У рідному танці народ вимовляє свою душу*

Як сталося, що танцювальна творчість упродовж тисячоліть (у своїй основі творчість молодих) лише за XX століття перетворилася не просто в творчість села, а в фольклор літніх людей?

Протягом віків бездержавності наш рідний танок намагалися повністю викорінити з усіх свят та обрядів як прояв «бісівства» і «сатанинства». І якщо ще в 1592 році поляк Ян Ласицький описував танець у церкві, який заводив сам священик після вінчання молодих, то вже в 1819 році Зоріан Доленга-Ходаківський закликав дослідників «поспішити під стріху селянина, де… в танцях простих людей відгукуються імена старих Богів».

Сьогодні українські танці молодь виконує тільки на сцені; всі ці танці, створені професійними балетмейстерами і просто аматорами, продовжують і досі помилково називати «народними», хоча жоден з цих танців не побутує в природному середовищі — на весіллях та інших гуляннях народу. Натомість молодь все більше захоплюється танцювальною культурою африканських і латиноамериканських народів, яка широко пропагується всіма засобами інформації; в арсенал сучасного танцювального фольклору українців увійшли танці в стилі «танго», «рок-н-ролл», «твіст», «брейк», «хіп-хоп», «техно» та інші.

Українська душа почала «промовляти» по-чужому: по-американськи, по-африканськи, по-єврейськи; інтерес до національних танців пропав майже зовсім. Однак і в танці іноетнічного походження молодь несвідомо вводить етнорухи, властиві українським народним танцям: колорит і темперамент видають «несвідомих» українців…

Дослідник народного танцю Олексій Дей 1970 році опублікував збірник, до якого увійшло близько 1500 танцювальних пісень та приспівок до танцю. А скільки ж тоді було танців в Україні? Скільки танців уже зникло безслідно, а скільки ще можна врятувати і зберегти для наступних поколінь українців? На всі ці і багато інших запитань можуть відповісти дослідники лише після спеціально організованих експедицій для збору танцювального фольклору. Та, на жаль, вчені етнографи продовжують дивитися на народні танці, як на забавлянку.

Національний танець разом із піснею, обрядом, ландшафтом… складають геокультуру народу, формують його ментальність. Тому український танцювальний фольклор, в якому «український народ вимовляє свою «душу» (В. Авраменко), — невід’ємна частина менталітету українця. Втрачаючи танцювальний фольклор, українська нація втрачає частинку своєї душі, своєї самобутності, що, в свою чергу, негативно впливає на культурно-історичний розвиток народу.

Свідоме відродження мусить пройти через духовне усвідомлення, через відродження прадавніх українських свят, у яких танець був необхідним ритуальним елементом. І лише тоді українська душа засяє в несценічному запальному «Козаку», «Гопаку», в дрібному «Козачку» та «Коломийці», в ритуальному «Аркані», «Кругляку» та «Плєсі»..

* Уривок статті А. Богорода «Танцем славили Богів!» // «Сварог» № 2. — К., 1995

Ініціативна група