Книга-меморіал пам'яті села Проців
- 12 вересня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 996
-
Бібліотека краєзнавчої літератури Бориспільщини поповнилася ще одним вагомим виданням: вийшла у світ книга «Богом дарований край» (К.: Скай Хорс, 2013). Вона розповідає про історію села Проців, Сальків, Софіївку.Автор книги — відома в районі й області людина. Певен, що і в Україні знають ім’я Любові Іванівни Чешко — процівського сільського голову. Уродженка Чернігівщини, вона приїхала в село на Бориспільщини як вчителька молодших класів. А потім її активність і ділові якості запримітили в районі і рекомендували на посаду голови сільської ради. Ось уже понад тридцять років працює на цій посаді. За цей час глибоко пізнала історію села, пройнялася долею сільських жителів, їхніми бідами і проблемами, радощами і надіями. У передньому слові автор пише: «Історія — це книга пам’яті людської. На її скрижалях — перемоги і трагедії, падіння і злети, тирани і вожді, герої і зрадники. Та справжнім творцем історії є прості люди, які своїм потом, кров’ю та розумом пишуть її сторінки». Саме простим людям, жителям і вихідцям з Процева, минулим і нинішнім поколінням вона присвятила свою книгу.
Історія села починається із сивої давнини, коли на придніпровських землях 5-6 тисяч років тому селилися люди, яких вже у наш час археологи назвуть носіям Трипільської культури. Досліджуючи софіївський могильник, вчені знайшли матеріали, що дають підстави свідчити про життя, заняття і вірування людей прадавніх епох. Матеріали розкопок, посуд, зброя предмети побуту, знаряддя праці нині зберігаються у фондах Інституту археології НАН України та демонструються в експозиції Бориспільського історичного музею.
Наявність древнього города Сакова (нині Сальків) та давньоруського поселення. Їхня історія тісно пов’язана з давньоруськими часами, коли київські князі вирішували важливі політичні завдання і найголовнішим з них був захист Руської землі від кочових нападників — половців.
Треба зазначити, що історія села має фрагментарний характер, але й в окремих згадках автор знаходить дотичні моменти зв’язків з Процевом і процівськими володіннями таких відомих родів, як Берлів, Сулим, Лукашевичів, наводить маловідомі статистичні відомості сіл Процева, Салькова, Софіївки, що збереглися в різних історичних джерелах, збірниках та довідниках. Простеживши життя і побут жителів цих сіл, доходить висновку, що Процівський край — край козацький.
В усі часи жителі села шукали кращої долі. Одні переселялися в південні степи Херсонщини, інші залишалися на прабатьківській землі, дбаючи про достаток родини. Але кожному судилася своя доля, свій терновий шлях, який довелося пройти, пережити, перестраждати від народження до скону.
У книзі можна знайти суто процівський гідронім. Йдеться про мальовничу річечку Панська, що огинає с. Сальків. На її березі було помістя заможної родини Жуків, яка залишила по собі багато добрих справ (від неї і назва річки). Семеро братів цієї родини навчалися у Києві, були прекрасними вчителями, лікарями, урядовцями. Про них добрим словом згадував історик Микола Стороженко, говорячи, що родина Жуків «була многоплідна й талановита»». Касіян та Лука були педагоги. Лука мав свою приватну гімназію на Подолі, був математиком, Василь та Микола були «неабиякі лікарі», інші брати працювали урядовцями. Лише один штрих з історії села свідчить, що в Процеві народжувалися, жили і працювали талановиті люди, які шанували свій рід, любили рідну землю і прикрашали її своїм трудом і розумом.
На початку ХХ ст. у село проникали більшовицькі агітатори, проводили маївки, мітинги, зібрання. Селяни вірили їм. А тому без особливого опору йшли у загони червоноармійців, боролися з різними бандами, регулярними військами і навіть з тими, хто виступав за незалежну Україну. Такі були часи, таким було життя, що сільські люди не мали національної свідомості, а тому йшли за подіями, як риба за водою. Вони ставали організаторами і членами комуни, колгоспів, проводили колективізацію. Кожен хотів жити краще, хоч і не знав, коли те «краще» настане, бо в життя сільських жителів вривалися такі непрохані «гості» і з трагічними наслідками акції, як Голодомор, репресії, арешти, виселення, судилища безневинних «ворогів народу».
«Квітучому життю» 20–30-х років на шляху будівництва «світлого майбутнього» у книзі присвячено багато сторінок. Читати їх сьогодні важко. Здавалося, що про Голодомор і репресії написано і почуто багато. А тут сповідь свідків тої лихої години навіює жах від прочитаного. Л. Чешко не йде битою дорогою офіційної статистики жертв. Шляхом ґрунтовного й уважного опитування їй вдалося встановити прізвища більше двохсот осіб, з них — 147 дорослих і 70 дітей.
Практично в числі закатованих голодом була кожна друга дитина. Більшовицька влада з корінням вирубувала сільський генофонд. Це тільки в одному селі. А скільки їх було в районі, області, Україні? До списку жертв голодомору додано спогади свідків того трагічного періоду, людей, які дивом залишилися живими і повідали про жахливу трагедію своїх родин. Щоб розширити панораму людиновбивства голодом, авторка подає тогочасне життя за літописом газети «Колективіст», демонструючи фотокопії газетних публікацій, документи постанов і рішень партійних органів про хлібозаготівлі і знищення куркулів. Про Голодомор газета, зрозуміло, не згадувала, але те, що надруковано на її сторінках, підтверджує, як хижацькі пазурі влади запускалися в живе тіло кожної родини, кожного жителя села. Недаремно американський дослідник голодомору Джеймс Мейс назвав нас, українців, «постгеноцидне суспільство».
Місцевим матеріалом наповнений розділ «Репресії». У ньому Л. Чешко простежує долю окремих процівців, «ворогів народу», подає фотокопії протоколів допиту, в яких після нелюдських мордувань люди підписували наклеп на себе і йшли на вірну смерть. Вони стали жертвами доносів.
Ось спогад Пилипа Івановича Кияшка про рідного брата Антона, запідозреного «у злочині». «У 1938 році під час осінніх робіт в полі повіяв сильний вітер, пішов густий холодний дощ. Всі робітники кинулися до приміщення, яке служило конторою. Набилося багато люду. Кожен скидав нехитру одежину, скинув і Антон Іванович, та, стряхуючи одяг, подивився на портрет Сталіна, що висів на стіні, і лише сказав фразу: «Тобі добре, бо ти сухий, і тільки посміхаєшся у вуса, а я вимок, зуб на зуб не попадає…». Ці слова наступного дня були вже відомі міліції і стали приводом до арешту. Лише щасливий випадок і заступництво голови колгоспу врятували Антона Івановича від неминучих катувань і смерті. До речі, зазначу, що репресії були не лише в 1937, 1938 рр., вони продовжувалися до самої смерті вусатого диктатора Кремля, тільки в менших масштабах.
Велику пошукову роботу проведено у висвітленні періоду війни і післявоєнної відбудови. Тут є документи, спогади, фотоілюстрації, витяги з публікацій газет на окупованій німцями території, фотосвітлини авторів спогадів, тих, що були вивезені на каторгу до Німеччини. Імена тих, чиїх світлин не виявлено, значаться у списку.
Незвичайними у книзі виглядають не тільки списки, а й фотографії тих односельців, які повернулися в село з фронтових доріг. Таких 104 фронтовики, а тих, хто загинув смертю хоробрих в 1941–45 рр., — 205. Серед них лише одна жінка. Більшість з них віднайдені і вміщені у книзі їхні фотографії, які в наш час важко відшукати. А в книзі вони виглядають своєрідним меморіалом. Уже сьогодні можна з певністю сказати, що не одне покоління процівців будуть розкривати сторінки цієї книги і шукатимуть своїх батьків, дідів, прадідів…
У книзі досить багато фотографій групових та індивідуальних. Л. Чешко всі етапи історії широко супроводжує фотознімками різних періодів життя. Висвітлює історію освіти в селі, медицини, побуту, торгівлі, культури. Здається, що авторка літопис села супроводжує фотолітописом. І це викликає до книги ще більший інтерес, адже у ній можна не тільки прочитати про долю свого батька, діда, матері-вдови, родича, сусіда і просто односельця, а й побачити їхні світлини.
Отже, книга «Богом дарований край» густо «населена» людьми, розповідями, спогадами про них. У ній 940 фотографій різних періодів, взятих із життя Процева і його жителів. Це книга-сповідь, книга-альбом, книга-меморіал, своєрідна енциклопедія пам’яті всіх поколінь процівців. У ній велика трагедія села періоду війни. Із 554 господарств були спалені 257 будинків, 233 сараї, 122 клуні, 36 повіток. Таких втрат зазнало село. І ця, здавалося, суха статистика, вражає і ще раз переконує в тому, яких жахливих втрат зазнало Проців під час окупації. А ще 204 чоловіки не повернулися з фронтових доріг. Вони були б орачами, сівачами, косарями, ковалями, їздовими, трактористами… Отак жителі села не дорахувалися міцних чоловічих рук.
У книзі зібрано надзвичайно багато інформації про село, про людей, про вихідців із села і тих, хто приїхав сюди з іншого краю. Про всіх авторка знайшла теплі й щирі слова любові, шани і поваги. 592 сторінки літопису Процева, Салькова, Софіївки — це минуле, сучасне і майбутнє.
Дев’ять сторінок відведено тлумачному словничку забутих або маловживаних слів, які мають процівське значення. Наприклад, грабарка — віз із довгим ящиком, збитень — гарячий напій з води, меду і прянощів, зборник — старовинний головний убір заміжньої жінки, кабиця — відкрита літня кухня, катрага — курінь на пасіці або баштані, кацавейка — вид жіночої юбки на ваті, макотиря — стрижена або голена чоловіча голова, мамій — розбещений, зніжений син, обмет — велика сітка для лову риби, звірів, скраклі — українська народна спортивна гра, стябло — дерев’яний ківш для вичерпування з човна води, тартак — лісопильня, пилорама, хват — завзята людина.
Є в ній і процівська топоніміка, не зафіксована в наукових виданнях. Зокрема, гідроніми, а саме: згадувана вище Панська річка, а також Продирайка, Ровець, Бадзьонина річка. Ці географічні найменування не занесені до Словника гідронімів України. Але ці назви живуть і злітають з вуст жителів Процева.
Завершує книгу розвідка історії сільської ради, в якій віднайдено імена та прізвища голів і секретарів сільради, починаючи з 1944 року, а також їхні фотографії.
Книга закінчується світлинами сучасного Процева — саме того села, яке в часи більшовицької влади було неперспективним, а нині — одним з привабливих і найкрасивіших населених пунктів Київщини.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець