Замість звіту — пасквілі на журналіста, або як розперезався любарецький сільвиконком
- 19 вересня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 672
-
Дивнії дива нині творяться у стінах Любарецької сільської ради. Після того, на як засіданні виконавчого комітету цієї ради 30.07.2013 його члени на чолі із сільським головою Миколою Коломійцем спробували незаконно виставити мене, кореспондента газети «Ринок…», за двері і коли про це дізналися люди Бориспільщини через публікацію у вказаному виданні, владна верхівка села вирішила ще й «облити» журналіста брудом, надрукувавши свій пасквіль у газеті «Вісті…» під назвою «Писака» розперезався» (№ 33 за 12.09.2013).
Відразу ж зазначу, мені і досі незрозуміло, про яку «замовну статтю» мені закидають члени виконкому Любарецької сільради? Панове, де ви побачили там замовну статтю? Адже, крім моєї обурливої статті про нечемне до мене ставлення, як до журналіста, під час вашого засідання, про любарчан я нічого більше не писав. Якщо ж все ж таки йдеться про публікацію «Любарецький сільський виконком переніс розгляд питання через присутність на засіданні… журналіста?», то, даруйте, за суттю, її «замовником» якраз і можна назвати членів зазначеного виконкому. Адже ця публікація є прямим моїм реаґуванням на ситуацію, яка склалася на згаданому засіданні.
Добре, що завдяки публікації у «Вістях…», тепер відомі імена і любарецьких «писак». Це члени виконкому Любарецької сільради Н. Г. Дика, І. В. Засенко, Г. Г. Хайнюк, М. П. Гопкало, Г. В. Волошин, М. В. Рябцев. Щоправда, відчувається брак прізвища й «реґіонального головного редактора» тих пасквілів, проте воно і так відоме всьому селу, а тепер уже й району.
Дивує і відверта безцеремонність вказаних авторів. Якщо у газетному варіанті вони ще прикриваються словами «на нашу думку», то в листівковому своєму Звіті навіть не збираються думати і подають відвертий наклеп: «…Про те засідання навіть написала газета «Ринок Бориспіль», журналісту якої, Шапошнікову В. А., за цю статтю заплатив Білик А. М., тому що задарма матеріал готувати ніхто не буде, такий зараз настав час» («Стінгазета Любарецької сільської ради» № 19, серпень 2013 р. — Звіт). На якій підставі члени виконавчого комітету Любарецької сільської ради тут неправдиво заявляють про мою підкупність? Звідки взялася ця нахабна брехня — потрібно буде запитати в авторів цього звіту. Але що ж тут скажеш — кожен міряє інших по собі. Продажні бачать продажних в інших, навіть коли ті такими не є.
Так, журналістам і не тільки їм, а й депутатам районної ради вже відомо, що проти місцевого підприємця, депутата Любарецької сільської ради Анатолія Білика з боку сільського голови нині ведеться відкрита «війна»: влаштовуються часті перевірки, лунають погрози закрити магазин підприємця, що знаходиться на орендованій площі недіючого сільського будинку культури, здійснюється на нього упереджений морально-психологічний тиск під час сесій сільради та засідань виконавчого комітету. У тому автор цієї статті вже пересвідчився, побувавши на вказаних заходах.
Чим саме завинив односелець перед сільським головою — важко відповісти. Чи то останньому муляє, що А. М. Білик має свою позицію, свою думку, відмінну від владної більшості, чи те, що депутат має авторитет серед любарчан… А може, причина так званої війни з підприємцем полягає зовсім не в продажу спиртного і тютюну, а в тому, що головний чиновник села особисто нічого з того не отримує, крім орендної плати в бюджет села? Запитань багато. Але, гадаю, що невдовзі причина буде з’ясована.
Повертаючись до вказаного пасквіля, хочу зосередити також увагу на таких його фрагментах, де йдеться навіть про відвертий маразм. Наприклад: «У нас, членів виконкому, здали нерви», і тут же пишуть, що перелякався журналіст. Перепрошую, то перелякався той, у кого здають нерви, чи той, хто був упевнений у собі? (Нагадаю, після того, як члени любарецького виконкому незаконно проголосували за виставлення мене за двері і я не вийшов, тоді, за вказівкою сільського голови Миколи Коломійця, вони посхоплювалися з місць і хотіли самі вийти до іншого приміщення. І лише увімкнена відеокамера представника громади Р. Коваліва їх змусила відмовитися від цієї ідеї.)
Скажу навіть більше: члени сільвиконкому, вочевидь, були перелякані настільки, що, схоже, навіть сприйняли мене не за звичайного журналіста, а, мабуть, за якогось аґента спецслужби, переплутавши записуючий пристрій — звичайнісінький репортерський диктофон, що висів у мене на шиї, — зі «спеціальним засобом прослуховування», хоч я й пред’являв своє журналістське посвідчення.Звісно, робота у виконавчій владі також хороша і навіть заслуговує на повагу, але якщо вона прозора. Проте цей випадок, де, перелякавшись працівника незалежного засобу масової інформації, і сільський голова, й окремі члени виконкому (серед яких найбільше викрикував на мою адресу директор місцевої школи і висловлював своє небажання, щоб його звіт почула преса) виявляють своє нечемне ставлення до журналіста, якраз і наводить на думку про якусь непрозору діяльність любарецької сільської влади, про інформацію, яку вона хоче приховати від ЗМІ, а отже, і від громади села.
До речі, на цю думку наштовхує і публічна інформація, викладена у газетному опусі і в звіті. У першому джерелі автори хваляться: «А село наше красиве. І не колишнє козацьке, як написано в статті, а і нині таке». А ось у звіті знаходимо: « … зростання наркоманії уже хвилює навіть наркоманів». І зростає вона, вочевидь, настільки, що абзацом нижче вже зазначається адреса сільського реабілітаційного центру, який, мабуть, дуже добре працює. То чи козацьке це село і нині? І що це за досягнення місцевої влади, зазначене у звіті? І чи звіт це взагалі, якщо його початок присвячений «розбіркам» з неугодними, немов це і й була основна робота виконавчої влади села за I-е півріччя?
І не варто плутати людей, які розносили газету по домівках у нічний час, зі злодіями. Ці люди вдень чесно працюють на своїх роботах. А злодії не розносять, а ВИНОСЯТЬ!
Що ж до моєї «непорядності», яку закидають мені автори вказаного пасквіля, то члени сільвиконкому, повторююсь, самі не захотіли, щоб я про щось дізнався і написав: окрім намагання мене виставити, наприклад, секретар сільської ради Н. Г. Дика озвучення цього звіту перервала і запропонувала його перенести на інший день, не бажаючи, щоб я почув усе повністю. А про що ж тоді має писати обурений журналіст? Про комунальне господарство, яке хоч і працює, як зазначено у звіті, тільки невідомо, як? То чи не краще було б опублікувати саме цей звіт у «Вістях…» замість того пасквіля, якого з таким винятковим завзяттям і працездатністю склепали його автори? Отже, виходить, члени сільвиконкому ще від початку не ту статтю мені «замовили». Втім, я ще не раз приїздитиму в Любарці, тож у нас ще все попереду.
А щодо запису без попередження, то журналіст самостійно обирає, яким чином йому фіксувати інформацію — чи на диктофон, чи на відео, чи просто в блокнот, що передбачено законом про пресу. Присутність журналіста на будь-якому заході уже говорить про те, що все, що там відбувається, може фіксуватися у будь-який спосіб. І не треба робити з цього сенсацію! Навпаки, непорядно і навіть незаконно(!), коли журналісту у цьому перешкоджають — законом навіть передбачена за це відповідальність. Та й чи прозвучала б тоді правда, якби журналіст про це попереджав?
Єдине, з чим погоджуюсь у тому газетному опусі, що партія «Свобода» є непідкупна і чесна. Цих принципів я дотримувався і дотримуватимусь. Тож хай живе свобода слова!
Вадим ШАПОШНІКОВ,
член Національної спілки
журналістів України,
депутат Бориспільської
міськради від ВО «Свобода»
Далі буде