Кроки до Незалежності
- 21 серпня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 673
-
Лінію фронту національного порятунку у нас давно тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.
Ліна Костенко
22 річниця незалежності України — головне свято держави Україна. Багато подій передували дню 24 серпня. Як виглядали економіка і господарське життя міста і району, які вплинули на зміну політичної ситуації і поглядів громадян, що підтримали ідею незалежності, про це розповідь свідка, підкріплена записами робочих зошитів журналіста і повідомленнями місцевих ЗМІ.
Наступальна сила гласності
Партія, яка перетворилася на апарат влади, втратила своє значення як ідеологічна організація, котра нав’язувала свою думку рядовим комуністам і безпартійним. Зрозумівши роль гвинтика, багато освічених і інтелігентних людей почали залишати лави КПРС. Одним із перших був голова Бориспільського міського суду А. О. Денисов. За його переконанням, працівники правоохоронних органів, армії, КДБ в умовах багатопартійності не можуть бути членами будь-якої політичної партії.Вихід із партії набирав незворотного процесу. Якщо в 1988 році з партії добровільно вийшли 4 особи, у 1989 році — 27, то за 10 місяців 1990 року — 420 осіб. Серед них були партійні активісти, члени і кандидати в члени партії. Серед тих, хто вийшов із партії, були також робітники, службовці, пенсіонери, люди, які користувалися великим авторитетом. Тепер вони були розчаровані в партії.
27 жовтня 1990 р. відбувся другий етап 30-ї партконференції. Її делегати звернулися до своїх товаришів по партії і трудящих міста і району з проханням зрозуміти критичну ситуацію в країні: загострення міжнаціональних конфліктів, розірвані економічні зв’язки, відсутність елементарної трудової дисципліни, зростання злочинності — і це при тому, що скрізь (на підприємствах, в установах, радгоспах, бригадах, усіх виробничих підрозділах) керували комуністи. Але вони не спроможні були керувати по-новому і, прикриваючись лише загальними гаслами і політичною демагогією, були першим гальмом процесу перебудови. Навіть ті люди, зокрема комуністи, які вірили в перебудову, зневірилися і вважали злочином перебувати в лавах партії і своїми партійними внесками підтримувати тих, хто обдурив і обікрав народ, який, крім хліба, не міг нічого купити у магазинах. У великому дефіциті були товари народного споживання, навіть мило і пральний порошок.
Тим часом партійна організація Бориспільської митниці на своїх зборах прийняла рішення про припинення членства. Зневіра запанувала в інших партійних організаціях. Склалася така ситуація, коли ніхто з членів бюро міськкому партії не хотів очолювати партійний комітет. Кілька років тому посада першого секретаря була недоступною для комуністів середньої ланки. Нині ж діяли за принципом: «Будь хто, аби тільки не я». Тому першим секретарем обрали директора радгоспу «Любарецький» В. М. Тищука. А через місяць позачергова 31-а партійна конференція знову вирішувала проблему, кого обирати першим секретарем, бо В. Тищук написав заяву про звільнення, пояснивши, що колектив радгоспу відкликає його на попереднє місце роботи. Мовляв, керівник радгоспу прийняв поспішне рішення і не порадився з колективом.
Першим секретарем конференція обрала І. М. Овсяника, який працював завідуючим організаційним відділом міськкому партії. Він очолював міську партійну організацію до 26 серпня 1991 року — до заборони КПРС як політичної організації Президією Верховної Ради України після путчу ГКЧП (Державного комітету з надзвичайних ситуацій).
Партія швидко втрачала під собою ґрунт. Партійні організації розвалювалися одна за одною, а ті, що залишалися в лавах КПРС, не хотіли підставляти своє плече, щоб рятувати авторитет партії. Бориспільські комуністи, як і по всій країні, не слухали своїх опонентів-демократів, не боролися за перебудову, а гальмували її, вимагали лише залізної дисципліни і порядку, як за часів культу особи Сталіна, забувши про те, що стиль і методи керівництва Й. В. Сталіна були давно засуджені партією. Один із комуністів-ветеранів виступав проти перейменування партії, проти Руху. Він заявив: «Чому наша правляча партія втратила важелі керування? Адже є що сказати про хороші справи нашої партії у різні часи. Багато комуністів борються, але їх голосу не чути. Ми в змозі зберегти нашу країну, нашу партію, і пора, нарешті, вирішити питання порожніх полиць у магазинах. А ми впевнені, фабрики і заводи працюють. А де воно дівається? Чому ніхто не відповідає за це? Чому ніхто не сидить? Якщо вже на те пішло, то чому у такій складній обстановці когось не розстріляти? Пора наводити порядок».
У Борисполі нікого не посадили, нікого не розстріляли. А процеси, які відбувалися в країні, гостро зачіпали і бориспільців.
1991 рік був роком подальшого утвердження державного суверенітету України, змісту декларації, яку Верховна Рада УРСР прийняла 16 липня 1990 року. Цей день було утверджено як загальнодержавне свято.
Але в Україні було багато противників суверенітету, бо на порядок денний політичного життя виносився для обговорення проект нового Союзного договору. Народу пропонувалося утворення оновленого Союзу — своєрідної держави над державами. Цей проект пропагували засоби масової інформації. Його підтримувала вся партійна номенклатура, ветерани, рядові комуністи. А простий люд висловлювався за життя в самостійній Українській державі, а не в союзі держав. Цю ідею пропагували на Бориспільщині прихильники демократії, новостворені антикомуністичні організації Народного Руху України, Демократичної партії України, Української республіканської партії.
Одним із перших на сторінках «Трудової слави» виступив депутат СРСР Б. В. Бондаренко, який заявив у інтерв’ю про те, що підписання Союзного договору є передчасним, бо не може бути держави над державами, яка сприятиме наповненню реальним змістом суверенітетів республік. Він вважав, що оновлений Союз повинен мати права, делеговані йому кожною суверенною республікою, і піддав сумніву те, що центр в особі Союзу може вивести з кризи суспільство.
Це була смілива позиція народного депутата, яка збігалася з позицією демократичних сил Бориспільщини.
У січні 1991 р. сесія міськради обговорювала питання про структуру та органи влади у місті. Депутат від Руху А. А. Ковальчук на початку роботи сесії вніс пропозицію підняти над будинком міської ради національний синьо-жовтий прапор у зв’язку з проголошенням 22 січня 1918 року Української Народної Республіки та Соборності України. Але більшість депутатів не підтримала цієї пропозиції.
На старті 1991 р. міськком партії розгорнув широку агітацію за збереження Союзу як оновленої федерації рівних суверенних республік. Його підтримували ветерани війни і праці, партійні апаратники, комсомольські активісти. На сторінках «Трудової слави» було надане слово народному депутату України від Київщини О. Морозу, який виступив зі статтею «Гарантом суверенності є Союз». Протилежну думку відстоювали окремі депутати міськради, пенсіонери, представники демократичних сил Бориспільщини. «Люди, вас вирішили спитати. Будьте пильні!», — линув заклик зі сторінок газети. Депутат міськради М. Оліфіров висловив таку думку: «Де краще? Де кожна з 15 родин живе в окремому будинку, чи всі в одному, п’ятнадцятиквартирному?», і довів, що жити кожній родині в окремому будинку краще. Народний депутат СРСР Б. Бондаренко перед референдумом однозначно заявив: «Мій вибір — суверенітет». Учасники мітингу, ініціаторами якого були осередки Руху, «Просвіти», «Зеленого світу» закликали виборців голосувати за бюлетень, запропонований Верховною Радою України. Йшла боротьба двох сил: прокомуністичних і демократичних. Пленум міськкому партії був за «Союз суверенних рівноправ¬них соціалістичних держав», а депутати-комуністи міської ради звернулися до виборців зі сторінок газети з такими словами: «Звичайно, нам не потрібен Союз у тому вигляді, який був донині. Це має бути Союз на принципах добровільності, рівноправ’я політичного, еко¬номічного і державного суверенітету всіх суверенних республік-держав.
Зваживши все, ми закликаємо вас проголосувати за збереження Союзу на засадах Декларації про державний суверенітет. Ми проти конфронтації, проти національної дискримінації». Звернення підписали О. Придатко, Л. Владовський, О. Гануш, М. Качанов, А. Лопатко, О. Михнюк, Ю. Пасенченко, В.Татуревич, Ф. Чикін, К. Матюніна. На той час думка депутатів міськради була прогресивнішою, ніж думка міськкому партії.
17 березня 1991 р. виборцям треба було відповісти на два запитання. Перше — у бюлетені загальносоюзного референдуму: «Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності». Друге питання бюлетеня республіканського опитування було таке: «Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах декларації про державний суверенітет України».
Зважаючи на політичну ситуацію в Радянському Союзі і в Україні зокрема, велике значення надавалося республіканському опитуванню. Вперше виборцям міста і району довелося роздвоїтися і відповідати на два запитання. Це свідчило про неповну їхню політичну визначеність і розуміння того, що від них вимагалося. Але результати виборів були такими: по Борисполю на запитання Всесоюзного референдуму відповіли «так» 16963 виборці із 29921, які взяли участь у голосуванні, або 56,7 %, а на запитання республіканського опитування відповіли «так» 24564 виборці, або 82,3% виборців, які взяли участь у голосуванні.
По району на запитання Всесоюзного референдуму відповіли «так» 23642 виборці з 37078, які голосували, або 63 %, а на запитання республіканського опитування відповіли «так» 31534 виборці, або 83 %.
Результати республіканського опитування вселяли надію у подальшу перемогу демократів над консерваторами.
Коли у Москві було вчинено заколот прокомуністичною хунтою і самозваний Державний комітет із надзвичайних ситуацій (ГКЧП) усунув Президента СРСР і Генерального секретаря ЦК КПРС М. С. Горбачова від влади, у Борисполі виявилася антиукраїнська група «Єдність за ленінізм і комуністичні ідеали», яка надіслала вітальну телеграму заколотникам. Тривога за подальшу долю України три дні тримала у напрузі національно свідому інтеліґенцію. Але заколот провалився. Почався він у день Спаса, 19 серпня, а 21 серпня демократія перемогла. Тоді редактор «Трудової слави» Валентин Лисиця — один із членів бюро — звернувся до міськкому партії з пропозицією скликати пленум і засудити дії заколотників. Але члени бюро відбулися мовчанкою. Заколот показав справжнє обличчя керівного ядра партії і його прибічників. Їхньою метою було відновити партійну диктатуру. Але спроба провалилася. І демократам вдалося ще більше посилити атаку проти комуністичної ідеології.
На сторінках газети з’явилися осудливі публікації про заколотників, заклики до згуртованості і єдності бориспільців у побудові суверенної Української держави. Тим часом 24 серпня 1991 року Верховна рада проголосила і затвердила Акт незалежності України. А 26 серпня Президія Верховної Ради України видала Указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України».
27 серпня редакція газети «Трудова слава» припинила співробітництво з міськкомом КПУ і вивела його з числа співзасновників газети. 28 серпня позачергова сьома сесія міської ради прийняла рішення: приміщення і майно міського комітету партії взяти на баланс міськвиконкому. З цього моменту влада у місті і районі перейшла до рад народних депутатів. Сесія прийняла рішення про департизацію підприємств, установ, організацій, органів КДБ, міністерства внутрішніх справ, прокуратури, міськвиконкому і його служб. На час роботи сесії до зали внесли національний синьо-жовтий прапор. Почався етап утвердження національної символіки як державної.
Наступним етапом була підготовка до Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акту проголошення незалежності України та до виборів Президента України. Першими до жителів Бориспільщини звернулися учасники зборів Бориспільської організації Народного Руху України, які закликали все населення використати свій історичний шанс в ім’я вільного, щасливого життя нашого і наших дітей сказати «так» незалежній Україні. До цих же дій закликав і форум інтеліґенції Бориспільщини.
Ідея незалежності України полонила всіх українців, росіян, євреїв, білорусів, селян, робітників, службовців, військових, інтелігенцію. Про неї гучно заговорили на роботі, вдома, на вулицях, у клубах, на зборах, засіданнях, нарадах. Це підтвердив Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. По місту Бориспіль сказали «так» незалежній Українській державі 93,2 % виборців, по району — 97,1 % виборців. Такою була воля жителів Бориспільщини. За кандидата на пост президенти України Л. М. Кравчука віддали голоси 61,84 % виборців міста і району. Він був першим всенародно обраним Президентом України.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець