До роковини Миколи Петлицького
- 19 вересня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 505
-
Минає рік відтоді, як полинув у засвіти Микола Петлицький. Не тільки родині, але й численним друзям і побратимам, довелося звикнути до того, що його вже не буде серед нас. Що ніколи не почуємо його спогадів про свій репресований український рід, цікавих розповідей про неординарних людей Борисполя. Що більш ніколи в Миколиній квартирі не обговорюватимемо в колі однодумців політичної ситуації в Україні, не організуємо там виборчого штабу. Не відзначимемо урочисто свят — державних, національних, християнських. Не почуємо його гри на скрипці, не побачимо намальованих ним нових ікон і картин.
Микола належав до числа небагатьох представників бориспільської інтелігенції, в душах котрих завжди палав вогонь великої любові до України. Навіть у часи брутального тиску московських шовіністів та місцевих перевертнів і манкуртів на нашу культуру, мову, національну свідомість, він не втрачав віри у настання кращих днів. Як і декотрі інші бориспільці, зокрема, краєзнавець Віктор Йова, журналісти Валентин Лисиця і Володимир Білкей, невтомно працював задля їх швидшого приходу. Терпляче і якісно робив свою справу: виховував свідомими українцями учнів, яким викладав малювання, долучав тисячі бориспільців до високої культури. Миколу знали і цінували діячі національного відродження 1960-х рр. Декому із них, переслідуваним владою в Києві, він допомагав із працевлаштуванням на Бориспільщині. Поширював заборонену цензурою літературу, виготовляв антирадянські листівки. Навіть власною поведінкою і способом життя, показував, що за всіх обставин людина може жити гідно — не лицемірити. зберігати свої переконання, не прогинатися перед носіями кривди, завжди служити добру, правді, Україні.
Микола був унікальною людиною. всебічно обдарованою особистістю, мав добру пам"ять, абсолютний слух, гарний голос і «золоті» руки: грав на багатьох інструментах, добре малював, умів ремонтувати срипки й цимбали, навіть був неабияким кулінаром.
Микола був товариський і щедрий, любив невимушене спілкування. Проте не для всіх завжди були відчинені двері його гостинного помешкання. Він мав рідкісний талант визначати моральність і громадянську цінність людей. Ніхто не пам’ятає випадку, щоб до його товариства коли-небудь потрапляли безпринципні користолюбці, брехуни, злодії. Чи особи, байдужі або нелояльні до української справи. Він завжди переймався душевним болем за тих земляків, хто не мав або втратив національну духовність і життєві орієнтири.
Микола належав до числа справжніх мудреців. Він добре знав життя і, як досвідчена людина, завжди міг дати цінну пораду щодо того, як правильно діяти в якійсь конкретній ситуації.
У памяті всіх, хто його знав, Микола Петлицький назавжди залишиться яскравим взірцем щирого, природного носія української традиції в її бориспільсько-переяславському етнографічному варіанті. Він був представником чистої, не зіпсованої страхом, голодоморами, репресіями й іншими комуністичними експериментами української ментальності.
Анатолій Ковальчук