До 21-ї річниці всеукраїнського референдуму

Першого грудня 1991 року на виконання постанови Верховної Ради України «Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України» відбулася перший в нашій історії всеукраїнський референдум, організований Верховною Радою й урядом республіки. До бюлетеню з референдуму були включені текст Акта проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 pоку, і питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?». 

Громадяни республіки (закон про громадянство України був прийнятий ще в жовтні 1991 року) мали висловити своє ставлення до важливого політико-правового документа найвищого представницького органу держави. Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 093 дільниці для голосування. 37 885 555 осіб було внесено до списків громадян, які мали право проголосувати. 31 943 820 осіб або 84,32 % тих, хто мав таке право, прийшли на дільниці й отримали бюлетені для голосування. Але проголосували тільки 31 891 742 особи або 90,32 % від числа учасників голосування (майже 70 % від загальної кількості виборців) відповіли: «Так, підтверджую». 

Підтримавши «Акт проголошення незалежності України», громадяни нашої держави — мешканці всіх адміністративно-територіальних одиниць України, люди різних національностей, усвідомлюючи неминучість розпаду СРСР, продемонстрували людську гідність, віру у свої сили й можливості, рішуче підтвердили бажання жити в самостійній, демократичній, соціальній, правовій, заможній Українській державні.

Безперечно, першогрудневий референдум і його тріумфальний результат, для багатьох несподіваний, створив нову геополітичну ситуацію, став однією з найвизначніших подій новітньої історії. І не тільки української, але й світової. Відновлення незалежної України стало не менш глобально-масштабною подією XX століття, ніж, наприклад, утворення держави Ізраїль, розпад колоніальної системи чи об’єднання Німеччини. Варто підкреслити: упродовж усіх років незалежності, навіть у період великих невдач і помилок влади у процесі державного будівництва відсоток прихильників української державності завжди був високим. Він стабільно тримався на рівні 80. Тільки 1993 року — в рік найвищої інфляції — опускався до позначки 60. 

Розвал СРСР, постання в 1991 році на його території низки незалежних держав треба розглядати в контексті аналогічних національно-визвольних і державотворчих тенденцій, що розгорталися на всіх континентах. Вони мали планетарний характер і були панівними в XX столітті. За це — минуле століття справедливо називають століттям націоналізму. 

Не тільки всіх активних борців за державність України, а й просто національно свідомих представників усіх націй, крім російської, кремлівські ідеологи вважали своїми ворогами. І називали їх націоналістами, іноді ще «буржуазними», надаючи цим словам негативного забарвлення. А між тим, термін «націоналізм» — цілком нейтральний; у європейському тлумаченні він означає ідеологію і політичну практику, в основі яких лежить утвердження гідного місця свого народу серед інших націй, відстоювання всієї сукупності його національних інтересів та національно-культурних цінностей. У XIX, XX століттях націоналізм як соціально-позитивне явище виступив об’єднавчою силою в боротьбі за національне визволення десятків народів. Бо він, за словами нашого поета, є «дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю...» свого народу.

Український націоналізм ніколи не проповідував у минулому й не проповідує нині жодної національної винятковості чи національної зверхності. Він має оборонний, захисний характер. А термін «інтернаціоналізм» насправді означає порозуміння і солідарність націоналістів різних народів і країн у протистоянні з шовіністами, імперіалістами, расистами, нацистами та іншими носіями антилюдських, агресивних ідеологій, що проповідують власну національну зверхність, підкорення, пограбування, приниження, асиміляцію або знищення інших — менших і слабших.

Боротьба українців за державну незалежність Батьківщини мала багато спільного з боротьбою інших поневолених народів за свої національні держави і була виявом національно-визвольного руху. Цей рух можна інтерпретувати як сукупність різних форм боротьби (мирних і немирних, в тому числі і збройної) пригноблених народів за визволення з-під колоніального панування до остаточного досягнення національної незалежності й реалізації невід’ємного права націй на самовизначення.

Кращі сини України ніколи не мирилися з утратою нею державності і впродовж багатьох років, десятиріч і навіть сторіч не тільки мріяли про волю улюбленої Батьківщини, а й залежно від обставин та умов мирними і воєнними засобами вели героїчну боротьбу за власну незалежну національну державу. За волю України у XVI–XVIII століттях боролися козаки й гайдамаки, у XIX столітті інтелектуально-ідеологічну боротьбу за неї вели кирило-мефодіївці і громадівці, збройну — у XX столітті — Січові стрільці, вояки Армії УНР і Директорії, згодом — учасники численних селянських загонів, Українська повстанська армія. У післявоєнний період на арену боротьби за самостійну Україну виступила українська інтеліґенція. Спочатку її уособлювали інтелектуали-шістдесятники, у 70-ті роки — елітарна Українська гельсінська група, у 1980-і — більш масова Українська Гельсінська Спілка й нарешті — багатомільйонний Народний Рух України. 

Боротьба нашого народу, як і багатьох інших поневолених націй, за державну незалежність впродовж останніх століття–півтора пройшла принаймні три такі фази: намагання подолати найненависніші вияви колоніального володарювання окупантів (наприклад, вимоги до царської влади скасувати заборону на використання української мови в навчальному процесі, науці, театрі, книговиданні, пресі); вимоги до центральної влади надати право автономії чи самоврядування (вони містилися у зверненні Української Центральної Ради до Тимчасового уряду Росії ще до ухвалення нею І-го Універсалу). Згодом, через деякий час, залежно від темпів розвитку подій, піднімалося гасло повної незалежності (ІV Універсал Центральної Ради). Нарешті, ця незалежність проголошувалася й утверджувалася. Так постала в січні 1918 року Українська Народна Республіка.

На жаль, через несприятливі внутрішньо- й зовнішньополітичні обставини нововідроджена на руїнах царської імперії Україна не вистояла в нерівній боротьбі з агресорами — білими й червоними російськими шовіністами-великодержавниками. Щоб зберегти своє панування, приборкати наш народ, узяти під контроль його державницькі прагнення, більшовики вдалися до обману, створивши УССР — маріонеткову, керовану з Москви квазідержаву, яка проіснувала майже 70 років. 

У XX сторіччі остаточно розпалися всі колоніальні імперії — британська, французька, бельгійська, іспанська, португальська. Найдовше, аж до 1991 року, проіснувала радянсько-російська. За твердженнями багатьох політологів, у зменшеному вигляді існує вона й досі. Її керівники не полишають намірів повернути Московській імперії колишню потугу, відродивши її в «новому форматі», під іншою назвою. Проте ці плани — реакційні, бо суперечать державницькій волі суверенних народів, у тому числі й українського. Не потрібна імперія й самому російському народові, який фізично й морально втомився нести непосильний тягар великодержавності. У ньому наростає спротив амбіційним планам «кремлівських мрійників». 

Остаточному розпаду імперій, здобуттю поневоленими народами національних держав сприяло створення в середині XX століття низки міжнародних організацій, засудження ними політики і практики гітлеризму й колоніалізму, будь-яких інших форм національного поневолення. Було ухвалено низку міжнародно-правових документів, які визнавали права всіх народів на проголошення національних держав. Зокрема, прийнята 1960 року Генеральною Асамблеєю ООН «Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам» проголошувала колоніалізм поза законом. У низці резолюцій, прийнятих ООН в наступні роки, визнається право народів вести боротьбу за своє визволення з використанням усіх засобів включно з воєнними, а також отримувати від міжнародного товариства всебічну допомогу. У результаті національно-визвольної боротьби змінилася карта світу: виникли десятки нових держав. Вони мають свої території, уряди, усі атрибути незалежності: державні символи, членство в міжнародних організаціях у тому числі і в ООН тощо.

Національно-визвольний рух поневолених народів у різних час був характерний і для багатонаціонального СРСР, і саме завдяки йому постала незалежна Україна. 

Великим історичним досягненням України треба вважати мудре рішення народних депутатів винести прийнятий ними Акт проголошення незалежності України на всеукраїнський референдум. Якби цього не сталося і самостійність України була проголошена лише рішенням найвищого представницького органу, то завжди існувала б небезпека того, що рішення Верховної Ради одного скликання може скасувати Верховна Рада іншого скликання. Рішення ж референдуму скасувати не може ніхто. Тож саме ніхто ні в Україні, ні за кордоном ніколи не зможе ставити під сумнів правомірність появи нашої незалежної держави.

Власне, після першогрудневого референдуму Україна стала повноправним членом світової спільноти. Якщо до референдуму вже формально незалежну понад три місяці Україну не визнала жодна держава, то після оприлюднення його результатів тільки протягом грудня 1991 р. вона була визнана понад 40 країнами. Всеукраїнський референдум також перекреслив рішення всесоюзного березневого референдуму про збереження Союзу РСР. 

Підсумки референдуму створили правову основу для перетворення декларованої незалежності України в реальну, бо віковічна мрія українського народу про незалежність дістала юридичне й політичне оформлення. Наша молода держава стала будувати стосунки з іншими країнами, в тому числі і з вчорашньою метрополією на основі взаємної поваги, суверенітету, незалежності, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв’язків.

 Одночасно із всеукраїнським референдумом відбулися перші президентські вибори. Перемігши п’ятьох суперників, уже в першому турі Президентом України був обраний Леонід Кравчук, тодішній Голова Верховної Ради, за якого віддали голоси 19 млн. 643,6 тис. громадян (61,56 % тих, хто взяв участь у голосуванні). 

Треба зазначити, що проводився референдум на підставі закону «Про всеукраїнський і місцевий референдуми», ухваленого ще в липні 1991 р. У ньому зазначалося, що референдум — це спосіб прийняття громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Проводяться референдуми з метою забезпечення народовладдя і безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами. 

Закони та інші рішення, прийняті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу щодо законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів, інших виконавчих і розпорядчих органів, підзаконних актів міністерств і відомств, рішень місцевих рад. Рішення, прийняті місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу щодо рішень рад, на території яких він проводиться. Закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передбаченому Законом. 

 Предметом всеукраїнського референдуму може бути: затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції змін і доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України або їхніх окремих положень; прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Важливим є положення Закону про те, що виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права українського народу на самовизначення і входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них. Власне, саме таке рішення про вихід України зі складу СРСР й ухвалив грудневий референдум.

Новообраний Президент Л. Кравчук після прийняття 5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України присяги Президента України, спираючись на результати референдуму, зустрівся через кілька днів у Біловезькій Пущі з керівниками Білорусії й Росії. Там він легко завершив справу, розпочату Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Було прийнято рішення про денонсацію договору 1922 року і створення замість СРСР Співдружності незалежних держав. 

*  *  *

6 листопада ц. р. Верховна Рада прийняла в цілому новий закон про всеукраїнський референдум. Він, серед іншого, передбачає, що результати референдуму не потребують затвердження або схвалення будь-якими органами державної влади і є обов’язковими для виконання громадянами України та органами державної влади. Згідно з документом, ініціювати проведення референдуму може тільки Президент і Верховна Рада. Закон про всеукраїнський референдум врегульовує ті питання, які підпадають під регулювання виключно Конституції України. Він може проводитися також для схвалення нової редакції Конституції, внесення до неї змін, скасування або визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції. Також референдум може проводитися щодо питання зміни території України. 

Цей закон, як і багато інших, прийнятих у нелегітимний спосіб, викликає занепокоєння в експертному середовищі. Передусім через основне питання, яке є предметом аналізу, — межі регулювання ним референдумних відносин. Закон проіґнорував правову позицію рішення Конституційного суду щодо того, що народ України, як суверен, може вносити зміни до Конституції, ухвалювати нову Конституцію, але порядок і положення про проведення відповідних референдумів мають бути визначені безпосередньо Основним Законом, а не звичайний законом, юридична сила якого не дорівнює Конституції. Отже, владна більшість Верховної Ради не взяла до уваги правову позицію КСУ, рішення якого є обов’язковими для усіх органів державної влади включно з парламентом. Тому Конституційний суд, якщо до нього надійде відповідне звернення, має дати висновок на предмет конституційності цього закону з огляду на раніше висловлену ним позицію. 

Є спірними деякі інші питання, що регулюються цим законом, — предмет референдуму, порядок його проведення, роль ЦВК, права Президента та ВР висвітлювати позицію щодо референдуму. Тому можуть стати предметом юридичної і політичної дискусії. Існує небезпека, що закон дасть можливість за допомогою референдуму продовжити термін повноважень президента України і достроково припинити повноваження Верховної Ради. А як тлумачити положення про те, що референдум може проводитися щодо питання зміни території України? Чи не йдеться про те, що можновладці самі хочуть (якщо на них не здійснюється тиск ззовні) передати сусідній державі українські землі? 

Українська опозиція вважає: ухвалення цього закону означає, що після парламентських виборів Конституційна асамблея підготує проект закону про внесення змін до Конституції і винесе нову редакцію Конституції на референдум. Таким чином, на референдум може бути винесено положення, згідно з яким вибори президента України будуть проходити в парламенті. Таке рішення недопустиме, оскільки спрямоване на обмеження прав Українського народу. Тому опозиція має намір домагатися скасування закону про всеукраїнський референдум. А в разі, якщо Верховна Рада не ухвалить такого рішення, буде звертатися до Конституційного суду України. 

 

Анатолій Ковальчук,

голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка;

тел.: 067-76-97-352