Чи настане край радянсько-імперському вихованню в незалежній Україні?

Національно-патріотичне виховання передбачає визнання національних вартостей як визначальних. До них належать: українська ідея, що втілює в собі прагнення до державності та соборності, патріотизм і готовність до самопожертви у випадку потреби захисту Батьківщини, почуття національної самопошани і гідності, історична пам’ять, повага до державних та національних символів, до Гімну України, любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій, повага до Конституції України і до обраних демократично владних чинників, орієнтація власних зусиль на побудову Української держави та прагнення побудувати справедливий державний устрій, протидія антиукраїнській ідеології, прагнення до розвитку духовного життя українців.

Національно-патріотичне виховання — справа державна чи громадська?

Проте Україна, отримавши суверенність і незалежність, національною державою не стала. У Конституції України натомість передбачається її соціальний статус, а український народ визначається громадянами всіх національностей. І ця міна уповільненої дії протягом всієї історії новітньої України несе свої сумні «плоди» невизначеності.

Коли в державі немає чітко спланованого національно-патріотичного виховання її громадян, у неї немає державницької ідеології. Така держава приречена на загибель. В Україні на цю проблему вже давно гостро реагує активна національно свідома громадськість. Дорікаючи державі, вона змушена створювати різноманітні національно-патріотичні та політичні організації, автономна діяльність яких та ідеологічні відмінності, притаманні недержавним утворенням, не сприяють їм у досягненні одностайної цілеспрямованості. У нас це розуміють і окремі державні чиновники, проте з огляду на ту ж конституційну ідеологічну невизначеність, закладену у статті 15 Основного закону, їхні потуги, на жаль, зводяться до недолугих напівзаходів та ще й пройнятих подекуди радянсько-імперським душком. Тобто розуміння потреби у національно-патріотичному вихованні є. Але відсутність законодавчо закріпленої національно-державної ідеології якраз і породжує суперечку, чия це справа? — справа, яка повинна мати обопільний характер, де «першу скрипку» має таки відгравати національна держава.

Сучасний стан

Такі національно-патріотичні заходи з’явилися не вчора. Наприклад, гра «Сокіл» («Джура») виникла ще в 2003 році за наказом Міністерства освіти і науки України, яке очолював В. Г. Кремень (у Борисполі вона проводиться серед учнів 8 і 9 класів), а «Патріот» (серед учнів 10 і 11 класів) — 2004 року за наказом аж трьох міністерств — освіти і науки України, оборони України та Міністерства у справах сім’ї, дітей та молоді, який відповідно підписали міністри В. Г. Кремень, Є. К. Марчук та В. І. Довженко.

Головні завдання та цілі таких ігор, викладених у їх положеннях, можна лише вітати. Але чомусь на місцях вони сприймаються своєрідно, особливо у нашому місті.

Не торкаючись технічного та фінансового боку таких заходів, мені, наприклад, і досі незрозуміло, чому військово-спортивна гра «Патріот»-2011 проходила під радянсько-імперським червоним прапором. Не буду стверджувати, чи був присутній Державний Прапор і чи лунав там Державний Гімн України, у чому запевняє мене у своєму листі-відповіді заступник міського голови з гуманітарних питань Л. В. Пасенко, але у телесюжеті комунального підприємства «ТРС «Бориспіль», розміщеному на сайті міського телебачення з чудернацькою і, напевне, з досить промовистою назвою «You are in the army now…», можна побачити лише червоний прапор. До речі, автори сюжету чомусь коментують цю гру як курс молодого бійця.

Як з’ясувалося в особистій розмові, на мій подив, Людмила Василівна майже не переглядає міського телебачення та й на вказаних заходах не була, посилаючись на велику зайнятість, і цілком припускає, що «неконтрольовані» комунальні ЗМІ можуть написати що завгодно. А наявність недержавного прапора вона пояснила тим, що під час гри була здійснена реконструкція захоплення Червоною армією Лютізького плацдарму у битві за Київ, що відбувалася у листопаді 1943 року. Чому й тут у мене виникло здивування? Тому що з дотриманої, необхідної для реконструкції, атрибутики там був лише… червоний прапор.

А загалом, як на мене, приклад для реконструкції, якщо можна це так назвати, був обраний не дуже вдалий. Невже не можна було для цього знайти прикладів українських перемог? Адже вже ні для кого не секрет, якою великою кров’ю відвойовувалася наша столиця. Особливо з огляду на Букринський плацдарм як відволікаючий маневр(!), де безглуздо загинуло близько півмільйона(!) радянських солдатів, і на кинутих у лютізьке пекло українських беззбройних селян, похапцем мобілізованих з придніпровських сіл. Це була справжня м’ясорубка з радянського боку.

Мені спочатку теж було незрозуміло, яким дивом уже на іншій грі «Сокіл» («Джура») опинилися члени Міжнародної громадської організації «Верное казачество» на чолі з атаманом, депутатом-комуністом А. К. Пасічним, що перебував у фракції Партії регіонів.

А де ж наше українське козацтво? Адже також не є таємницею, кому вірне те «Верное казачество» («ВК»). Що не ідеалам державної самостійності України, то певно! Зайшовши на сайт цього проросійського «троянського коня», можна у цьому пересвідчитися. «Защита Православной веры», «Патриотическое воспитание молодёжи» і «Восстановление исторической правды» — ідея, ціль та завдання «ВК» у короткому викладі. Привертає увагу розшифрування найпершої цілі-завдання: «В структуре Союза существует группа быстрого реагирования. Захваты храмов раскольниками, как правило, происходят в субботу-воскресенье. По звонку отряд казаков направляется к месту конфликта».

Кого ж «вєрниє казаки» звуть «раскольнікамі»? З інших повідомлень сайту можна зрозуміти, що йдеться про представників Української православної церкви Київського патріархату. То що ж, виходить: вірність казаков полягає у служінні лише одній релігійній конфесії — УПЦ Московського патріархату, який нині кинувся в Україні «воссоздавать» «Рускій мир»?

Цілком промовистим виглядає ідеологічне тлумачення герба «ВК». Цитую: «Гербом «Верного Казачества» является щит чёрного цвета, в центре которого расположен Православный Трилистниковый Крест. Крест выражает православную идею Троичности Бога и одновременно — идею триединства Руси. Вокруг креста расположены цифры малинового цвета «1654» — год Переяславской Рады, когда казаки Богдана Хмельницкого восстановили единство Руси. Под крестом — гербовый символ гетмана Богдана Хмельницкого — «абданк» серебристого цвета». Напевне, цим казакам дуже імпонує вимушене складними обставинами підданство Богдана Хмельницького під руку московського царя у Переяславі 1654 року і подальша втрата козацьких вольностей та державності? Й усе це вони називають «восстановлением единства Руси»? До речі, до Русі у них вже належить країна Сербія, в якій вони мають свій осередок. Згадок про Білорусь на сайті поки не знайдено.

А що вже казати про шеврон Бориспільського полку МГО «ВК», на якому зображений суто герб Бориспільського району. Мабуть, дозвіл на це казаками отриманий... Цікава деталь: з огляду на те, що МГО «Верное казачество» таки зареєстроване в Україні, в організації застосовуються й українські слова(!), як от на шевронах та прапорі поруч… з російськими написами. Враження дуже «обнадійливі».

Дивлячись на таких казаков з боку, складається враження, що перед нами білогвардійські офіцери — дизайн форми аж до кокарди скопійований з вбрання російських імперських військових формувань. Тож навіщо цій організації бути міжнародною, мати таку ідеологію й осередки за кордоном — запитання риторичне.

Однак усе це можна було б і обійти увагою, якби не участь вказаної організації у зазначених освітянських заходах з патріотичного виховання. На запитання, яку допомогу надали вірні Московському патріархату казакі для підготовки та проведення дитячо-юнацької військово-спортивної патріотичної гри «СОКІЛ» («ДЖУРА»), від Людмили Пасенко була отримана відповідь, що «представники Бориспільського козачого полку МГО «Верное казачество» нагородили переможців гри грамотами та сувенірними чашками». А ось атаман А. К. Пасічний в інтерв’ю ТРС «Бориспіль» повідомив більше: «За кожною школою були закріплені козаки бориспільського полку. Вони проводили підготовку до внутрішньошкільних, а потім до загальноміських змагань».

Постає логічне запитання: на якій підставі до такої важливої справи, як національно-патріотичне виховання, було залучене нетрадиційне для України «казачество»?

А де ж наше українське козацтво?

Заступник міського голови з гуманітарних питань стверджує, що козацькі організації, які ґрунтуються на засадах української національної ідеї, у місті зареєстровані, однак існують лише на папері. Автор навмисне тут поки що не вказуватиме прізвища їх засновників, сподіваючись, що вони таки пробудяться до активної діяльності. Але поки що! Бо ж якщо до наступного навчального року цього не станеться, як припускає Людмила Пасенко, міському управлінню освіти й науки доведеться знову звертатися до послуг «вєрних казаков». То ж чи не ганебно все це буде виглядати?

Гадаю, і ганебно, й трагічно. Адже, як кажуть, хто контролює минуле, той управляє майбутнім. І кому невдовзі буде вірним нове молоде покоління українців — запитання вже не риторичне, а життєве! Напевне, є над чим задуматися і батькам старшокласників…

Вадим ШАПОШНІКОВ