Передвісник української державності

Минуло 140 років від дня народження Миколи Міхновського — видатного політичного і громадського діяча, публіциста, основоположника, ідеолога й лідера самостійницької течії українського руху кінця XIX – початку XX ст., одного з організаторів українського війська, послідовного борця за незалежність України. 

Народився М. Міхновський 31 березня 1873 р. в с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині Згурівський р-н Київської обл.). Його батько, сільський священик, виховав сина свідомим українцем. Микола пишався предками-козаками і готувався продовжити їхню справу визволення України.

Прагнення захищати  людей від свавілля царських чиновників привело здібного юнака  на юридичний факультет Київського університету. Він влився до напівлегального студентського об’єднання «Нова громада». Проте радикально налаштований юнак прагнув активних дій, тому став членом «Братства тарасівців». То була перша в нашій історії українська національна організація, що мала чітку політичну мету. Створили її студенти Київського і Харківського університетів. Склавши присягу на вірність Україні коло могили Тараса Шевченка, юнаки заснували таємне політичне товариство, назване на честь великого Тараса.

Невдовзі Микола став його лідером та ідеологом. Він написав «Credo молодого українця». «Братство тарасівців» проголосило своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама..». М. Міхновський був переконаний у тому, що «Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави… наш шлях іде по лінії революційного націоналізму». 

 Отже, фундатором радикальної, самостійницької, державницької течії в українському русі були не якісь міфічні «підбурювані закордонними антиросійськими центрами «погані галичани», як нам десятиріччями втовкмачували кремлівські ідеологи, ним став народжений на межі Київщини, Чернігівщини і Полтавщини нащадок давнього козацького роду, молодий Микола Міхновський.

Ідеї «тарасівців» багатьом поміркованим українцям спочатку здавалися нездійсненними в найближчій перспективі, передчасними, а декому — навіть шкідливими. Проте дуже швидко по всій Україні серед різних верств населення стали масово з’являтися люди, які поділяли погляди молодих «самостійників». 

1893 р. організація «тарасівців» була розгромлена поліцією. На відміну від декотрих побратимів, Миколі пощастило уникнути репресій і закінчити університет. Але влада вважала його «крайнім за переконаннями українофілом з грубими, вкрай несимпатичними методами і формами і напрямом безумовно антиурядовим».

Як адвокат та здібний організатор, Микола Міхновський завоював авторитет серед української громадськості Києва й Харкова, де проживав. Він ініціював відзначення національних свят, на яких не боявся закликати присутніх до збройної боротьби за Українську державу. На початку 1900 р. став співучасником створення Революційної української партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Тоді ж написав працю під назвою «Самостійна Україна», в якій виклав свої політичні ідеї. Наприкінці 1900 р., протестуючи проти заборони влади зробити напис українською мовою на пам’ятнику П. Котляревському в Полтаві, він у листі до царського міністра Сипяґіна не побоявся написати: «Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації».

У 1902 р., коли в РУП посилилися соціалістичні та автономістські тенденції, М. Міхновський вийшов з неї і на початку 1902 р. заснував Українську народну партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. Програма партії  стала дороговказом для багатьох поколінь українських націоналістів. Найбільшого розголосу набув написаний 1903 р. маніфест самостійників «Десять заповідей УНП» — один з найгостріших документів самостійницького руху.

«Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», — пояснював  М. Міхновський. Націоналізм самостійників мав оборонний, захисний характер. Він був закономірним виявом протидії, запереченням державного шовінізму московської нації. Лідер більшовиків В. Ленін теж стверджував, що треба розрізняти націоналізм нації пригнобленої і націоналізм нації гнобителів (шовінізм). Націоналізм першої — явище позитивне, бо він спрямований на боротьбу за національне визволення. А великодержавний російський націоналізм, за словами Леніна, — явище реакційне; боротьбу проти нього треба заохочувати і всіляко підтримувати.

М. Міхновський був людиною прямих дій. Він не тільки говорив про потребу збройної революційної боротьби за права українського народу, але й організовував бойові акції українського підпілля. 1904 року, коли Росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту проти російського поневолення України підірвала в Харкові пам’ятник Пушкіну. Проте невдачею закінчилися спроби висадити у повітря пам’ятники російським імператорам у Києві й Одесі.  

Такі відомі представники поміркованого українства, що стояли на соціалістичних засадах, як М. Грушевський, С. Петлюра й В. Винниченко, неприязно ставилися до М. Міхновського. За словами першого, М. Міхновський — це людина «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії».

Із прихильністю і захопленням сприймали М. Міхновського його однодумці. Один із них, Варфоломій Євтимович, писав: «Микола Міхновський — це українська стихія, лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття.»

Багато зробив М. Міхновський для пропаганди національної ідеї серед промисловців Донбасу. Під його впливом дехто з них приєднався до українського руху. Серед них — родина відомого організатора вугільної промисловості Алчевського. Його донька Христя стала непересічною українською поетесою.

З вибухом Першої світової війни М. Міхновський перший виступив з ідеєю закласти підвалини українського війська. Бо кожен українець-військовослужбовець царської армії мусить стати вояком майбутньої української армії. Знаючи про постання легіону Українських січових стрільців (УСС) у Львові, він намагався ініціювати створення українських частин у російській армії. Проте тоді цей задум не знайшов  підтримки.

Після падіння монархії й початку Української революції 1917 р. М. Міхновський розгорнув активну громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 р. він разом з однодумцями проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка відразу задекларувала свій самостійницький характер. Проте, щоб не вносити розколу в українське середовище, було вирішено все-таки приєднатися до легітимної Центральної Ради. М. Міхновський мав надію переконати опонентів у ЦР у необхідності проголошення незалежності України. На жаль, стратегічних розходжень подолати не вдалося. Щоб не марнувати часу у безплідних дискусіях, він спрямував свої зусилля на творення українського війська.

З ініціативи М. Міхновського у Києві в березні 1917 р. відбулися три військових віча, останнє з яких вирішило сформувати Перший український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького. Українські вояки з ентузіазмом відгукнулося на цей заклик: сотні тисяч українців виявили готовність зі зброєю в руках боротися за незалежність Батьківщини. 16 березня 1917 р. було створено «Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка» на чолі з М. Міхновським. Тоді ж військова нарада Київського гарнізону, заслухавши доповідь М. Міхновського, обрала Український військовий організаційний комітет (УВОК) й вирішила негайно розпочати організацію національної армії. Першим його кроком стало проголошення українізації російської армії, формування в її складі українських частин, створення в них українських громадських організацій, негайна організація першого українського полку. Про діяльність УВОК М. Міхновський доповідав на Українському національному конгресі (6-8 квітня 1917 р.). Конгрес обрав його членом Центральної Ради від Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. На І-му Всеукраїнському військовому з’їзді (5-8 травня 1917 р.) М. Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні.

На жаль, пройнята мареннями про соціалістичне братерство з «миролюбними» більшовиками, національна демократія України негативно поставилася до ідеї створення власної армії, наївно сподіваючись, що в разі потреби громадяни самі зберуться у «народну міліцію». Серед соціалістичного керівництва Центральної Ради посилювалася недовіра і навіть заздрість до Міхновського через його популярність в армії. Відчуваючи неприязнь з боку лідерів ЦР, М. Міхновський вийшов зі складу УГВК. 

У червні 1917 року самостійники сформували Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козацький полк. Але його не визнали ні російська влада, ні Центральна Рада. УГВК наказав інтендантській службі припинити постачання полку продовольством, обмундируванням і зброєю.

У відповідь «полуботків ці» вчинили військовий заколот з метою проголошення незалежної України. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і центр Києва. Але виступ не підтримала ЦР, яка ще сподівалася досягти автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю. Усі спроби М. Міхновського організувати національний рух серед військових наштовхнулись на спротив з боку лідерів парламенту. 

Наприкінці 1917 р. М. Міхновський узяв участь у створенні Української демократично-хліборобськї партії (УДХП), єдиної несоціалістичної партії в Україні. УДХП обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою. Партія виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від есерів, зберігала приватну власність на землю, орієнтувалася на міцні фермерські господарства. 

УДХП гостро критикувала непослідовну політику ЦР, тому підтримала державний переворот 29 квітня 1918 р. Проте стосунки з гетьманом П. Скоропадським також не склалися. Хоча той серйозно розглядав особу М. Міхновського як кандидата на посаду прем’єр-міністра Української Держави. Гетьману імпонували антисоціалістичні погляди лідера самостійників і визнання приватної власності на землю. М. Міхновський доклав чимало зусиль, щоб трансформувати гетьманський політичний режим в українську владу. Він був автором низки документів з критикою політики уряду. УДХП стала в опозицію до гетьманського режиму, але відмовилася вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти П. Скоропадського.

Ставлення М. Міхновського до Директорії теж було негативним. Як він і передбачав, політика соціалістичного режиму призвела до подальшої анархії в економіці, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і знесилення України перед лицем агресії більшовицької Росії. Наприкінці 1918 р., коли становище УНР стало критичним, УХДП розробила план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою Запорізького корпусу полковника П. Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника Є. Коновальця встановити в Україні військову диктатуру. 

 М. Міхновський хотів запропонувати П. Болбочану поповнити його частини «добровольцями-хліборобами». У подальшому УДХП разом із «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати близько 40 тис. добровольців. Здебільшого це були представники середніх і дрібних землевласників, які усвідомлювали, що більшовизм несе їм повне знищення. На жаль, цим планам не судилося здійснитися.

Спустошений невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській владній еліті, М. Міхновський зробив невдалу спробу  еміґрувати. Але 1924 р. знову повернувся до Києва, де його заарештувало ҐПУ. Проте після кількох днів допитів відпустило на волю. Однак уже наступного дня, 3 травня 1924 р. М. Міхновського було знайдено мертвим. Існують різні версії причин смерті видатного українця, людини великої енергії, але складної життєвої долі. 

Маємо підстави зарахувати М. Міхновського до числа найвидатніших українців усіх часів. Його називають «Апостолом української державності», діячем, який випередив свій час. Понад 30 років свого п’ятдесятилітнього життя віддав він безкомпромісній боротьбі за державну незалежність України. Своїми творами, активною політичною і громадською діяльністю він покликав десятки тисяч українців до свідомого служіння святій справі визволення Батьківщини. На прикладі його непростого, але цілеспрямованого життя, високих моральних вимог до себе й оточення десятиліттями виховувалися покоління української молоді на батьківщині і в діаспорі. 

Один з небагатьох друзів М. Міхновського — С. Шемет — писав про нього: «Це було велике серце. У ньому палав такий вогонь любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу, а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум’я великої любові до України». 

Анатолій КОВАЛЬЧУК, 

голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка