Відчути своє призначення

Юрій Липа народився 5 травня 1900 року в Одесі. Його ім’я є знаковим в нашій історії. І це ствердження є незаперечним, навіть незважаючи на те, що більшість співвітчизників навряд чи зможе ствердно відповісти на запитання, чи знають вони, хто був Юрій Липа. Це, швидше, вина нас, сучасників, що до цього часу не змогли належним чином оцінити, популяризувати і вшанувати його творчу спадщину і життєвий чин.

Початкову освіту Юрій здобував у гімназії № 4 м. Одеси та Новоросійському (Одеському) університеті. У 1917 р. розпочав літературну діяльність — редагував часопис «Вісник Одеси» та написав перші брошури: «Союз визволення України» (історія і діяльність), «Королівство Київське за проектом Бісмарка», «Носіть свої відзнаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у заснованому батьком видавництві «Народний стяг». Тоді ж вступив до лав Української армії, зокрема — першого куреня Гайдамацької дивізії, у складі якого брав участь у січневих боях на вулицях Одеси. У період Гетьманату перебував на посаді заступника командира одеської «Січі», редагував українську щоденну газету, видав останню, написану в Одесі книжку «Табори полонених українців».

На еміґрації в Польщі закінчив медичні студії у Познанському університеті (1922–1929). Брав активну участь у студентському русі, зокрема обіймав посаду ідеологічного референта корпорації «Чорноморе». Після закінчення навчання разом з Євгеном Маланюком організував літературну групу «Танк», активно друкувався на шпальтах львівського часопису «ЛНВ». Упродовж 30-х рр. видав низку літературних, літературознавчих та публіцистичних творів. У 1940 р. разом з Левом Биковським та Іваном Шовгенівим створив у Варшаві Український чорноморський інститут — науково-дослідну установу вивчення політичних і економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності. Протягом 1940–1942 pp. цією установою було видано 40 актуальних праць. У 1942 р. Юрій Липа відвідував Одесу з метою перенесення інституту до цього міста, було організовано видання декількох наукових збірок. Під час німецької окупації співпрацював з ОУН як медик та публіцист. Був лікарем куреня УПА «Переяслави» (Яворівщина, 1944 р.), імовірно був призначений крайовим лікарем УПА-Захід. Праця «Ліки під ногами» (1943) повсюдно використовувалася у медичній ділянці УПА і збройного підпілля ОУН.

А творчість Юрія Липи була на диво багатогранною: самобутній поет («Вірую», «Світлість», «Суворість»), оригінальний новеліст («Нотатник»), прозаїк («Козаки в Московії»), літературознавець («Бій за українську літературу»), драматург («Ярмарок»), теоретик в галузі геополітики («Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії»), історіософії («Призначення України»), ідеології українського націоналізму, зрештою, жертовний воїн і теоретик Української Національної Революції і водночас фаховий лікар. І це все про людину, яка прожила лише 44 роки.

Цікаву характеристику Юрію Липі дав Богдан Стебельський: «Були йому чужими поняття заздрості, які переслідують малих, неталановитих людей. Липа придивлявся до кожного українця і старався відкрити в ньому творчі сили. Коли такі знаходив, старався їх збудити своєю увагою до носія тих сил. Був ласкавий і прихильний до кожного: до великих і малих, до славних і непомітних людей з маси. Гидував лише тими, що зраджували національну солідарність і для особистої користі чи амбіції зраджували свій нарід».

Високо оцінювали Юрія Липу як його сучасники (Д. Донцов, О. Ольжич, Є. Маланюк), так і сьогоднішні дослідники (С. Квіт, О. Баган, А. Бедрій, П. Іванишин, Л. Череватенко). Проте, як це не дивно, до сьогодні не маємо ні повного видання його творів, ні ґрунтовних монографічних досліджень його творчого спадку та життєвого шляху, що, безумовно, є значною прогалиною не лише в нашій історіографії, але й літературознавстві та політології.

А заслуг у Юрія Липи є багато. Зокрема, за словами Євгена Маланюка, «він розширив національне і «расове» (в його термінології) самоусвідомлення до неіснувавших — до нього — розмірів і глибини».

Не лише слово, але й чин Юрія Липи варті найбільшого пошанування і наслідування. Як яскраву ілюстрацію останнього твердження дозволю собі навести уривок спогадів Богдана Стебельського.

«1944 року Липа мав можливість виїхати на Захід і врятуватися від московських окупантів, що поновною хвилею заливали Україну. Запряжені вози чекали, щоб заладувати його лікарське влаштування, речі домашнього вжитку і родину (жінку і дві донечки). Крім бібліотеки, великого майна в Липів не було. Усі розмови про виїзд кілька місяців до того кінчалися відмовою. Липа був невгнутий. Нам було відомо, що в Липи були зв’язки з підпіллям і він часто пропадав на кілька днів з хати. Його викликали до ранених воїнів УПА в лісі. — Мій обов’язок бути з ними, — казав Липа.

На всі арґументи про виїмковість його таланту, про потребу рятуватись на Заході, він мав одну відповідь: «Тут вороги і там неприятелі. Одні і другі вимагатимуть упідлитись. Краще вмерти на своїй землі гідно у боротьбі!»

Зрештою, так і сталося: 19 серпня 1944 року, як лікар УПА, Юрій Липа гине від тортур енкаведистів. Рішенням УГВР посмертно йому було присвоєно звання полковника УПА.

Заглиблення в творчу спадщину й усвідомлення значущості національного чину тих, хто волів вмерти гідно на своїй землі, аніж упідлитися, однозначно допоможе співвітчизникам відчути сакральний сенс власного призначення і Призначення України. І нехай для нас надійним дороговказом у розбурханому до передштормового стану океані світоглядово-політичних доктрин, течій, орієнтацій стануть слова Юрія Липи: «Єдина правда, що є, це дивитись у себе, бути самим собою, ставати самим собою», бо «…Як можна інакше дивитися на світ, як не знутра власної раси? Божеським законом є відчувати своє власне я, свою родину, і цілий свій Рід — найвищим!»

Віктор РОГ

chasipodii.ne