До Вороньківської школи завітав справжній кобзар

Цікаві зустрічі з відомими людьми вже стали традиційними у рамках мистецького клубу «Дивограй», яким опікується заслужений вчитель України Надія Іванівна Гриценко. Цього разу до Музею літератури рідного краю Вороньківської школи прибув кобзар, заслужений артист України Тарас СИЛЕНКО. Він виконав ряд історичних пісень про період Київської Русі, гайдамаччину, козацтво, визвольні змагання ХХ ст. Розповів про героїчне минуле нашого народу, українську символіку, прадавні вірування наших Предків, звичаї і традиції українців. У його виконанні прозвучали маловідомі народні й авторські твори.

Кобзарі, бандуристи і лірники в усі часи несли вільнодумство і незалежність

Кобза і бандура пережили трагічну історію. Вони дійшли до наших днів саме завдяки тим людям, які зуміли зберегти традицію, зафіксувати ці інструменти, які є символом нашого народу, нашої держави.

«У кожного народу є своя музика, яка вирізняє його з-поміж інших народів світу, — розповідав Тарас Силенко. — Побут українців постійно супроводжувала пісня: у полі, лісі, у мандрах чи в хаті — українські люди завжди співали. Ввечері сходилися гуртом і розспівували мелодії на багато голосів. Багатоголосся притаманне нашому народу.

Були хлопці у селах, які викликали на бій найсильнішого. Були мандрівні філософи, шевці… І так само були професійні музиканти або носії старовинних знань, які не обов’язково співали, а могли просто розповідати легенди, історії, казки, оповіді. І найпоширенішим явищем було кобзарство, лірництво, гуслярство, бандурництво. В усі часи носіям цього фольклорного епічного жанру була притаманна незалежність поведінки, думки, вони були вільні у своєму пересуванні. Їм часом доручали перемовини, наприклад, у визволенні бранців. Але будь-яка влада, яка намагалася накласти монополію на народ, не терпіла вільнодумства, тому церковними і царськими указами кобзарів намагалися знищити.»

Їздили попи і возами збирали й спалювали музичні інструменти, древні книжки. Совєтська влада знищувала не тільки інструменти, а й самих виконавців різними методами, як то подолання жебрацтва, за несплату податків, під приводом реєстру музичних інструментів, боротьба з буржуазним націоналізмом. Намагалися нашу національну культуру перенаправити у русло псевдокультури, коли грали народними інструментами або класику (Баха чи Моцарта), аби лиш не було чути українського духу, або пісні про Леніна, Сталіна, партію, домагалися, щоб кобзарі стали підспівувачами совєтської ідеології. 

«Розквіт кобзарства припадає на період козацтва. З козацької доби ми маємо трохи пісень, а з древніших часів, наприклад, репертуар, притаманний гуслярам, ми, на жаль, майже втратили», — зазначив Тарас Силенко і виконав переспів літописного твору XIII ст., імітуючи гру на гуслах. 

«Дерево міцніше стоїть, тримається за землю і не боїться будь-яких буревіїв, коли у нього глибоке коріння. Совєтська влада нам обтинала коріння, ніби до 1917 року у нас не було власної культури. Сьогодні нам, народу з прадавньою культурною спадщиною, нав’язують думку, ніби до 988 року ми були дикунами, що нас охрестили вогнем і мечем і ми нібито стали освіченими, інтеліґентними, культурними…», — пояснював кобзар. Тож іде постійна боротьба між добром і злом, між світлом і темрявою. Саме тому кожному важливо бути вільними, незалежними у своєму світобаченні. Адже сьогодні є доступ до найрізноманітніших книжок. «Потрібно намагатися черпати знання із чистих джерел, намагатися використати будь-яку нагоду навчитися і культивувати свою музику і пісню. За кордоном молодь, у першу чергу, слухає своє, танцює під своє, щиро радіє своєму.»

Тарас Силенко пояснив старшокласникам, у чому полягає відмінність кобзи від бандури, хоча науковці іноді й ототожнюють ці два прадавніх українських інструменти, збіднюючи культурні надбання свого народу. Він звернув увагу, що на стогривневій купюрі можна побачити саме такий інструмент, на якому він грає, — старосвітську козацьку бандуру. Учні дізналися, що бандуру або кобзу сьогодні можна виготовити власноруч, що в Україні є майстри, які навчають цьому мистецтву.

У народних піснях — історія України

Митець підкреслив, що часто не розрізняють думу від історичної пісні… «У думах не збігається кількість складів у рядках, немає чіткої ритміки, як у пісні. У пісні усі куплети співаються на одну й ту ж мелодію. Дума ж має постійну варіативність, їй притаманні свої славослів’я, заплачки, перегри; виконавець може переходити в речитатив (для полегшення виконання і сприйняття, для швидкості подачі величезного масиву інформації). Кобзар може виконувати думу щоразу по-іншому. Українським народним думам притаманні сум, душевність, сентиментальність, трагічність.» Як приклад, Тарас  виконав думу «Вітчим». 

Тарас Силенко розповів про багату символіку народних пісень: червона калина, козацька могила, дубова гілка… Згадав важливість вшанування померлих Предків і символіку писанок, і тисячолітні традиційні обряди, пов’язані із поєднанням різних поколінь, спрямованих на продовження Роду. «Пісня «Ой, у лузі червона калина» народжена у козацькі часи, у період руїни, коли велика частина наших земель була спустошена. Йшлося про демографічну ситуацію, про потребу того, щоб приходило кількісно і якісно нове покоління, бо українська земля цього потребувала,» — говорив пісняр про актуальність народної пісні у різні часи.

Кобзар захоплююче розповідав і виконував пісні про легендарну постать козака-характерника Івана Сірка, який не знав поразок, про Олександру Соколовську, відому під псевдом «Маруся», про отамана Зеленого, Героїв Крут і вояків УПА. Згадав про період Української революції 1917–1919 років і маловідомі факти Другої світової війни, про катівні НКВС і винищення українців більшовицьким режимом. Слухачі вперше почули чимало народних повір’їв, прислів’їв і приказок, легенд та історичних подій… Тарас наголосив, що наш народ ніколи не був завойовником, а завжди намагався визволитися від гніту окупантів, які приносять чужу віру, культуру, мову. Він наголосив про важливість жити за законами саме тієї землі, на якій живеш.

Митець повідав учням і про те, що в Україні завжди була духовна верства — волхви — мудреці, які зналися на процесах астрономії, фізіології людини, вони знали все, що відбувалося у Природі, у Всесвіті. Проте через засилля іншої культури прадавні знання і відаючих людей знищували. «Саме з наших територій ведичні знання помандрували і до Індії, і до Тибету в Гімалаях, і збереглися там у законсервованому стані, вціліли і манускрипти…

На сьогодні можливо порівняти, що втратили... Паралель можна провести з билинами: багато знайдено їх ніби на теренах Російської Федерації, але мова там іде про Київ, Чернігів, Переяслав, козаків, чумаків, наших богатирів тощо. Такі процеси і з бойовими мистецтвами: хлопці опановували айкідо, поїхати в Японію до гуру, а він, коли дізнався, що юнаки з України, де були козаки-характерники, відповів, що їм немає чого вчитися у нього… І таких прикладів є чимало.

Проте Росія на будь-якому рівні (економічному, культурологічному) пантрує, що можна на свій бік перетягти з нашого поля. Зокрема, там намагаються віднайти якісь арґументи, що буцімто Велесова книга — це фальшивка, підробка, а собі «на щит» вони її беруть, як свою древню руську пам’ятку, як і «Слово о полку Ігоревім». Або взяти яскраву історію про Івана Піддубного: в катівнях НКВС вся спина у нього була в рубцях від шомполів, бо він чітко сказав, що у його паспорті має бути написано, що він — українець. Всесвітньовідомій людині комуністичний режим викручував долю і душу.»

«Коли нас відривають від нашої історії або від нашого Роду, то ми перетворюємося на рибу без води, на дерево без коріння.»

Тарас Силенко порадив юнакам і дівчатам прислухатися до старших, мудрих людей, до Природи — вони завжди підкажуть, як рухатися по життю. Такі підказки є у наших піснях, билинах, казках. Раніше молодь знала тисячі пісень, з яких черпала знання, норми поведінки і народні звичаї.

Кобзар розповів про те, що з прадавніх часів українці загартовували своє тіло і душу: ходили босоніж по землі у різні пори року, носили одяг з льону, конопель, який має очисні властивості, з піснями, молитвами і медитаціями вишивали, ткали, робили будь-яку роботу чи відпочивали… «Усе це намагаються знищити і сьогодні, постійно йде війна за душу кожного з нас, за нашу свідомість, — наголошував гість. — Але у кожного є вибір: бути вільним або зазомбованим. Тож у найнебезпечніші часи, аби врятувати свій народ, приходить той, хто веде за собою… В один із таких періодів прийшов до нас Тарас Шевченко, який сказав: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово.» Саме завдяки Шевченку ми почали підніматися як народ, у нас ніби відкрилося друге дихання. І незважаючи на те, що у нас були поразки у часи гайдамаччини, козаччини, ми стали знову нарощувати свій духовний потенціал… Твори Тараса Шевченка, який з дитинства чув народну мудрість, часто нагадують народну пісню. Тож його слово було близьке українцям, і до приходу совєтської влади у кожній хаті були його портрети, напам’ять знали багато творів Шевченка. Тому дуже важливо, читаючи книжки, перейматися тим, чим переймався наш народ,» — зазначав Т. Силенко. Він виконав пісню на вірш Кобзаря «Зацвіла в долині червона калина», у якому Шевченко аналізує, яка краса Природи навколо, а люди створюють псевдокультуру, яка від цього раю відволікає.

«І хоча недовго Шевченко прожив на світі, він став Світочем для нашого народу, він вірив, що «церков-домовина розвалиться, і з-під неї встане Україна…» Особливо вартісними є ті його твори, які були написані в останні роки і дні його життя. Тарас Шевченко бачив корінь бід в Україні. І тому сьогодні ми, якщо аналітично підійдемо, можемо прослідкувати, як на зміну совєтській ідеології та диктатурі, що пропагувалася по телебаченню і радіо, прийшла християнська релігія. На кожному кроці ростуть церкви… І все це подається під гаслом духовності, моралі… Але коли проаналізуємо Біблію без чиєїсь подачі, а самі її відкриємо і почитаємо, то побачимо: скільки там є крові і яка це є інструкція з винищення інших народів… Ця книга прикривається двома-трьома красивими гаслами і 10-ма заповідями. Та наш народ жив за цими принципами десятки тисяч років. Це ті речі, які діти пізнавали ще в дитячому віці. Українці з прадавніх часів знали, що не можна гілку зламати, а у квітки, перед тим, як її зірвати на чай, на ліки, треба попросити пробачення, дозволу. Люди молилися біля води, щоб була позитивна енергетика…

Наші Предки набагато глибше знали цей світ, вони нам лишили неабиякий потужній спадок. Дай, Боже, нам усі ці речі власним розумом пізнавати і до них вертатися. Потрібно цінувати кожну мить життя.»

На зустрічі побувала

Лариса Громадська