливо календарно-обрядові пісні. Наприклад, український мовознавець Олександр Потебня стверджував, що веснянка «А ми просо сіяли» існувала в Україні вже у І тисячолітті до н. ч. То невже вона співалась якоюсь іншою мовою? А колядки про створення світу птахами (ще з дохристиянських часів) навряд чи перекладалися з якоїсь давнішої мови на українську, адже християни не мали в тому потреби.
Багато наукових дискусій викликає також проблема існування писемності в українських землях. Археологічні знахідки засвідчують наявність писемних знаків на глиняному посуді, пряслицях, зброї ще за Трипільської доби. Чи це було фонетичне, чи ієрогліфічне письмо — певної відповіді дослідження поки що не дали.
Можна з певністю твердити, що свою писемність мали вже племена Трипільської і Катакомбної культури Бронзової доби, Зарубинецької та Черняхівської культур. Стародавні автори свідчать, що давні руси мали своє письмо. Так, іранський письменник Марваруді констатує, що у «хозар є також письмо, що походить від руського й схоже на грецьке».
Дослідженнями найдавніших систем письма в Україні офіційна мовознавча наука не займалася. Вперше спробував дешифрувати давні, ще піктографічні, знаки Кам’яної Могили (неподалік Мелітополя) археолог Валентин Даниленко. Прочитанням трипільських написів займався Микола Суслопаров. Проте вивчено ще дуже мало, не встановлений зв’язок між трипільськими і кіммерійсько-скіфо-сарматськими та ранніми слов’янськими знаковими системами.
Висловлюються припущення, що писемність І тис. н. ч. на території України мала кілька варіантів. Північне Причорномор’я користувалося абеткою, ідентичною грецькій або римській (латиниці), а східні райони (особливо скіфо-сармати) мали свою оригінальну писемність, відому в науці як «сарматські знаки».
Те, що пам’яток стародавньої писемності обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи, вірогідно, робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті — матеріалі, який погано зберігається. Проте знаходять чимало писарських інструментів, так званих «стилів», «писал», «писачків» тощо. Добре збереглися графіті, накреслені на свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей повсякденного вжитку. Вони прості, ліплені вручну, що свідчить про їхнє місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають таврами або тамгами (знаки власності) майстрів.
Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне дослідження абетки, яку умовно названо «кирилицею», зробив український філолог Іван Огієнко, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця «Слов’янське письмо перед Костянтином» переконливо доводить правдивість оповіді болгарського ченця Храбра, який писав, що Костянтин (Кирило) знайшов у Херсонесі Таврійському Євангеліє і Псалтир «руськими письменами писані». Ця подія датується зимою 860–861 рр. Якщо це вже була сформована писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим ось уже кілька століть.
Стислу історію досліджень цієї проблеми подав Михайло Брайчевськнй у праці «Походження слов’янської писемності». Він, зокрема, висловив думку, що перед Несторовим літописом існували інші давніші списки історії Русі, наприклад Літопис Аскодьда. Однак офіційна українська наука й досі не може подолати догми, нав’язані їй імперськими схемами. Нині відомо безліч пам’яток рунічної писемності слов’ян, яка в Україні ще не досліджувалася. Існує чимало згадок у давніх текстах проте, що писемність існувала задовго до прийняття християнства, aлe такі повідомлення у СРСР іґнорувалися. Хоча інші слов’янські автори повідомляють, наприклад, що в чеській пісні «Суд Любуши», записаній в IX ст., згадуються «дошки правдодатні» (тобто закони, записані на спеціальних дощечках)». Велесова Книга, як відомо, також була первісно написана на дощечках. Її азбуку нині називають «велелесовицею» (27 букв, які мають свої аналоги і в рунічному письмі, й у так званні «кирилиці»). Навіть у літописі Нестора є повідомлення про укладання угод між князями язичницької Русі та грецькими цісарями, які записувалися як грецькою, так і руською мовами, наприклад: договір «про мир і дружбу» між Олегом і Леоном — «це написання дали обом цесарям» (912 р.): або «домовився князь наш посилати грамоту до цесарства вашого» (945 р.) Можна погодитися, що й сам Нестор не з пам’яті писав свій літопис, а використовував стародавні, ще язичницькі письмена з історії Русі, адже часто він передає досить великі тексти договорів, датує до точності велику кількість тих чи інших подій, що неможливо без попередньої писемної традиції. Однак із приходом християнства уся язичницька історія та культура були навмисно викинуті з християнського літописання, бо загальноприйнятою ідеологемою стало з цього часу уявлення про те, що нібито християнство «просвітило» диких і некультурних «варварів», якими були слов’яни-язичники. Тому християнським ідеологам потрібно було знайти місіонера, надавши йому славу «просвітителя Русі». І такі «просвітителі» знайшлися.
Відомо, що діяльність місіонерів, які проповідували християнство серед слов’ян латинською мовою, успіху не мала. Тоді моравський князь Ростислав звернувся до Константинопольського патріарха з проханням надіслати проповідників, котрі б знали слов’янські мови. У цей час Кирило повернувся із хозарської місії, де намовив кагана охристити всіх бажаючих. Такий успіх, а також знання слов’янських мов стали вирішальними при виборі кандидатури Кирила для проповіді християнства серед слов’ян, а також перекладу для них богослужебних книжок.
Після кількох походів Аскольда (за Велесовою Книгою, християнина) на греків у Київській Русі було вже чимало християн. Тому й не дивно, що Кирило знайшов і християнські книги, написані по-руськи. Якою ж абеткою вони писалися?
Якщо поглянути навіть на сучасну українську абетку, то видно, що більшість її літер схожі на грецькі, але є і кілька суто слов’янських. Можливо, саме їх додав Кирило до грецької абетки? Але ж у «Житії Кирила» повідомляється про створення ним цілком нового алфавіту. Слід зауважити, що одночасно з «кирилицею» існувала й інша абетка, яка була відома під назвою глаголиці, і мала незвичайний характер завитків. Вчені не знаходять їй аналогів. Це дало підставу для тверджень, що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від «кирилиці», яка має природний органічний характер і давніші прототипи. Можна було б припустити, що глаголиця була тайнописом язичницьких волхвів, якби відомі глаголичні тексти не були християнськими за своїм змістом. То, можливо, цю глаголицю й створив Кирило?
Дослідники (Іван Огієнко, Михайло Брайчевський, Олександр Мельничук та ін.) вважали, що Кирило створив саме глаголицю — штучний алфавіт, який проіснував недовго, бо не знайшов загального визнання через свою ускладненість. Назва ж «кирилиця» закріпилася за нашою та деякими іншими слов’янськими азбуками (наприклад, болгарською) ще з давніх часів через плутанину або просто для уславлення християнського місіонера, адже це відповідало завданням творців нової ідеології.
Отже, азбука, названа «кирилицею», існувала ще задовго до Кирила. Це доведено знахідками графіто на стінах Софії Київської, літери якої визнано «протокирилицею». Дослідженнями цих написів займається Сергій Висоцький, який, крім текстів, відкрив саму азбуку, записану, мабуть, давнім книжником для пам’яті. Адже йому, напевно, доводилося працювати зі стародавніми книгами з Ярославової книгозбірні, що були написані такою азбукою. Отож, чи варто нам у незалежній Україні Свято української писемності пов’язувати з іменами Кирила і Мефодія, християнських місіонерів, або хоч би й з іменем Нестора Літописця, якщо слов’янська писемність існувала задовго до них.
Чим же відрізнялася ця азбука від пізнішого варіанта «кирилиці»? Вона простіша — має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (б, ж, ш, щ). Моравська ж «кирилиця» у своєму ранньому варіанті мала 38 літер, а в пізнішому — 43. Частина цих букв просто дублювала вже наявні, тому в пізніших руських книгах такі знаки як юси, ять, глухі голосні, омега тощо) поступово зникали як зайві.
Впровадження церковнослов’янської мови як літературної не тільки створило багато незручностей для дослідників старої української мови, але й просто відкинуло її природний розвиток на багато століть. Замість того, щоб розвивати граматику рідної мови, русичі взялися впроваджувати чужу мову в офіційне діловодство та церковне богослужіння. Народ цією мовою ніколи не розмовляв. Отже, тепер вивчати мову руського народу без писемних зразків майже неможливо. Проте становище не таке вже безнадійне, як це здається на перший погляд. Літописці, погано знаючи церковнослов’янську мову, часом вживали слова і вислови з простої народної мови. А це значить, що орфографія, а часом і лексика стародавніх книжок може стільки подарувати сумлінним дослідникам цікавих відхилень від норм церковнослов’янської мови! Саме такі помилки літописців чи писарів можуть бути безцінними перлинами, витягнутими на поверхню з праукраїнського мовного моря, з того середовища, в якому жив і до якого належав автор цих помилок.

Галина ЛОЗКО
(за матеріалами народознавчих праць)