Чорнобильська трагедія — навічно в пам’яті народу

В історії нашого багатостраждального народу чимало скорботних дат, спогад про які пронизує серце гострим болем. Одна з них — 26 квітня 1986 року, коли на благодатній землі українського Полісся, майже в центрі Європи, за 110 кілометрів від столиці України, здійнявся в нічне небо зловісний вогонь радіаційного вибуху. Чорнобиль і на сьогодні залишається незагоєною раною.

Ось уже 26 років ця катастрофа ятрить українську землю. Чорнобильський смерч забрав життя багатьох людей, завдає шкоди здоров’ю мільйонів українців і нині. Наслідки чорнобильської трагедії ще сотні літ відчуватимуть на собі майбутні покоління.
А тоді, в ніч на 26 квітня 1986 року, мирно спала синьоока поліська земля, на якій уже спочивало і молоде містечко Прип’ять, що за 3 км від атомної станції. Це була ніч з п’ятниці на суботу — люди чекали вихідних та майбутніх травневих свят. О 1-ій годині 24 хвилини у приміщенні четвертого енергоблоку при виведенні його в плановий ремонт і проведенні випробувань турбогенератора стався вибух, виникла пожежа, яка перекинулася на дах третього енергоблоку. Внаслідок вибуху була зруйнована покрівля четвертого блоку і машинного залу.

У ті хвилини світ навіть не збагнув, що сталося. Першими відчули поштовх вибуху та побачили велетенське полум’я, над яким здійнявся радіоактивний гриб, мешканці Прип’яті та навколишніх сіл. Відразу ж вплив радіаційного опромінювання відчули на собі жителі іншого міста, що знаходилося від атомної станції на відстані 18 км, — районного центру Київської області — Чорнобиля. До речі, це стародавнє місто (засноване ще за часів Київської Русі за 130 км північніше Києва) дало свою гірку назву і потужній атомній електростанції, будівництво якої було розпочато у 1977 році. У 1986 році працювало вже чотири енергоблоки, добудовували шостий, а п’ятий збиралися запускати в дію. Це була найпотужніша на той час атомна електростанція в Європі.

Суворою перевіркою стала катастрофа на Чорнобильській АЕС і для співробітників Бориспільського МРВ. У роботі з ліквідації її наслідків взяли участь понад 100 співробітників відділу. У надзвичайно складних, небезпечних для життя умовах, вони проявили приклади мужності і самопожертви, евакуйовуючи із зараженої зони населення, охороняючи громадський порядок, створюючи безпеку дорожнього руху.

Вирушили. По дорозі бачили безліч пожежних машин і карет швидкої допомоги… Хоча пункт призначення був відомий, проте серйозності ситуації ніхто не розкривав. Так, приїхавши в Чорнобиль, Микола Григорович зі співробітниками зустрічали перехожих, які спокійнісінько поводилися, ніби й не знали, що за кількохсот метрів вибухнув реактор. А вранці наступного дня зустрічали любителів займатися спортом, що здійснювали вранішню пробіжку. Учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС було видано протигази, проте використовувати їх більшість не наважувалась, аби не викликати паніки. Повертаючись із чергування, милися в похідному душі військової частини.

Оперуповноважений БХСС Олександр Бережний згадує, що ніч з 26 на 27 квітня у Прип’яті пройшла спокійно, порушень громадського порядку не було. Багато людей зверталося із проханням розповісти, що сталося і чи треба їм покидати рідні домівки, на що ліквідатори аварії не могли відповісти нічого конкретного. Адже, по-перше, самі не володіли потрібною інформацією, а по-друге, від керівництва мали інструкцію: не піднімати паніку! Медики розносили по квартирах таблетки, що викликало у людей занепокоєння. Дехто з тих, хто займав у Прип’яті керівні посади і вже знали, яка склалася ситуація, вивозили вночі свої сім’ї та речі з квартир. А вже вдосвіта, близько четвертої ранку, до вокзалу потягнулися і «прості смертні» із дітьми та речами… 27 квітня було офіційно оголошено евакуацію. Місто Прип’ять було розбите на 5 секторів, кожен із яких охоплював один мікрорайон. Тож було укомплектовано і 5 евако-груп, до однієї з яких увійшли співробітники Бориспільського МР МВС. Перед початком евакуації головним завданням було зустрітися з людьми, заспокоїти їх, запобігти паніці, розвіяти страх.

Сумлінно виконували свій обов’язок й інші працівники Бориспільського МР МВС: Г. М. Плаксій, В. В. Куранда, Г. Д. Манзюк та О. Ф. Бежан. Ці люди виносили хворих із квартир, допомагали матерям і немічним. Це одна група співробітників супроводжувала автобуси, що вивозили евакуйованих у Поліський та Іванківський райони, інші опікувалися безпекою людей у дорозі, забезпечували вчасне прибуття їх у призначені населені пункти.

Ця трагедія забрала життя багатьох людей, завдала шкоди здоров’ю мільйонів українців. Її наслідки ще відчуватимуть на собі майбутні покоління. Вона вважається найжахливішою техногенною катастрофою в історії людства. З кожним роком чорнобильців стає все менше і менше. І хоча існує матеріальна допомога чорнобильцям та їх сім’ям, ніщо не зможе компенсувати зруйнованих доль, понівечених душ… Дехто навіть має «совість» пільгам заздрити. Один із переселенців про це каже: «Мені б нічого не треба було — ні пільг, ні матеріальної компенсації, якби повернути оте колишнє життя… І наш сад. Там яблуні були, ще дід мій їх саджав. Таких яблук я більше ніколи не куштував, у них смак особливий — свої».

Пам’ять… Саме вона є рушієм еволюційного поступу в майбутнє й оберегом найвищих загальнолюдських цінностей. І якщо весь народ пам’ятатиме свою історію, він заслуговуватиме на повагу і буде вартий того, щоб дивитися у майбутнє. Потерпілі — це не лише люди, які безпосередньо зазнали горя, а й ми з вами. Бо Чорнобиль більшою чи меншою мірою торкнувся кожного з нас. Якби не та аварія, не було б стільки скалічених доль і стільки хвороб. А якби не люди, які пожертвували собою, щоб ліквідувати наслідки тієї катастрофи, не було б і нас.

Марія ГОЛУБ