День вшанування героїв Трубежа

Саме ці невеселі слова нашого сучасника, відомого поета і громадського діяча Бориса Олійника щоразу виринають з пам’яті, коли згадуємо про безсмертні діяння багатьох борців за державність нашої улюбленої Батьківщини, поки що належно не вшанованих Україною. 

 До числа впродовж десятиріч несправедливо забутих усіма героїв, які поклали на вівтар вільної України найдорожче —власні молоді життя, належить загін, що складався з майже трьох сотень козаків Бориспільської, Вороньківської і Баришівської сотень Переяславського полку. На початку лютого 1919 року, коли без оголошення війни на Україну посунули більшовицькі орди і нависла загроза раптового захоплення Києва, козаки отримали наказ зупинити ворога коло залізничного мосту через річку Трубіж. Це кілометрів за пятдесят від столиці. На жаль, у той критичний час в розпорядженні української влади, як і за аналогічної ситуації попереднього, 1918 року, не виявилося регулярних збройних формувань для відбиття ворога.

Холодного лютневого ранку, попрощавшись з родинами, понад дві сотні козаків — а це були здебільшого юнаки й молоді чоловіки з містечок Бориспіль і Вороньків  —  вирушили в неблизьку дорогу. Очолив їх отаман Вороньківської сотні Іван Черпак, людина патріотична, поважна, досвідчена у військовій справі. Оскільки до пункту призначення треба було добиратися через глибокі сніги, козаки взяли з собою тільки найпотрібніше: зброю і набої, трохи продуктів і вівса для коней. Коло мосту через Трубіж до бориспільців і вороньківців приєдналося близько сімдесяти козаків з Баришівки. 

План був такий: зайняти оборону на правому березі річки, а на лівому, звідки мав з’явитися ворог, пошкодити колію. Щоб перший більшовицький поїзд  на повній швидкості зійшов рейок і перегородив шлях наступним потягам. Таким чином вдалося б затримати на кілька днів наступ ворога на Київ.

Але повною мірою здійснити задумане не вдалося. Знайшовся зрадник, який видав план операції  більшовикам. Тому їхній бронепоїзд зупинився перед пошкодженим відрізком колії і почав з гармат обстрілювати позиції українців. Самі ж вони заходилися лагодити колію. Козаки намагалися вогнем з кулеметів і гвинтівок перешкодити ворогам відновити рух поїздів. Проте сили були не рівні. Якщо до більшовиків прибувало підкріплення, то козаки потрапили у безвихідну ситуацію, коли допомоги не можна було чекати ні звідки і ні від кого.  Попереду них стояв добре озброєний ворог, а за ними  — ще вільна Україна. 

Перебуваючи під безперервним обстрілом, усвідомлюючи свою приреченість, українці виявили величезну відвагу. Вони не просили пощади, не втекли з поля бою. А лише  третьої ночі, знесилені, голодні організовано відступили, забравши поранених і декого з убитих своїх побратимів.  Але їхня самопожертва не була марною. 

Військово-стратегічним результатом бою стало затримання на 2 дні на близьких підступах до Києва заклятих ворогів. Політичний результат — не менш значущий: упродовж цього короткого часу Директорія Української Народної Республіки змогла евакуювати свої урядові установи зі столиці у глибинні місцевості контрольованої нею території держави. І нарешті — дуже вагома моральна складова результату героїчного вчинку: більшовики, всупереч сподіванням, не вступили тріумфально до Києва. 

Герої-козаки, вступивши в нерівний бій проти нахабного,  добре озброєного ворога, не тільки зруйнували його плани на швидке захоплення української столиці, але й, безперечно, стали в очах усіх майбутніх поколінь  рятівниками честі й гідності нації. Вони продемонстрували: навіть у найскрутнішу, найтяжчу годину, коли над Батьківщиною нависла смертельна небезпека (коли одні її сини — слабкодухі і нерішучі — злякалися, другі — розгубилися, треті — відверто й підло зрадили, четверті — їх найбільше, — зайняли позицію стороннього спостерігача), завжди знаходяться вірні, незрадливі, високоморальні, мужні її діти, готові захистити улюблену матір-Україну  своїми грудьми. Саме до цієї категорії українців належали отаман Іван Черпак і його козаки. 

Якою була подальша доля цих героїв? Більшість з тих, хто повернувся з Трубежа додому, брали участь у протибільшовицькій боротьбі у складі різних повстанських загонів. Ті, хто дожив до початку 1930-х років, були репресовані більшовицькою владою. Відомо, що Іван Черпак став одним з керівників бориспільського антибільшовицького повстання, що відбулося у травні 1920 року. Згодом очолив один з повстанських загонів, що діяв у придніпровських лісах Лівобережжя. Але потрапив до рук ворогів і дорогою до Бориспільської в’язниці був розстрілиний конвоїрами.

Правду про Івана Черпака і його побратимів ще наприкінці минулого століття дослідив, збираючи по крихті інформацію в довколишніх селах, житель с. Іванків Андрій Свирид, нині покійний. За результатами досліджень він помістив кілька публікацій у районних та обласних газетах. З метою увічнення пам’яті про подвиг козаків він звертався до органів влади, але щоразу натрапляв на байдужість чиновників. 

Починаючи з 2009 року патріотична громадськість Бориспільщини, Баришівщини разом з представниками громадських об’єднань Києва бере участь у заходах зі вшанування героїв Трубежа на місці бою. 2011 року за сприяння Вороньківської сільської ради і лідера громади Ігоря Заборного в центрі села насипано курган і встановлено пам’ятний знак козакам Вороньківської сотні, також встановлено залізний хрест на могилі Івана Черпака. Гранітний обеліск і хрест виготовлено за спонсорські кошти.

Через те, що досі не вдається розв’язати проблему надання земельної ділянки для встановлення пам’ятного знака козакам коло залізничного мосту, минулого року ми поставили на березі Трубежа залізний хрест.

Ми знаємо: річище Трубежа коло мосту  — це братська могила десятків козаків-християн, полеглих у бою. Їхні кості досі лежать на річковому дні.

Цього року з нагоди 94-тої річниці бою на Трубежі близько шести десятків українців узяли участь у вшануванні його учасників. До представників  бориспільської громади, як це було і в попередні роки, приєдналися кияни. Це були представники патріотичних громадських організацій столиці: Спілки офіцерів України, Українського козацтва, ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка Усіх їх організував голова Спілки офіцерів України, капітан першого рангу, народний депутат України другого скликання Євген Лупаков. Спочатку учасники заходу поїхали в с. Вороньків, де поклали квіти до пам’ятного знака  козакам Вороньківської сотні, а також побували на могилі їхнього провідника, отамана Івана Черпака. 

Після цього вирушили на місце бою. Як і далекого 1919 року, Трубіж був скутий кригою. Тільки 94 роки тому обабіч мосту лід був покритий численними ополонками, що утворилися від вибухів снарядів. А сніг на правому березі річки червонів від крові захисників України. Нині сніг має природний білий колір. Нібито ніякий агресор не загрожує Києву нападом зі сходу, але на душі було неспокійно. Особливо там, на скропленій кровю героїв землі, гостро відчуваєш: нині Україна хоч і незалежна, але ще зовсім не така, якою хотіли її бачити наші попередники. Було боляче, коли помітили, що якісь покидьки підняли брудні руки на Пам’ять героїв. Вони вирвали із землі і знищили залізного хреста.  

Відбувся мітинг. До учасників звернулися автор цих рядків і Євген Лупаков. Промовці ознайомили присутніх із політичною ситуацією в Україні на початку лютого 1919 року, повідомили, що будемо наполегливо домогатися справедливості щодо вшанування героїв Трубежа на державному рівні. Особливу увагу було акцентовано на тому, що Україна мала реальні шанси стати вільною державою ще понад 90 років тому.  

Трагедія нашого народу полягала в тому, що, маючи влітку 1917 року у своєму розпорядженні майже мільйонну, вишколену, професійну армію, готову боронити рідну землю, Центральна Рада розпустила її. Тодішні  керівники України — люди лівих поглядів, були надто довірливими і навіть дещо наївними, щиро вважаючи російські уряди — тимчасовий чи більшовицький — миролюбними. Через стратегічні помилки тодішньої влади Україна не зуміла вирватися з гострих кігтів московського ведмедя. Саме через це майже 3 роки на нашій землі тривало гріховне братовбивство. Адже в армії УНР воювало понад 200 тисяч українців, у селянській армії Н. Махна — 120 тис., у червоній  — 80 тис., у білій — 70 тис., у гетьмана П. Скоропадського — 60 тисяч. Відомо, що одним із найбоєздатніших військових підрозділів того часу був 30-тисячний кінний корпус генерала Шкуро — теж українця. Кілька сотень тисяч українців воювало у десятках збройних формувань, очолюваних місцевими ватажками «батьками-отаманами». Уявімо, що всі ці вояки зібралися б під одним прапором. Незалежність України була б гарантована! Бо ніхто не здолав би  такої  потуги! На жаль, повторилося те, що трапилося в часи гетьмана Іван Мазепа, коли українці «самі себе звоювали».

Голова СОУ пан Євген Лупаков, як людина військова, звернув увагу на те, що Росія ніколи не визнала своєї вини в агресії проти миролюбної, демократичної України. Вона й досі не покаялася за знищену нашу вільну, народну державу, за накинення нам більшовицької диктатури і злочинної практики беззаконня, грабунків, голодоморів, репресій, депортацій, насадження атеїзму, аморальності й бездуховності. Більше того: між нинішньою Російською федерацією, як правонаступницею Росії більшовицької, та Україною, як правонаступницею Української Народної Республіки, досі не підписаний мирний договір. Адже з погляду міжнародного права це означає, що обидві держави 95 років перебувають у стані війни. Хоч це може видатись абсурдом, але такою є гірка правда. 

Зазначу: щороку вшановуємо героїв Трубежа не тільки на виконання Указу Президента України № 75 від 28.01.2010 р. «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», а передусім за велінням розуму і сумління. Маємо надію, що нас підтримає влада, і незабаром на місці бою стоятиме гідний героїв пам’ятний знак. 

Розпочав і закінчую свою розповідь словами Бориса Олійника:

«..На Трубежі, на грізнім рубежі

Во здравіє поставимо їм свічі:

Вони живі для нас у віковіччі

І пам"ять їхню не сточить іржі..» 

Насамкінець висловлюємо щиру подяку заступнику голови Бориспільського міськвиконкому Миколі Корнійчуку і секретареві міської ради Борису Дармостуку за  допомогу в організації поїздки на Трубіж.

Анатолій Ковальчук,

голова Бориспільського об’єднання

ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка