Січовики під Крутами

Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.

«Красна гвардія» йшла на Україну... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало. Ряди їхні рідшали, нової ж підмоги мало припливало.

Чого ж до оборонців не йшла українська народна маса широкою лавою?

Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю...

Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від нього ще не прийшов до пам’яті поневолений люд. Це було на світанні великої будучини нашого народу, коли ще народ від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля нього, і твердою ходою піти на оборону своїх прав.

Ворожі сили наближалися до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу.

Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротися за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну.

На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня Січових Стрільців, складалась з свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу.

Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням селянських спілок, «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях.

Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи.

Недовго, одначе, довелося вчитись, потрібно було негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт.

Коли піднялось питання про те, їхати чи не їхати, ми рішили їхати, і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма — поїхали.

В потязі січовики розмістились у двох санітарних вагонах. Я лежав на середній лавці поряд з двома моїми найкращими товаришами Компанійцем і Поповичем.

Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна.

Я лежав і дивився у вікно вагону. Дивний настрій охоплював мене, коли я дивився на безмежні простори степів з білими латками останнього снігу, на величний небосхил з блідим засмученим місяцем, слухав таємничу нічну тишу, до якої так чуйно прислухались похилі верби та ліски, що минали нас і минали без кінця і краю... Минають... Жалілось щось, і журба за чимось втраченим стискала болюче душу. Хотілося без кінця дивитись на кущик верболозу, степову суху ковилу. Хотілось оддать всього себе, розплистись у ріднім сяєві місяця в просторах необмежених степів, в мерехтінні власних спогадів. Як дивно, що ми їдемо битися. Хотілось піти зараз з вагона у степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй про красу оту велику, що сам відчував... Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін.

Потяг гуркотів і колихав, а в душі щось невимовно болюче щеміло і на щось по-дитячому жалілось...

Куди їдемо? Знов, немов прокинешся, спитаєш сам у себе.

Так, так, ми їдемо рятувати Україну від загибелі. В цій таїні природи йде другий процес так само природний, як і сяєво місяця, як і шелест вітру в степу... Ми їдемо боротись з гнобителями нашого народу…

Мені пригадався вірш, який я прочитав братові вдень від’їзду, коли він мене спитав, чого я їду і чи взагалі слід їхати:

 

Дай руку, мій вітре крилатий,

І вірного друга забудь,

Брати мої б’ються за волю

І в військо до себе зовуть...

 

— Прощайте, чайки легкокрилі,

Літайте і плачте без слів,

Чайками кричать мої сестри

Над трупами рідних братів.

 

Прощай, моя мати, природо,

Навіки прощай і прости,

І сина свого без прокляття

Упасти побідно пусти!

 

Побідно упасти за рідний край, за нашу замучену довгою неволею Україну, — ось чому ми взялись за мушкети і рушили в похід.

Така вже історична доля України, що вона, починаючи від славних запорожців, які гострими козацькими шаблями завзято боронили рідний край від напасників, аж до останнього часу в боротьбі добуває своє право на волю і незалежність. Така її доля… Але щастя її в тому, думалось мені, що ніколи не переводились на Україні вірні сини-лицарі, які в найтяжчі часи безправ’я та рабства високо держали прапор визволення, не спиняючись навіть перед тим, щоб життя віддати за матір-Україну. Ми були часткою тих вірних синів, і тому ми поїхали.

Такі думки снувались у мене по дорозі до Бахмача.

В усіх січовиків був бадьорий настрій, усвідомлення того, що рішили — робити, і тверда віра у перемогу, оскільки наша спаяність і однодушність давала до цього запоруку.

* * *

Тривожно минала ніч. На ранок знову несподівана тривога.

Ніхто, одначе, тепер не сподівався, що тривога має серйозні підстави, — от, як учора, думали, сполохали, а воно й нічого не було.

Те, що поблизу ешелону рвалась уже шрапнель, свідчило про щось непевне. Отже, ждали... прибігає сотенний і каже, що нічого поки не загрожує, але треба трохи повчитись стріляти.

Січовики, які мали по 40–50 куль, стали вимагати більше, на випадок битви. Сотенний згоджувався, дістав цінку-дві і роздав. Кулі одпускались штабом дуже скупо і січовики вийшли на стрілянину з дуже убогим запасом. Ніхто не вірив у можливість серйозної битви. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога.

Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі. Відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід.

Зав’язалась битва. Свистіли кулі, шкварчали в повітрі і з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети.

Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно стріляти. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою.

Який настрій був у час битви? Була все та ж певність у правильності свого рішення, свідомість своїх обов’язків перед совістю, тому не страшні були ні свист куль, ні розриви смертоносних шрапнелів...

Було, одначе, велике нервове напруження, що допомагало вгадувати навіть, де впаде та чи інша граната, чи перелетить, чи не долетить. Битва була на повному ходу. Січовики виявили себе прекрасною бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і впрость під градом куль ішли у наступ.

Але трапилось таке, що враз повернуло події не на нашу користь.

Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робити. Навіть тоді, коли з другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500–600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила, він безпорадно дивився і міркував чи то потяг наш, чи ні.

Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами.

Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад.

Нарешті, козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам, і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками.

Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми недолічили між собою. Вони були без патронів і їх забрали у полон.

У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ.

По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїжджим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті, після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде своє життя...

Ви вмерли славною смертю...

Іван ШАРИЙ

«Народня справа». Київ, 1918, № 12–13. Скорочено.