Живі тілом і духом вшановують загиблих духовних побратимів

Упродовж кількох останніх років засоби масової інформації, в тому числі й «Ринок Бориспіль», неодноразово писали про героїчний вчинок наших земляків — козаків Бориспільської, Вороньківської і Баришівської сотень Переяславського полку. Далекого 1919 року у важкий для Батьківщини час у нерівному бою проти добре озброєного ворога коло залізничного переїзду через р. Трубіж ціною своїх молодих життів вони на 2 дні зупинили наступ окупаційного московсько-більшовицького війська на столицю України. Повідомлялося також про те, що духовні спадкоємці козацької слави — представники нинішнього покоління патріотів щорічно вшановують невмирущу пам"ять земляків. Адже їхній подвиг не менш значущий, ніж здійснений на рік раніше київськими студентами біля станції Крути. 

Цього року через великі снігопади і сильні морози ми не змогли відвідати місце останнього бою козаків 4-го лютого — у день його 93-ї річниці. Щоб традиція щорічних вшанувань, започаткована ще 2009 року, ніколи не перервалася, поїхали туди лише 21 жовтня. Ми — це представники Спілки офіцерів України, Українського козацтва, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Товариства відродження української нації та деяких інших патріотичних громадських організацій. Спочатку побували біля пам’ятного знака, встановленого 2010 року на честь героїчних діянь козаків Вороньківської сотні в центрі їхнього рідного села. Учасники заходу також поклали квіти до могили отамана Вороньківської козацької сотні Івана Черпака і двох його побратимів на місцевому цвинтарі.

Як не прикро про це говорити, але до п’ятьох десятків учасників заходу, що приїхали з Борисполя й Києва, приєдналися лише кілька вороньківців. Це справжні патріоти, які добре знають історію нашого краю і свого села — колишнього містечка, центра козацької сотні. Вони відтворюють, бережуть і поширюють історичну пам"ять про село і його знаменитих людей, одне з чільних місць серед яких посідає Іван Черпак. Ці люди – активні учасники всіх патріотичних масових акцій. Вони допомагали встановити пам’ятний знак вороньківським козакам. Особливо хочу виділити серед них Василя Ільчишина, лікаря місцевої дільничної лікарні, депутата сільської ради, людину вольову й наполегливу. 

 Поки ми вшановували сотника і його побратимів, десятки жителів цього великого села, зазвичай, торгували на місцевому базарі. А ще більша кількість їх сиділа у «генделиках» і під несамовите верещання чужомовної «попсової» музики, що брудними хвилями перла з радіоприймачів, попивали пиво та  міцніші напої. Серед розмов, що точилися у середовищі перших і других, були й такі, що стосувалися критики на адресу млявих і байдужих до власної долі українців, які живуть одним днем, не мають жодних духовних потреб, не знають ні історії, ні мови свого народу і які під час  виборів  продають свій голос за «шмат гнилої ковбаси», щоб уже завтра нарікати на неправильні дії ними ж обраної некомпетентної влади. 

 Нікому з них і на думку не спало разом з нами, приїжджими людьми,  вшанувати не просто земляків, але й своїх дідів і прадідів, полеглих у боротьбі за вільну Україну. Тому й вийшло так, що серед живих тілом і духом, які вшановували померлих тілом (але віримо, живих духом), виявилося дуже мало родичів загиблих. Доводиться із сумом констатувати: вони хоч і живі тілесно, але, як бачимо,  поки що мертві або сонні духовно. Отож, бажаю цим вороньківцям і всім іншим, хто перебуває в такому непривабливому стані, воскреснути або пробудитися до активного духовного життя, до українського патріотизму, до усвідомлення свого високого призначення в цьому світі, до відродження історичної памяті про своїх предків і про їхні невмирущі справи. 

На місці бою того дня зібралося близько сотні людей. Радує те, що до нас приєдналося кілька жителів сусіднього села Коржі. Було приємно чути, як машиністи поїздів, що проїжджали мостом через Трубіж, від себе й пасажирів вітали нас гудками своїх локомотивів, отже, виявляли солідарність і підтримку.

 Оскільки з різних бюрократичних причин поки що не вдалося насипати курган і встановити пам’ятний знак, було вирішено закопати на правому березі Трубежа за 50 метрів на південь від колії залізного хреста. Бо в цьому місці на дні річки покояться кості багатьох героїв, загиблих у боях за Україну. Отже, Трубіж навіки став для них братською могилою. Хреста освятив настоятель Свято-Миколаївського храму м. Борисполя о. Віктор. 

 Під час короткого мітингу промовці добрим словом згадали відкривача правди про подвиг козаків на берегах Трубежа іванківця Андрія Свирида, нині покійного. Нагадували, що земля на якій ми стояли, — свята, бо щедро скроплена українською кровю. Констатували, що, облишивши повсякденні клопоти і приїхавши вшанувати героїв, ми виконали свій людський, громадянський і патріотичний обов’язок перед ними й Україною. Лунали заклики пам’ятати про думи і звершення наших великих попередників — козаків, гайдамаків і їхніх ватажків. У тому числі — про Гетьмана України Пилипа Орлика, 340 річниця народження якого припала на день нашого заходу. Присутні присягнули докладати всіх зусиль для втілення в життя заповітів безсмертних геніїв України Тараса Шевченка, Івана Франка і Павла Чубинського. У нових умовах наше покоління має продовжувати мирну боротьбу за демократичну, справедливу, українську Україну. Державу, в якій пройняті українським духом громадяни свідомо у демократичний спосіб формуватимуть патріотичну владу. А тоді усі разом — влада і громада — не за вказівкою «згори», а за велінням розуму й сумління братимуть участь у всіх заходах зі вшанування борців за волю України.

Анатолій Ковальчук, 

голова Бориспільського

 об’єднання Всеукраїнського 

товариства «Просвіта» 

ім. Тараса Шевченка

тел.: 067-76-97-352