Щоб завжди пам'ятати!

Від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них понад 50% — українці). 140 тисяч із них - розстріляно. У 1930-1933 р. із 184 репресованих науковців України не менш 170 були істориками.

І. Масові незаконні репресії як явище суспільно-політичної історії України 1920–1980-х років. 

Під незаконними політичними репресіями в контексті нашої доповіді (далі — Р.) розуміється:

1. Політичне мотивоване застосування радянською державою на підставі антигуманних законів або у позазаконному порядку різноманітних форм розправи (страта, позбавлення волі, примусові депортації, обмеження свободи пересування та занять, звуження можливості реалізації законних прав громадян тощо), інших примусових заходів по відношенню до громадян СРСР;

2. Фактор формування національної пам’яті та історичної свідомості громадян України під впливом державних, громадських юридичних, морально-політичних, наукових та культурно-інформаційних заходів з поширення історичної правди про незаконні репресії в Україні, реабілітації незаконно постраждалих громадян.

Державний терор та репресивні заходи за політичною ознакою в Україні тривали з 1918 і до середини 1980-х рр.

Політичні репресії в Україні розпочалися із першої спроби встановлення радянської влади — з початку 1918 року, а закінчилися у другій половині 1980-х рр. Терор носив цілеспрямований, організований характер, уразив практично всі верстви української нації — інтеліґенцію, військовиків, політиків, діячів церкви, культури та мистецтва, та найбільше вдарив по селянству.

За оцінковими даними (на підставі архівних матеріалів СБ України), від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них — понад 50% — українці), 545 тис. з них засуджені, у т. ч. щонайменш 140 тис. розстріляно.  

Крім того, від кінця 1920-х і до початку 1950-х років з України виселено 2 млн. 880 тис. розкуркулених селян і членів їхніх сімей.

У 1920–1930-х рр. в СРСР запроваджено ідеологію та норми «революційної законності», на основі яких проводилися політичні репресії. «Революційна законність» базувалася на принципах «революційної доцільності» боротьби з контрреволюцією.

Упродовж 1930-1937 рр. Кримінальний кодекс УСРР був доповнений майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових складів «контрреволюційних злочинів».

Найжорстокішою репресивна політика була протягом 1930–1953 рр., коли керівництво нею здійснював безпосередньо Йосип Сталін.

Доба сталінізму включала у себе придушення ідейно-політичної опозиції, опору селянства примусовій колективізації, Великий терор 1936–1938 рр. як апофеоз Р., масові репресії в Західній Україні 1939–1941 та 1944–1953 рр. (упродовж 1944–1953 рр. за участь у русі ОУН та УПА, або за його підтримку засуджено близька 87 тис. та понад 200 тис. громадян депортовано) та інші репресивні кампанії.

Крім того, з території України здійснювалися масові примусові депортації народів — поляків, німців, кримських татар (191 тис. осіб), а також вірмен, греків, інших народів Криму.

У 1950–1980-ті роки репресії перестали були масовими і набули цілеспрямованого характеру, їхніми жертвами ставали учасники опозиційних дисидентських організацій чи окремі «інакодумці». До 1960 р. ліквідується система таборів ГУЛАГ (від рос. — «Главное управление лагерей») НКВС СРСР.

У 1967–1971 рр. в УРСР за політичними звинуваченнями засудили 87 осіб, 6 тис. профілактували в органах КДБ. Загалом в СРСР у 1965–1985 рр. засуджено за «антирадянську діяльність» і ув’язнено до 1 тис. осіб. Останніми жертвами політичних репресій стали діячі Українського визвольного руху 1970–1980-х років, які залишалися «в’язнями сумління» до кінця 1987 р.

В історичній пам’яті та суспільній свідомості в цілому Р. в Україні асоціюються передовсім з апогеєм державного насильства 1936–1938 рр., а термін «1937 рік» став найбільш виразною метафорою масового беззаконня й страждань народу від тоталітарного режиму.

Відповідно до узагальнених статистичних зведень (підписані у 1964 р. головою КДБ УРСР В. Нікітченком — Галузевий державний архів СБ України, фонд 42, спр. 312) під час Великого терору 1937–1938 рр. в Україні засуджено 197617 осіб, левову частку з них приречено до страти — 122237 громадян.

Через особливі трійки НКВС–УНКВС УРСР пройшло 75670 засуджених (із них до вищої міри покарання — 29268 осіб, далі ця цифра подається у дужках), засуджено рішенням Наркому внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР — 38266 (32191), засуджено Особливою нарадою НКВС СРСР — 5891 (1826).

Відтак, майже 120 тис. засуджених стали жертвами саме позасудових органів (понад половина з них отримали вищу міру покарання).

Як правило, репресивні кампанії доби Великого терору 1936–1938 рр. носили централізований характер. За політичним рішенням вищого керівництва ВКП (б) НКВС СРСР видавав накази про проведення «операцій» в масштабах СРСР, визначав республіканським НКВС квоти («ліміти») на засудження до страти або таборів.

«Ліміти» неодноразово збільшувалися: так, при проведенні «операції», за наказом НКВС СРСР від 4 липня 1937 р. №00447, проти «куркулів та інших антирадянських елементів» квота на страту у 8 тисяч осіб через прохання чекістів України зросла до 26150 осіб.

Лише на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 щодо проведення т.зв. «куркульської операції» у 1937–1938 рр. в Україні заарештували 111634 особи, здебільшого у сільській місцевості, з яких за рішеннями позасудових органів розстріляли 64419 осіб.

Виразною була соціально-політична спрямованість репресій на ті категорії громадян, котрі розглядалися перешкодою для реалізації політики «мобілізаційного соціалізму».

Так, із 1 жовтня 1936 до 1 липня 1938 років в Україні  піддали арештам 253051 громадянина. Серед них: «колишніх куркулів» — 93395; колишніх поміщиків, дворян, торговців («колишніх людей») — 109380; священнослужителів — 6556.

Лише за півріччя 1938 р. в УРСР арештували 1395 армійських воєначальників і командирів, за 1938 р. — майже 1 тис. співробітників НКВС.

Звертає на себе увагу співвідношення серед репресованих кримінальних та «політичних злочинців»: так, на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 — 1937 р. в УРСР репресували 111675 осіб, з яких кримінальних елементів — лише 12780 осіб.

Практика незаконних Р. трималася на принципі фабрикації звинувачень з політичними елементами — вигаданими категоріями членів «контрреволюційних», «націоналістичних» організацій, троцькістських блоків, антирадянських партій (есери, меншовики, кадети, монархісти тощо), «фашистських», «церковно-монархічних», «сектантських», неіснуючих «повстанських організацій» тощо.

Поширеними були фальшиві звинувачення у «шпигунстві» на користь іноземних держав: у 1937–1938 рр. в Україні було звинувачено у «шпигунстві» на користь Польщі понад 54 тис. осіб, Німеччини — понад 23 тис. громадян тощо.

За національним складом постраждалі від беззаконня в УРСР доби Великого терору розподілялися таким чином: українців було — 53 %; поляків — 19 %; німців — 10,2 %; росіян — 8 %; євреїв — 2,5 %; греків — 2,3 % (решта етнічних груп — менше 1%). Р. поширювалися і на рідних репресованих, включаючи дітей.

Загалом у 1937–1938 рр. в Союзі РСР до страти засуджено до 682 тис. громадян й позбавлено волі 3,8 млн. 

 У таборах ГУЛАГу та у спецпоселеннях до 1941 р. перебувало 1,92 млн. осіб (при тодішньому  населенні СРСР 195 млн.), 28,7% в’язнів таборів вважалися засудженими за «контрреволюційні злочини».

За станом на 1939 р., у таборах ГУЛАГу перебувало понад 181 тис. українців (із 1,31 млн. в’язнів). У 1934–1947 рр. в системі таборів в СРСР померло (загинуло) 938 тис. в’язнів.

У силу свого масового характеру й трагізму Р. справили помітний вплив на історичну свідомість, світобачення українського та інших народів колишнього СРСР. Травматичний вплив на історичну свідомість громадян посилювався незавершеністю процесу реабілітації жертв свавілля у кримінально-процесуальному та морально-етичному вимірах, замовчуванням масштабів й болісності трагедії.

Фігура замовчування навколо Р. не сприяла гуманізації суспільної свідомості, утвердженню правосвідомості й поваги до невід’ємних прав людини. Національна пам’ять, соціокультурна спадщина українського народу збіднювалися внаслідок табу на вивчення діяльності визначних діячів національної державності, національно-визвольного руху, науки, мистецтва, релігійних діячів, воєначальників тощо.

Після офіційного засудження культу особи Й. Сталіна ХХ з’їздом КПРС (1956 р.) у науковій та художній літературі відбувається спалах інтересу до проблеми Р., хоча їх офіційне трактування було половинчастим, обмежувалося критикою переслідувань керівних кадрів та «ленінської гвардії», зводилося до персональної провини Й. Сталіна, і не поширювалося в УРСР на репресії про учасників національного державотворення, Української революції 1917–1921 рр., руху ОУН та УПА, «ідеологічно шкідливих» діячів науки і культури тощо.

Внаслідок майже повного ігнорування проблеми незаконних політичних Р., властивого офіційній ідеології та гуманітарно-інформаційному простору СРСР з середини 1960-х рр., історична пам’ять про цю трагедію підтримувалася в українській діаспорі (при певному впливі соціального замовлення доби «холодної війни»), а в УРСР фактично перетворилася на атрибут індивідуальної (сімейної, корпоративної) пам’яті.

У період «перебудови» 1985–1991 рр. під впливом певної лібералізації суспільно-політичного життя СРСР, політики «гласності», реабілітації жертв незаконних політичних репресій в Україні, піднесення громадянської та національно-культурної активності громадян, а також політична діяльність з метою дискредитацій та делегітимізації радянського державного ладу та керівної політичної ролі КПРС спричинили бурхливе зростання суспільної та політичної уваги до Р., активне відображення Р. у пропаганді, художній творчості, піднесення наукових досліджень цієї драматичної сторінки вітчизняної історії.

Указом Президента України від 21 травня 2007 р. № 431 встановлено щорічне відзначення у третю неділю травня Дня пам’яті жертв політичних репресій «з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства».

 

/Уривок з доповіді автора «Історичної Правди», заступника директора Українського інституту національної пам"яті (УІНП) Дмитра Вєдєнєєва «Незаконні політичні репресії 1920–1980-х років в Україні та проблеми формування національної пам’яті», виголошеної на засіданні Вченої ради УІНП з нагоди 75-ї річниці Великого терору в СРСР та Українській РСР та вшанування пам’яті його жертв./

istpravda.com.ua