Якою була віра трипільців?*

Трипільська культура (за назвою села Трипілля, де були знайдені перші поселення) — одна з найзагадковіших культур Східної Європи. На теренах України її відкрив видатний український археолог Вікентій Хвойка (1893 р.). Проте пам’ятки ідентичної землеробської культури знайдені не тільки на правобережжі Україні, а й на території Молдови і Румунії, де вони отримали назву «культура Кукутені» (за назвою поселення). Ареал поширення цієї культури простягався від Дністра на заході й до Середнього Придніпров’я на сході.

Ще донедавна українські вчені не наважувалися ідентифікувати трипільців з нашими протоукраїнськими предками, адже над багатьма з них тяжіли стереотипи та ідеологічні заборони радянської доби. Науковий співробітник Інституту археології НАНУ Михайло Відейко в одному зі своїх інтерв’ю зазначив: «Радянська наука засекретила всі дослідження Трипільської культури, які відбувалися до 1937 року, крім того, вчені-дослідники були розстріляні. Радянська влада, як і царська влада в ХІХ столітті, не могла допустити, щоб український народ мав у своїх історичних здобутках таку красномовну сторінку, як Трипільська культура. До Жовтневої революції на території України було зібрано понад 300 приватних колекцій Трипільської культури, які потім були «законсервовані» та десь сховані».

Нині генетики дійшли висновку, що 55 % українців походять від трипільців (особливо це простежується в генетичних родах по жіночій лінії). Тому вірування людей, які жили на теренах стародавньої України нас не залишають байдужими й сьогодні.

Трипільська культура існувала вже в другій половині VI тис. до н. е. Археологи вважають, що вона виникла на основі неолітичної культури Боян. Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів. Наша наука збагатилася численними артефактами, які розкривають уявлення трипільців про духовну культуру, їхні родоплем’яні, суспільні стосунки, планування й будівництво найдавніших протоміст, народний побут та сакральне мистецтво.

Оскільки безпосередніх (писемних, словесних) джерел трипільської релігії не збереглося, можемо лише зробити спробу відтворити систему релігійних вірувань трипільців на опосередкованому матеріалі, тобто на археологічних знахідках: оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, поховань, побутових ужиткових речей, а також паралелях з відомими міфологічними системами інших індоєвропейських народів. Таким чином, вивчаючи символічну «мову» глиняних пам’яток, ми зможемо прочитати ці послання далеких пращурів.

Світогляд трипільців. Трипільська релігія належить до часу мідного та бронзового віків, так званої Неолітичної революції. Для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору, закріплення його в космогонічних культах, розвиток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий устрій суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культ предків (поява курганних поховань), закон Прави (близький до ведичної Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп (за М. Чмиховим).

Нам, на жаль, не відомі історичні події (факти) Трипільської доби. Але міфологія, на відміну від історії, є універсальною формою моделювання світу. Саме трипільці започаткували для нащадків не тільки місця поселень, а й природні космогонічні моделі та світоглядні основи. Ці моделі матеріалізовані в розписах керамічних виробів та побудові селищ наших трипільських предків. Серед типових моделей можемо виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи триєдності), чотирибічні малюнки (рівнобічні хрести, заокруглені й геометрично ламані свастики).

Коловорот. Світобачення трипільців наскрізь пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). Поняття про безкінечний плин часу передає нам трипільський безкінечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту бачимо в плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців.

Дуалізм. Упорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом «позитивний – негативний», в основі якого лежить пізнання світу через зіставлення «космос–хаос». На посуді двочастинні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч один одному), символізують бінарні опозиції (день–ніч, літо–зима, північ–південь), вписані в цілісний виріб, що вказує на єдність цих протилежних начал.

Триєдність. Уявлення про вертикальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній — повітря, верхній — небо. Тут значима кожна деталь, яка передає динаміку одвічного коловороту, що пізніше розвинеться й отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) випадає дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі (Нава), знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння — основа релігії трипільців.

Чотирипроменева символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень, які безперечно були професійним надбанням жрецького стану, свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н. ч. (с. Казаровичі на Дніпрі). Символікою чотирьох позначені також «чотиригруді» посудини, які мають всі ознаки ритуально-магічного характеру, вочевидь, пов’язаного з «годуванням» (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо.

 

Трипільські Боги і Богині. Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів мешканців України кінця VІ – початку ІІІ тис. до. н. ч. Перше і, мабуть, головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері — жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. У глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про «похорон» зерна в землі (засів) і його «воскресіння» (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду. На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині — символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралеподібними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). На поселенні Майданецькому Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком.

Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов’янських Рожаниць Лади і Лелі, а й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті й воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності — занепаду і відродження.

Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) — чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір’ям Тільця. Найдавніші пам’ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини ІІІ тис. до н. ч. — період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця). У вигляді Бого-Бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій — «дощовик»), а давні слов’яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв’язку з цим висловлювалося припущення, що частина трипільців стала предками протогреків, а частина — предками протослов’ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури (за Горнунгом).

До аналогів Бога-Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров’ячими рогами й очима).

Трипільська релігія, вірогідно, вже мала міфологічний сюжет шлюбу Батька-Неба (Бога-Бика) з Матір’ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Його відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі як один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: «се повінчаємо Сварога і Землю». Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь — праматір «кравенців» та відому в західних слов’ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови).

Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон — втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї «священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями» Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків (Павленко Ю. С. 54). Цілком аналогічним у цьому контексті видається слов’янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), в результаті чого проливаються потоки води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому вегетативному круговороту Природи.

Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.

Інші зооморфні зображення. Ймовірно всі вони мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, собака, олень, лось (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка та ін.). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулися в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Священна Ведмедиця відома і в західних слов’ян (кам’яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) — своєрідний прототип ірано-слов’янського Симарґла (Переплута), охоронця рослин. А зображення олениць або лосих — прототипи східнослов’янських Рожаниць, можливо, відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць. Свиня, вепр пізніше розвинуться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва) чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії); жертовний вепр характерний для слов’янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза — сакральна тварина в святі Коляди (сузір’я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов’янських обрядодіях, пов’язаних з магією родючості: «де Коза ходить, там жито родить».

Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений у релігійних системах багатьох індоєвропейських народів.

Галина ЛОЗКО,

д. ф. н., професор

* Скорочено.