Про Голодомор і голод моральний
- 25 листопад 2011
- Відгуків: 0
- Переглядів: 614
-
Відзначення Дня пам’яті жертв Голодомору вже стало традицією. Цьогоріч це 26 листопада.
Пригадую першу публічну панахиду на «Книшовому» кладовищі у лютому 1990 року. Спогади людей, що зазнали того лихоліття, живих свідків страшної, схожої на пекельний жах, правди нікого не залишили байдужими. Мурашки вкривають тіло, тяжко дихнути, серцю тісно в грудях, а долоні мимоволі стискаються в кулаки. Подумати лишень! Цілий пласт народу, що віками своєю працею годував себе і державу, щедро ділився хлібом із сусідами, у страшних муках і нарузі вмирав з голоду сам. Гинув не від війни чи хвороб, а від епідемії звірства. Звірства небаченого — людей над людьми.Уже давно названі імена організаторів того злочину. Але не тільки вони самі, а й ті, що тільки себе вважали людьми, ходячи дворами, витрушували, викопували, забирали до зернини, виривали з рук дитини останній шматок, аби вислужитися перед окупаційною владою, виконати, перевиконати, скоріше доповісти, не згадуючи про тих, кого прирікали на неминучу голодну смерть.
Звідки вони взялися? Не з космосу ж спустилися. Вони були серед нас, тут і залишилися. Їхні діти й онуки спокійно живуть на цій землі, і рідко хто з них відчуває докори сумління.
Хто зробив їх такими?Ізраїльський кнесет не визнає Голодомору 1932, 1933 років геноцидом українського народу. Чи не тому, що серед виконавців злочинних наказів зустрічаємо чимало єврейських прізвищ? Перегляньте архівні документи. Чиї імена стоять за підписами під донесеннями і звітами? Але й своїх «христопродавців» не бракувало. Гинули найпорядніші і найблагородніші. А нелюди виживали. Зрадою, прислужництвом, злочинами.
Пам’ятаю, уже після війни мама якось сказала про одних людей: «то ті, що кидали кички». «А що це таке?», — перепитала. І дізналася. Тоді в хатах, зазвичай, були слабкі дерев’яні вікна, часто навіть не подвійні. Здоровані приходили вночі з викорчуваним пеньком (кичкою, тоді ними опалювали печі) і з розгону кидали у вікно, залазили в хату, грабували, а коли не знаходили те, на що сподівалися, душили хазяїна, поки не віддасть заховане.
А горезвісні «торгсіни» — комерційні магазини, де за золото давали борошно, хліб та інші продукти... Скільки тонн золота вигребли тоді з України оті «благодійники»? Деякі сім’ї цим і вижили… На дівоцьких світлинах моєї мами 1930 року бачила на шиї масивні ланцюжки, хрестики, у вухах сережки (тоді кожна дівчина намагалася сама заробити на такі прикраси). Де вони? — запитувала. І мама, витерши сльозу, відповідала: «В «торгсіні». Свекруха все відвезла. Інакше не вижили б». Адже в сім’ї вже була моя дворічна сестричка.
А бабусю я не застала. Відвезла вона останні цінності, поверталася з харчами, а в дорозі її пограбували і скинули під поїзд. Не було їй ще й п’ятдесяти. На «Книшовому» вона, наша бабуся Лукера. Царство небесне її душі.
Деякі сучасні вигадливі активісти, діючи за принципом «Іване, не гайся! Робиш-не-робиш — хитайся!», з народної трагедії вже влаштовують розваги. Реконструкцію «звільнення» Києва організували. Відчули б вони те «звільнення»! Дітям і онукам не побажала би побачити нехай тисячну долю того жаху. А «акція» «Один день Голодомору 33-го», під час якої перехожих пригощали витворами нібито тогочасних кулінарів… Не дай, Боже, навіть згадувати! Затірка і коржаники були делікатесами, як сьогодні для декого — «роли» та «суші». Адже в ті роки зникли і коти, і миші. Траплялися навіть випадки людоїдства, зафіксовані документально в судових справах. То що у нас реконструюють? Може, і японцям реконструювати «Хіросіму»? Природа ледь не повторила її «Фукусімою». А може, й наш «Чорнобиль» відтворити? Та чи не досить гратися в минуле?! Давно пора робити висновки з нього та молитися за душі невинно убієнних.А затіркою ласували і ми, «діти війни». Пригадую, як у 1947 році вчилися в уцілілій після війни хаті. Довга кімната, кілька збитих із грубих дощок столів і ослонів (стільчиків), перед класом вчитель, а позаду, біля печі, господиня човгає рогачами, готуючи собі обід. Пахощі тієї затірки паморочили голови, зводили животи… А наш любий вчитель Григорій Радіонович Падченко розпочинав розповідь, як ще тяжче було в 33-му, коли люди пухли і падали просто на вулиці. Запевняв, що лихо минеться, їстимемо вдосталь і смачно, що прийде час, коли під партами залишатимемо булку з маслом. Ми сміялися до сліз — яка фантастика! І тоді глевкий кусочок хліба, що видавали на перерві, здавався нам тією булкою. Світла пам’ять Вам, мудрий вчителю!
Ми таки діждалися й булки з маслом, і ще багато чого хорошого. Адже усі мали змогу безкоштовно вчитися, лікуватися, одержати квартиру. Не було безробіття — за це навіть судили тих, хто не хотів працювати. Платили мало, жили скромно, але не було страху за завтрашній день, «лишь бы не было войны». Не варто було відкидати все огульно, минуле — неоднозначне. Інші союзні республіки, що розумно все зважили, набагато випередили нас.
А нині нас то газом лякають, то тарифами, відбиранням квартир у боржників... А не дай, Боже, захворіти — катастрофа! І змушені згорьовані матері йти з простягнутою рукою, шукаючи добродійників. А що ж держава? Чому ж вона не піклується не лише про старше покоління, а й про майбутнє? Чи ми тільки й змушені платно вчитися, платно лікуватися і майже безплатно працювати?
Чим важче життя, тим нижче припадають українці до матінки-землі. Іноді навіть у прямому значенні. Пам’ятаю немічну жінку, що обробляла грядку, спочатку соваючись по ній на стільчику, а перед смертю полола сіянку, лежачи на боці між рядками, і, напевно, усвідомлювала, що садити цибулю з тієї сіянки не доведеться. «Помирати збираєшся, а жито сій!», каже стара українська мудрість. Чи не ця близькість до землі й нині рятує найображеніші верстви суспільства? А якісь вищі сили оберігають від природних катаклізмів, посилаючи сприятливу погоду й урожай. А може, вважають, що одного «Чорнобиля» для нас досить?
З жахом згадую овочі навесні в супермаркеті: цибуля з Єгипту, капуста з Ізраїля, морква з Голландії (усе по 12 грн.) і поряд — банани по 10 гривень, мабуть, десь з-під Переяслава. Якщо у росіян, за Гоголем, дві біди — дороги й дурні, то у нас іще дві — урожай і неврожай. Як недорід — страждає споживач, ціни злітають непомірно, бо кожен з посередників хоче ж на цьому «нагріти руки». А коли вродило, як цьогоріч, то знов біда: немає куди подіти! А де колишні заготівельні бази, з яких цілорічно державні овочеві магазини продавали картоплю, капусту, моркву, буряки й інші місцеві овочі за сталими, доступними для малозабезпечених громадян цінами? Отака у нас «стратегія»: ламаємо, причому до «основанія», «а затєм» будуємо заново. І, певно, комусь це вигідно!А нещодавно виявив себе новий витвір економічного думки. У нас же майже всі урядовці економісти. І не прості, а, принаймні, кандидати, а то й доктори, цілі «проффесори» економіки. От і запозичили цей хитромудрий ТЕНДЕР. У людей, може, він і приносить користь, а у нас слугує для того, щоб оббирати споживача «по закону». Згадала про цей тендер, коли дізналася з ТСН, як у реґіонах, де урожай нікуди подіти, школи змушені заготовлювати на зиму картоплю по 6,5 грн. і більше, бо це, бачте, обов’язково має проводитися з тендером ще в лютому; ціна й обсяги визначалися тоді. Хіба не абсурд? А де ж оте «курчат по осені рахують»? Та восени будь-яке господарство завезло б школі добірні овочі втричі дешевше, ще й подякувало б.
Хто на цьому «гріє руки»? Зрозуміло, що «свої» люди. Тож варто було би поцікавитися, за якими тендерами заготовили овочі й наші навчально-виховні заклади. Перевірте це, шановні депутати міської ради!Отак і живемо. Згадуємо погане, засуджуємо і… продовжуємо те саме. Оголосили боротьбу з корупцією. Створили цілі підрозділи. Це ж які кошти! А вона, та корупція, росте, як на дріжджах. Бо і «борцям» із нею — треба жити. Якщо навіть у місцевих чиновників ще не працюючі дітки роз’їжджають у дорогих іномарках, а земельні чиновники мають їх аж по три, — про яку боротьбу говорите, панове?
Досить дурити народ! Змінюйте не «правила гри», як часто закликаєте. Ваші ігри вже народу у печінках сидять! Припиняйте, власне, самі «ігри», бо так і «догратися» можна!К. ОЛЕКСІЄНКО