День визволення України чи її повторної окупації?
- 31 жовтня 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 596
-
28 жовтня по всій Україні «реґіональна» влада гучно відзначала дату «визволення» України від німецьких загарбників.
Схоже, чим далі від подій 1944 року, тим це святкування стає все більш помпезнішим. Та чи було це справді визволення для українців? Від кого українців тоді визволили і хто це зробив? Справді, нині трактування тієї війни викликає певні запитання навіть щодо назви «Велика Вітчизняна війна». Яка саме «вітчизна» мається на увазі?
Метою українців у XX столітті було здобуття незалежності. Свідченням цього є наша історія, зокрема — сучасна держава Україна. Відтак, критерієм оцінки історії українців минулого століття має бути саме зміст ідеї про незалежність. Адже результатом війни більшовицької Росії з Українською Народною Республікою у 1918–20 роках завершилася поразкою останньої і повною окупацією українських земель сусідньою державою, що завершилася у 1939 році введенням військ Червоної армії на територію Західної України.
А що, власне, відбувалося у 1941? Почалася Німецько-радянська війна, у результаті якої комуністична окупаційна влада була змушена залишити територію України. Чи була Україна на той час самостійною державою? Ні. Вона навіть називалася інакше — Українська Радянська Соціалістична Республіка. Бо була складовою частиною іншої країни, центр керівництва якої знову ж таки був не в Києві. Москва тоді надсилала до Києва узгоджених «намісників-управлінців» і свої партійних функціонерів, не питаючись про те в корінного народу. Тож нині все більше істориків висловлюється, що термін Велика Вітчизняна війна був звичайною вигадкою радянських служивих істориків. Спочатку всі три слова писалися з малої літери, пізніше перших два — з великої. 22 червня 1941 року сталінський академік Омелян Ярославський статтею, яку на наступний день опублікувала газета «Правда», під назвою «Велика вітчизняна війна радянського народу», започаткував новий історіографічний міф.
Цей міф виявився більш ніж потрібним для радянської пропагандистської машини, особливо з огляду на ідеологічний постулат про побудову «єдиного радянського народу». Використання нині позначення «ВВВ» свідчить про збереження в масовій свідомості колоніальних стереотипів та неспроможність (неготовність, небажання) політичних верхів звільнитися від догм комуністичної метрополії. І тепер українці мають відкинути нав’язані їм міфи, бо вітчизна в них не СРСР, де пригнічувалася їхня національна суть машиною смерті. Вітчизна українців — Україна.
Тож тоді затиснуті в тоталітарні лабета українці, що залишилися після Голодомору та репресій живими, не мали вибору і щодо участі у складі Червоної армії. І сьогодні дедалі стає зрозуміло, що вони, фактично, воювали не за свій народ, не за гідне життя своїх дітей, а за власних окупантів. Вони були просто заручниками історії…
Нині для остаточного розуміння змісту «дня визволення» чи «дня перемоги» для українців важливим є питання не над ким перемога — зрозуміло, над німцями, — а чия перемога? Очевидно, що не українців. Хоч значна частина їх воювала проти комуністів і нацистів у лавах Визвольного руху, вони тоді не досягли поставленої мети — здобути незалежність — з огляду на нерівні сили.
До і після 9 травня 1945 Україна не стала повноцінним суб’єктом міжнародних відносин. Зрозуміло, що статус засновника ООН є річчю показовою і позірною.
Майже кожне місто в Україні «святкує» день свого визволення від «фашистських загарбників». Історик Юрій Шаповал зазначає: ніякого визволення в 1944 не відбулося. Точніше було б сказати так: відбулося вигнання німців з території України з одночасною переокупацією. Тобто, фактично, та влада, яка влаштовувала українцям політичні репресії, розстріли, Голодомор — вона ж повернулася! То яке це визволення?
Варто навести й кілька прикладів післявоєнних суспільних процесів в УРСР. Продовжується тиск на інтеліґенцію з метою остаточно викорінити українську ідентичність. Січень 1944: кіноповість «Україна в огні» визнана антирадянською, а роман «Собор» Олеся Гончара був заборонений на багато років та вилучений з бібліотек. Боротьба ОУН-УПА проти комуністів продовжувалася до початку 60-тих років. Виникли дисидентський рух та підпільні студентські організації, Василь Стус закатований помер в ув’язненні у 1985 (!), проводилися цілеспрямована політика на «злиття народів», звуження функціонування української мови та викорінення національної ідентичності. Етнічних українців, за деякими винятками, заборонено призначати на керівні посади тощо.
Ще довгий час щодо оцінок участі українців у Другій світовій війні будуть точитися непримиренні суперечки. Україна втратила приблизно 10 мільйонів свого населення. Чи стало кращим в СРСР життя тих, за кого загинули ці 10 мільйонів? Ні.
Українську історію сфальсифікували. Проте тепер маємо можливість знати правду. Святкувати день так званого визволення України — наруга над власною історією, над тими жертвами, яких зазнали українці у часи комуністичного лихоліття. Згадаймо лишень «чорну піхоту» — необстріляних, фактично цивільних «солдат», котрих, як гарматне м’ясо, московське військове командування кинуло беззбройних на німецькі ДОТи під час битви за Київ. Їх «визволителі» мобілізували переважно зі «звільнених» навколишніх сіл — українських молодих чоловіків, яких німці залишили в живих…
Тож маємо події 1943, 1944 років очистити від фальшивості і переоцінити. Бо українці як нація не мали нічого спільного ні з нацистами, ні з комуністами.
28 жовтня варто вважати днем утвердження повторної більшовицької окупації. Це не свято, бо немає чого українцям святкувати. Це день пам’яті про комуністичну окупацію. Про це варто пам’ятати.
Схоже, чим далі від подій 1944 року, тим це святкування стає все більш помпезнішим. Та чи було це справді визволення для українців? Від кого українців тоді визволили і хто це зробив? Справді, нині трактування тієї війни викликає певні запитання навіть щодо назви «Велика Вітчизняна війна». Яка саме «вітчизна» мається на увазі?
Метою українців у XX столітті було здобуття незалежності. Свідченням цього є наша історія, зокрема — сучасна держава Україна. Відтак, критерієм оцінки історії українців минулого століття має бути саме зміст ідеї про незалежність. Адже результатом війни більшовицької Росії з Українською Народною Республікою у 1918–20 роках завершилася поразкою останньої і повною окупацією українських земель сусідньою державою, що завершилася у 1939 році введенням військ Червоної армії на територію Західної України.
А що, власне, відбувалося у 1941? Почалася Німецько-радянська війна, у результаті якої комуністична окупаційна влада була змушена залишити територію України. Чи була Україна на той час самостійною державою? Ні. Вона навіть називалася інакше — Українська Радянська Соціалістична Республіка. Бо була складовою частиною іншої країни, центр керівництва якої знову ж таки був не в Києві. Москва тоді надсилала до Києва узгоджених «намісників-управлінців» і свої партійних функціонерів, не питаючись про те в корінного народу. Тож нині все більше істориків висловлюється, що термін Велика Вітчизняна війна був звичайною вигадкою радянських служивих істориків. Спочатку всі три слова писалися з малої літери, пізніше перших два — з великої. 22 червня 1941 року сталінський академік Омелян Ярославський статтею, яку на наступний день опублікувала газета «Правда», під назвою «Велика вітчизняна війна радянського народу», започаткував новий історіографічний міф.
Цей міф виявився більш ніж потрібним для радянської пропагандистської машини, особливо з огляду на ідеологічний постулат про побудову «єдиного радянського народу». Використання нині позначення «ВВВ» свідчить про збереження в масовій свідомості колоніальних стереотипів та неспроможність (неготовність, небажання) політичних верхів звільнитися від догм комуністичної метрополії. І тепер українці мають відкинути нав’язані їм міфи, бо вітчизна в них не СРСР, де пригнічувалася їхня національна суть машиною смерті. Вітчизна українців — Україна.
Тож тоді затиснуті в тоталітарні лабета українці, що залишилися після Голодомору та репресій живими, не мали вибору і щодо участі у складі Червоної армії. І сьогодні дедалі стає зрозуміло, що вони, фактично, воювали не за свій народ, не за гідне життя своїх дітей, а за власних окупантів. Вони були просто заручниками історії…
Нині для остаточного розуміння змісту «дня визволення» чи «дня перемоги» для українців важливим є питання не над ким перемога — зрозуміло, над німцями, — а чия перемога? Очевидно, що не українців. Хоч значна частина їх воювала проти комуністів і нацистів у лавах Визвольного руху, вони тоді не досягли поставленої мети — здобути незалежність — з огляду на нерівні сили.
До і після 9 травня 1945 Україна не стала повноцінним суб’єктом міжнародних відносин. Зрозуміло, що статус засновника ООН є річчю показовою і позірною.
Майже кожне місто в Україні «святкує» день свого визволення від «фашистських загарбників». Історик Юрій Шаповал зазначає: ніякого визволення в 1944 не відбулося. Точніше було б сказати так: відбулося вигнання німців з території України з одночасною переокупацією. Тобто, фактично, та влада, яка влаштовувала українцям політичні репресії, розстріли, Голодомор — вона ж повернулася! То яке це визволення?
Варто навести й кілька прикладів післявоєнних суспільних процесів в УРСР. Продовжується тиск на інтеліґенцію з метою остаточно викорінити українську ідентичність. Січень 1944: кіноповість «Україна в огні» визнана антирадянською, а роман «Собор» Олеся Гончара був заборонений на багато років та вилучений з бібліотек. Боротьба ОУН-УПА проти комуністів продовжувалася до початку 60-тих років. Виникли дисидентський рух та підпільні студентські організації, Василь Стус закатований помер в ув’язненні у 1985 (!), проводилися цілеспрямована політика на «злиття народів», звуження функціонування української мови та викорінення національної ідентичності. Етнічних українців, за деякими винятками, заборонено призначати на керівні посади тощо.
Ще довгий час щодо оцінок участі українців у Другій світовій війні будуть точитися непримиренні суперечки. Україна втратила приблизно 10 мільйонів свого населення. Чи стало кращим в СРСР життя тих, за кого загинули ці 10 мільйонів? Ні.
Українську історію сфальсифікували. Проте тепер маємо можливість знати правду. Святкувати день так званого визволення України — наруга над власною історією, над тими жертвами, яких зазнали українці у часи комуністичного лихоліття. Згадаймо лишень «чорну піхоту» — необстріляних, фактично цивільних «солдат», котрих, як гарматне м’ясо, московське військове командування кинуло беззбройних на німецькі ДОТи під час битви за Київ. Їх «визволителі» мобілізували переважно зі «звільнених» навколишніх сіл — українських молодих чоловіків, яких німці залишили в живих…
Тож маємо події 1943, 1944 років очистити від фальшивості і переоцінити. Бо українці як нація не мали нічого спільного ні з нацистами, ні з комуністами.
28 жовтня варто вважати днем утвердження повторної більшовицької окупації. Це не свято, бо немає чого українцям святкувати. Це день пам’яті про комуністичну окупацію. Про це варто пам’ятати.
В. ОШУМОК
P.S. Гадаю, потрібно було б і День Борисполя перенести на іншу дату, адже не в останню ж неділю вересня «народилося» наше місто. До того ж і столиця свій День міста не пов’язує ні з яким «визволенням».