Моя міліція кого береже?
- 12 січня 2012
- Відгуків: 0
- Переглядів: 566
-
«МОЯ міліція мене береже», — пафосно стверджував трибун революції В. Маяковський. Чи то правду про себе, чи й про всіх співгромадян говорив поет — це вже питання історії. А от чи оберігає нас, пересічних українців, рідна міліція, що утрмується коштом усіх громадян — платників податків?
Навіть за офіційною статистикою чисельність Збройних сил, що покликані захищати країну від зовнішньої небезпеки, значно менша за чисельність правоохоронних органів, що забезпечують її внутрішній правопорядок. Виходить, що внутрішні загрози більші за зовнішні? Які ж це загрози?Звісно, перш за все — злочинність. У державі, де панує і зростає соціальна несправедливість, злочинів мало не буває. І не тільки фінансових, корупційних, а й відверто бандитських — крадіжок, пограбувань, насильств — аж до замовних убивств. І що вражає, часто найрізноманітніші злочини залишаються нерозкритими впродовж багатьох років. Яскравий приклад — справа ґонґадзе. Через десяток років знайшовся (саме знайшовся(!), а не знайшли, бо ніхто його, певно й не шукав; він спокійно жив собі поряд з тими, що мали б його шукати) колишній генерал Пукач. Він добровільно зізнався, що власноруч здійснив убивство, а з чиєї ініціативи, хто замовник цього злочину — суспільство не знає! І, мабуть, ніколи не дізнається. Можливо, записи колишнього майора Мельниченка пролили б якесь світло на це, та проти нього самого відкрито кримінальну справу — начебто за розголошення державної таємниці. Хоча, судячи з уривків записів, що були оприлюднені у Верховній Раді, крім нецензурної лексики тодішнього ґаранта, ніяких інших «таємниць» не було.
Якщо наші керманичі прагнуть до Європи з її нормами суспільного життя, то чому всі свої дії вважають державною таємницею? Це може бути їхня особиста таємниця, а не державна. Американці ж змогли розібратися в «амурних походеньках» свого президента. І ніхто їх державною таємницею не оголошував. А у нас формально прийняли закон про доступ до інформації, а фактично навіть найменш суспільно значимі відомості оголошують державною таємницею.
А як на місцевому рівні? Чи інформують правоохоронні органи громаду про значні здобутки у справі захисту життя і майна громадян? Так, у місцевих газетах раз-у-раз з’являються деякі повідомлення… Щоправда, у них про серйозні злочини не йдеться — так собі, про крадіжки мобільних телефонів, побутові сварки-бійки та кількість людей, що добровільно пішли з життя. А ось щоб про розкриття злочину, підтвердження його в судовому процесі і вердикт правосуддя — такого, на жаль, немає. Хто нині скаже, чи викрито нагле вбивство помічника народного депутата у 2007 році, хто спалив «Зоряний» та павільйон біля «Книшового», або як справи з розслідуванням пограбування двох банкоматів на Київському шляху — за 200 метрів від міськвідділу міліції? Чи, може, громада не має права цього знати?Наперед відома реакція — брак кадрів. І це правда. Як і те, що не вистачає правоохоронців саме в тих підрозділах, що мають захищати простих громадян, — дільничних інспекторів і працівників патрульно-постової служби, яких майже не видно у вечірні години. Дільничних мало не тільки в районі, а й у місті. Один працівник повинен опікуватися не лише своєю дільницею, а й іншими. Молоді, освічені в правових питаннях кадри не затримуються на цій роботі — низька зарплата, мала перспектива росту. А дільничний — це ж ґарант безпеки й спокою в мікрорайоні!
Протягом багатьох років дільничним інспектором у нас був теперішній ветеран МВС Леонід Степанович Дичук. Він не тільки знав мешканців свого мікрорайону та хто на що ладен, а бешкетники боялися його! Знали його і законослухняні громадяни і вірили, що в скрутну хвилину він допоможе. На жаль, мало сьогодні вигаданих чи справжніх Аніськіних.
А кого захищають підрозділи молодиків у чорній уніформі з відповідними обладунками — шоломами, щитами, кийками? Молоді, сильні, вправні… Як би доречно було бачити їх на могутніх сільськогосподарських машинах, які колись демонструвалися на виставці у Чубинському! Або на посадах тих же дільничних інспекторів!«Беркут», «Сокіл», «Грифон» — назви ж бо які! Грифон — це фантастична тварина з тілом лева і крилами орла, а гриф — взагалі хижий птах. Або ще «Кобра»… Пригадуєте, який галас здійнявся у вищих ешелонах влади, коли очільник «Кобри» начебто непристойним жестом образив тодішнього голову Верховної Ради України А. Яценюка? Кого охороняють ці підрозділи? Борються з організованою злочинністю? Вдало і професійно? А як же гучна стрілянина, що не так давно сталася неподалік Одеси і в самому житловому масиві Одеси, коли «брали» трьох рецидивістів?
А ось де найчастіше можна побачити ці «Беркути», «Соколи» — то це біля Верховної Ради, Кабміну, Пенсійного фонду — де розганяють громадян, що висловили незадоволення діями влади. А коли бачиш телерепортажі, як їхня монолітна стіна підтюпцем супроводжує «зеківський» фургон, у якому везуть до суду беззахисну жінку, пригадується чомусь Суриківська «Бояриня Морозова» — картина, яка нам розповідає про звичаї і методи боротьби з непокірними 300 років тому.Загляньте під пластик шоломів на головах тих охоронців — кам’яні обличчя, скляні очі… Що вирує у їхніх душах?
До речі, про суд. Знайомлячись з відкритими архівами, пов’язаними з репресіями сталінських часів, бачимо, що судили тоді «трійки». Тобто не одноосібно (хай навіть формально). А нині досягли значного «прогресу» в економії суддівських кадрів. Екс-прем’єра судить один суддя — Киреєв, який, напевне, набув значного досвіду у таких справах у Березанському суді. Гадаю, що така складна справа, як провина чи злочин екс-прем’єра, була б «твердим горішком» навіть найвищій судовій інстанції з її маститими правниками. А для судді Киреєва це запросто! Тільки чомусь обличчя смикалося… Хто «підставив» цього молодого спеціаліста? Чи, може, сам погодився ввійти в історію таким безславним чином?
Переглядаючи новини про судові процеси, про новий винахід каральних органів — проведення судових засідань прямо в слідчому ізоляторі — начебто для економії (бо, бачте, «возити підсудних до суду — справа недешева) та ще слухаючи арґументи правлячої команди з ґарантом на чолі, вкотре переконуєшся, що ми живемо в якомусь «кривому дзеркалі».
А щойно прийнятий закон «Про декриміналізацію економічних злочинів», що дозволяє товстосумам замість тюрем з їх побутом і приниженнями відбуватися лише штрафом… Це ж справжнє Шевченкове «Дери та дай — і просто в рай! Хоч і рідню всю забери…».Колись у радянські часи вчитель, пояснюючи учням, що таке капіталізм, наводив такий приклад: якщо в Америці голодна людина вкраде кусень хліба, її запроторять до в’язниці, а того, хто вкрав залізницю, оберуть у Сенат. Тоді ми не розуміли, як можна вкрасти залізницю, — її ж в кишені чи ще десь не сховаєш… А тепер на своїх «стандартах гуманізму» зрозуміли: вкрав «мобілку», велосипед або зайшов у «приватне володіння» депутата (язик не повертається висловити «народного») — тюрма або смерть на місці. А той, що, зібравши за копійки майнові сертифікати, поцупив у народу десятиріччями створювані підприємства, сидить у Верховній Раді, маючи цілий гурт охоронців!
Де у нас найбільше зайнято молодих, здорових людей? Гадаєте, на виробництві? Ні! В охороні (державній, недержавній, приватній) і в торгівлі.
Купив на одному боці вулиці якийсь крам, переходь на протилежний і виставляй свою ціну з «накруткою». Людині зі скромними статками, щоб купити якусь річ, треба обійти не одну точку. То це речі чи продукти харчування! А коли ліки? В аптеках такий же «бєспрєдєл». То він цей «бєспрєдєл» у нас всюди: від народження людини і до її відходу в інший світ.
К. ОЛЕКСІЄНКО,
Фото із сайту https://news.21.by/world/2011/09/23/374431.html