Младоукраїнська Острозька академія в контексті Всеєвропейського інтелектуально-духовного руху

І

Протягом 1500-их років — ренесансний період Квінточенто — в Русі-Україні, як і у всій Європі, відбулися кардинальні духовно-інтелектуальні, світоглядні, культурно-ідеологічні, а за ними і соціально-політичні зміни, відбувався перехід європейської цивілізації з одного якісного стану в інший, більш досконалий і прогресивний. Настала нова ера в культурно-історичному і цивілізаційному розвитку людства. В Європі масово встановлювалося нове мислення, нове світорозуміння, нова свідомість і самосвідомість і, відповідно, нова ренесансно-гуманістична культура і нові, вже більш розвинуті, національно-державницькі структури суспільств, які приходили на зміну середньовічним, загарбницько-окупаційним, варварсько-анархічним, князівсько-удільним феодальним володінням. В Англії, Іспанії, Франції, Польщі і в деяких інших країнах Європи встановлювались сильні національні, абсолютистсько-королівські монархії і зміцнювалася централізована державна влада.

Ця нова, ренесансна, антропоцентрична ера європейської історії прийшла на заміну (заперечення) темного варварського тисячоліття теоцентричної ери середньовічної духовної диктатури і ідеологічного панування християнської церкви, яка стала утверджуватися в Європі після указу 313 року про легалізацію християнської церкви римського імператора Константина І Великого й особливо після Нікейського собору 325 року. А надалі ще й підкріпленої створенням римським папою в ХІІІ столітті тоталітарно-католицької, судово-карної системи — інквізиції.

У часи середньовіччя християнська церква була визначальною ідеологічною силою і вищою санкцією в суспільстві, могутнім економічним і політичним феодально-кріпосницьким сувереном. А це призвело до глибокого духовно-інтелектуального і морального занепаду як римо-католицького, так і православного панівного кліру, церковних ієрархів. І в першій половині 1500-х років духовно-ідеологічна диктатура середньовічної християнської церкви була сильно підірвана європейсько-ренесансними, реформаційними рухами: лютеранським, цвінглінським, англіканським і особливо кальвіністським. Перемога цих протестантських рухів в ряді германських держав, князівств, областей Європи визволила ці реґіони від впливу й влади Ватикану, його релігійно-ідеологічного панування і дала змогу розпочати тут інтенсивний новоєвропейський культурно-ідеологічний, соціально-економічний і суспільно-політичний розвиток.

У цей перехідний, хроноепохальний історичний період по всій Європі починає утверджуватися нова соціально-історична сила, новий суб’єкт творчо-ідеологічного проектування і всеєвропейського духовно-інтелектуального розвитку — секулярна інтеліґенція [intelligens — (від лат. іntell і gens — розумно породжуючий дух)]. У цей ренесансно-реформаційний період з’явилася і стала інтенсивно розвиватися доволі багаточисельна верства (страта) світської новоєвропейської інтеліґенції, творчо обдарованої, реалістично мислячої, гуманістично налаштованої. І якщо в Середні віки філософами і вченими, як правило, були церковні клірики, то зараз з’явилася верства активної прогресивної секулярної інтеліґенції, безпосередньо пов’язаної з освітою, управлінням канцелярій, дипломатією, мистецтвом, філософією, наукою і взагалі незв’язаною, чи мало зв’язаною, з християнською церквою. Ця всебічно обдарована інтеліґенція своїми мистецько-літературними, філософсько-публіцистичними працями, гуманітарними і природничими науковими дослідженнями і відкриттями, дала духовно-інтелектуальний імпульс становленню нової європейської людини і початку нової історії Європи — нової ери бурхливого наукового, а потім і технічного прогресу, інтенсивного міського, буржуазного, промислово-економічного розвитку, що настала після коперніківського перевороту в світорозумінні європейців. По всій Європі набирає силу і вплив нова ідеологія і нова культура — ренесансний гуманізм. Європейські гуманісти протипоставили секулярні науки і мистецтво церковно-схоластичній, умоглядно-богословській «вченості» і пустому папському мудруванню. Тобто вони протипоставили свою нову емпірично-реалістичну ідеологію і культуру, спрямовану до навколишнього світу і дійсної людини, середньовічно-теоцентричній умоглядній культурі й ідеології, спрямованої до Бога, такого, як папи його розуміли в своїх писаннях і енцикліках. А це користолюбне, вузько утилітарне розуміння, відірване від ідентичного тексту Біблії, реального світу, реальної дійсності і простої реальної людини з її реальними потребами й інтересами, було тотально нав’язане духовно і фізично закріпаченому суспільству, роблячи просту людину підневільним кріпаком, тягловою робочою силою, рабом панів, а не рабом Бога Істинного: людини, що має з Богом лише особисті, без різних слизьких посередників-пап, довірливі стосунки.

Творцями, натхненниками, поводирями, тобто ґенеральною рушійною силою, ренесансно-гуманістичної культури й ідеології були секулярні інтеліґенти. Інтеліґенти-гуманісти відкинули середньовічні церковні догмати та ретроградні канони і створили новий, раціональний, життєстверджуючий і життєрадісний світогляд, нову культуру, нову ідеологію. Ця культура за своєю багатоманітністю, реалістичністю, глибиною, цінністю своїх духовних і матеріальних досягнень набагато перевершувала середньовічно-церковну культуру. Ця нова культура мала в своєму доробку блискучі досягнення в царині літератури, філософії, малярства, скульптури, архітектури, а найголовніше — в царині науки і техніки — основі будівництва нової європейської цивілізації.

У прикладній науці європейська інтеліґенція, в першу чергу, започатковує новий напрямок наукових спостережень і досліджень — гуманітаризм (studia humanitatis). Цим поняттям визначалася нова, вища, університетська освіченість людини на противагу теологічно-схоластичній, семінарській, освіченості церковних кліриків. Гуманітарні науки досліджували проблеми, пов’язані з пізнанням насамперед людини і людської природи, а також проблеми розвитку людського суспільства. Гуманітаристи висували на перший план своїх студій ретельного вивчення і пізнання новий комплекс гуманітарних дисциплін — риторику, етнографію, філологію мов своїх національних літератур-вульгар, поетику, історію свого народу, педагогіку, етику, естетику, мистецтвознавство, право та багато інших. Вони невтомно підкреслювали їх важливу роль, особливо педагогіки, у формуванні високоморальної, високоосвіченої, інтеліґентної людини. Інтеліґенти-гуманітаристи у всіх своїх творах і діяннях утверджували, в першу чергу, ідеал всебічно і гармонійно розвинутої вільної особи, тобто людини, звільненої від середньовічних цехових, станових, духовно-церковних кайданів, що вільно і персонально визначає свою долю і долю планети Земля.

Видатні європейські ренесансні літератори-інтеліґенти, щоб бути ближчими до простого народу і зрозумілішими, нести в народні маси свої думки, образи, ідеї, щоб поширювати тут грамотність, знання, освіту, досягнення тогочасної наукової думки, сіяти в народі розумне, добре, вічне, здебільшого писали на своїх рідних, народних мовах — вульгарах, мовах простих посполитих людей.

Першим на захист своєї рідної мови, мови простого народу, став геніальний мислитель та поет Данте Аліґ’єрі (05.1265 – 13.09.1321). Уже в 1305 році він боровся із засиллям на теренах Італії стародавньої латини, всеєвропейської, універсальної мови панів і кліриків, мови феодальних поневолювачів. Для цього він написав спеціальний трактат «Про народну мову». А його геніальна «Божественна комедія» (вид. 1502 р.) здійснювала важливу місію в завершенні процесу формування італійської літературної мови.

Протягом 1500 років у своїх країнах утверджуються, як літературні і національні, багато європейських мов, у тому числі і польська — літературна і національна мова. А після написання і видання в 1619 році Максимом Герасимовичем Смотрицьким (бл. 1578–1633) (сином першого ректора першої в Русі-Україні Острозької академії Герасима Даниловича Смотрицького) своєї фундаментальної праці з граматики тогочасної русько-української мови, на якій писав його батько й інші національно-православно свідомі младоукраїнці, полемісти-інтеліґенти, розпочалося науково-лінгвістично обґрунтоване становлення української літературної і національної мови. Максим Смотрицький цією солідною працею заклав орфографічно-синтаксичний фундамент української літературної мови і підвалини наукового українського лінгвістичного мовознавства (фр. Linguistique).

Пізніше правопис, науково розроблений Смотрицьким в його «Граматиці словенській», запанував у всіх східно- і південнослов’янських краях і країна — Білорусі, Московії, Болгарії, Сербії, Македонії та інших. Він заклав лінгвістично-граматичну основу, тобто базовий, фундаментальний алгоритм, програму для подальшого розгортання, еволюції, розвитку української літературної і національної мови, а також мов інших братніх слов’янських народів. А граматика російської мови М. В. Ломоносова 1755 року була простою компілятивною модернізацією фундаментальної граматики Максима Герасимовича Смотрицького, талановитого випускника Острозької академії.

ІІ

Новоєвропейський ренесансно-гуманістичний рух у різних етнічних спільнотах, частинах і реґіонах Європи мав різні форми і зміст, виходячи з різної місцевої специфіки людей, різних психо-духовних особливостей цих спільнот. На півдні Європи він був не такий, як на півночі, на сході — не такий, як на заході. У романських краях він був не такий, як в германських, а в слов’янських — не такий, як у кельтських. В Англії він був не такий, як в Італії, а в Іспанії — не такий, як у Німеччині чи Польщі. Усе залежало від того, які завдання й цілі ставила перед собою і здійснювала місцева інтеліґенція, виходячи з конкретної реґіональної ситуації і рівня свого духовно-інтелектуального розвитку. Але, за суттю, цей рух був кардинальним, якісним, всесвітньоісторичним переходом від церковно-християнської диктатурної ідеології до ідеології гуманізму і науки, від середньовічно-інквізиторського бога до простої людини, від папи і висвячених ним необмежених монархів до конституційних королівств і республік, від церковних кліриків до секулярних службовців, від релігії до гуманітаризму, від теології до філософії, від умоглядних теорій церковно-схоластичних мудреців до емпірично-експериментальної науки. У сутнісній глибині цього переходу лежав, як констатував ще Г. В. Ф. Гегель, духовно-інтелектуальний перехід від почуттєвої, душевної людини, довірливої, простодушної дитини, до розсудливої, свідомої людини, аналітично налаштованого підлітка. Це був епохальний перехід від аграрно-ремісничої цивілізації до міської, буржуазно-промислової, індустріальної цивілізації. Стали бурхливо розвиватися наука, техніка, технології, мануфактура, виникає механічна промисловість. На місце патріархальної аристократії революційно встановлюється буржуазно-капіталістичний олігархат.

У Русі-Україні Пан’європейський ренесансно-реформаційний рух мав свою національно-етнічну форму і зміст. А його основою рушійною силою, або суб’єктом історичного діяння була русо-українська народна младоінтеліґенція, що ставала й утверджувалася у цей бурхливий, перехідний на тернах Русі-Україні. Вона також мала свою специфічну етнонаціональну психіку, свою арійсько-трипільську душу, свій національний, скіфський характер, свій слов’янсько-руський менталітет і український духовно-інтелектуальний потенціал. Ця, ще молода, ще почуттєво-емоційна младоінтеліґенція, яка ще «ставала на ноги», в першу чергу, повинна була стати на захист своєї корінної руської народності від устремлінь польської королівської окупаційної влади і католицько-єзуїтських пап ополячити весь руський народ і не дати йому змоги стати українцями.

А на той час основним, визначальним атрибутом руської народності була чітко й ієрархічно організована православна церква Київської метрополії, Царгородсього (Константинопольського) патріархату. Тому перехід православних в єзуїто-католики автоматично розпочинав процес ополячення й асиміляції русичів. Цим і користалися чужорідні, та й русорідні єзуїти. Тому діяльність молодої української свідомої інтеліґенції, що згуртувалася навколо острозького культурно-просвітницького центру під патріаршою опікою князя Василя Константиновича Острозького, воєводи Київського, мала виключно релігійно-полемічний характер.

У Русі-Україні поки що йшла лише теоретично-богословська, полемічно-ідеологічна боротьба проти єзуїтської експансії, проти папи римського, проти нового, григоріанського календаря і, нарешті, проти греко-римської унії. І тоді, як італійські ренесансні інтеліґенти мирно жили з Ватиканом і навіть служили у папи канцлерами. Хоча після коперніківського перевороту ця ідилія переросла в трагедію Бруно і Галілея. Тоді, як німецькі й англійські ренесансно-реформаційні діячі заперечили римо-католицьку церкву і стали зачинателями протестантської церкви, що відгалужувалася від католицької. А протестантська церква, в свою чергу, породила масу конфесій і домінацій. То польські окупанти Русі-України потрапили під вплив ватиканської єзуїтської контрреформації і залишилися римо-католиками, і молодій українській високоосвіченій, гуманістично налаштованій інтеліґенції довелося вступати в полемічну, і не тільки, боротьбу з високомірною польсько-єзуїтською освітньо-виховною експансіоністською агітацією і пропагандою, або місіонерською діяльністю, як її називали самі ксьондзи-папи, по залученню інтелектуально здібного підростаючого покоління русів-українців в тенета єзуїтсько-католицької церкви. Бо вся релігійно-експансіоністська, місіонерсько-психонавіювальна, гіпнотична енергія єзуїтів після перемоги над різношерстими осередками протестантів у самій Коронній Польщі і після нав’язання королем Сигізмундом ІІ Августом аншлюсу 1569 року Литві, по якому всі землі Русі-України відійшли до Польщі, а землі Русі-Білорусі залишилися під владою Великого князівства Литовського, тепер була направлена на православних віруючих Київської метрополії.

Перша єзуїтсько-католицька громада була організована в 1570 році в Вільні, а в 1574 році і в м. Ярославлі, вже безпосередньо на русо-українській землі. На другий рік, в 1575 р., тут, у будинку місцевої православної церкви, відкрили першу в Русі-Україні єзуїтську колегію найнижчого ступеня. А православна церква в ті часи була в глибокому духовному й освітньому занепаді. Церковні ієрархи загрузли в чварах, інтригах, користолюбстві, кумівстві і сватовстві. Це призвело до занепаду церковного благочиння порівняняно з єзуїтською і протестанською християнською ревністю. Православні священики часто були невігласами в християнському віровченні. Вони більше заглядали в шинок, ніж у Біблію, та й текст православної Біблії був застарілим і перекрученим. Архіпастирі більше клопоталися про свої статки, ніж про душі віруючих, а це викликало збайдужіння мирян до справ віри і кліру. Князь Василь Константинович Острозький писав про це Київським митрополитам і царгородським патріархам: «Правила і статути нашої церкви, — констатував він, — у зневазі серед іноземців; наші єдиновірці не тільки не можуть постояти за Божу церкву, але навіть сміються над нею; нема вчителів, нема проповідників Божого слова, повсюдно голод на слухання слова Божого, частішає відступництво; доводиться сказати з пророком: хто дасть воду голові моїй і джерело сліз очам моїм».

Крім внутрішніх негараздів руської православної церкви Київської метрополії, були ще і зовнішні негаразди всієї вселенської православної церкви. У Константинополі хазяйнували турки-ісламісти. А в Москві наводив дикунські, ретроградні порядки перший москальський цар-опричник Іван IV Грозний з азійськими замашками деспота-синовбивці.

Але в надрах русо-української народності вже відбулося глибинне духовно-інтелектуальне, ренесансно-європейське пробудження і налаштування свідомих національно-патріотичних сил на боротьбу проти знахабнілої, підступної, лицемірної єзуїтсько-католицької релігійної атаки. Для, поки що інтелектуально-полемічної, ідеологічно-богословської відсічі запровадженню в Русі-Україні чужорелігійної і чужонаціональної державності. А духовно пробуджені люди вже не вірили в голослівний церковний авторитет попів. Люди вже перестали бути наївними і довірливими дітлахами, вони вже виросли із дитячої сліпої залежності, вони вже хотіли знати суть втаємниченої попами релігійної справи і церковних діл. І, як писав перший ректор Острозької академії Герасим Данилович Смотрицький, «такий світ настав, що кожний радий допитуватися, а інші зміняють на нову віру, переміняють по кілька; не тільки чоловіки, а й жінки деякі хочуть знати глубини писання, тайни церковних догматів, хоч більше відповідна була б їм куделя з веретеном, аніж писане пером».

Першим публічно організованим, духовно-інтелектуальним антиєзуїтським відпорним осередком, центром гуртування української младоінтеліґенції, що підняла факел пан’європейського ренесансно-реформаційного і реґіонального національно-просвітницького руху в Русі-Україні, була Острозька академія, організована патріархом русо-української вищої секулярної освіти, князем Василем Константиновичем Острозьким, воєводою Київським у 1570 роках в його родовому гнізді, місті Острозі. Цим дійством, а також заснуванням друкарні і збиранням освітньо-педагогічного і творчо-інтелектуального, видавничого гуртка, князь Острозький приєднав і русо-український народ до пан’європейського культурно-цивілізаційного руху і всеєвропейського історичного поступу. Острозька академія стала першою секулярно-освітньою, звільненою від церковного диктату, альма-матер всіх високоосвічених, інтелектуальних, європейського ґатунку українців. А вже звідси сяйво європейської освіти і науки стало ширитися і на інші міста Русі-України: Львів — 1586 рік, Київ — 1615 рік і багато менших містечок і навіть сіл.

Віктор ПІЩАНИЙ