Свідки пекла на землі
- 14 листопад 2013
- Відгуків: 0
- Переглядів: 641
-
Сьогодні немає сумніву в тому, що свідчення очевидців, їх щоденники, листи і навіть рішення високих і нижчих за рангом партійних органів є тим унікальним історичним джерелом дослідження колосальної трагедії — Голодомору 1932, 1933 років, який забрав в Україні 8-10 мільйонів життів. Такою була жорстока і немилосердна ціна дикунської сталінської політики.Почавши боротьбу з куркулями, а насправді — з селянами, яких насильницькими методами і терором заганяли до колгоспу, кремлівські головнокомандувачі хлібозаготівель призвели до страшної трагедії, незнаної в історії людства. Селяни протестували, виникали селянські бунти. Уже в січні 1930 року повстанська листівка одного з районів Київщини закликала: «Ні в якому разі не слухайте тих, хто піднімає вас до колгоспу. Колгосп — це стара панщина. Найкраще — це зробити повстання, знищити радянську владу» (ДА СБУ. — Ф.60. — Спр. 299. — Арк. 16–17).
Сотні і тисячі селян, відчувши гіркий присмак сталінської колективізації, протестували, як могли. Коли у січні–березні 1930 року селян стали вигонити із власних домівок, забирати у них усе, що можна було забрати, і вивозити господарів разом із сім’ями у далекі й необжиті райони Сибіру й Далекого Сходу, їх терпець увірвався.
Як тільки до товарних вагонів стали зганяти розкуркулених селян Київського й Білоцерківського округів і вантажили їх на залізничних станціях, бориспільці запротестували. Натовп селян у кількості близько 500 осіб прагнув не допустити виселення розкуркулених. Селяни навіть виставили охорону біля «куркульських» дворів. При цьому відлупцювали найактивніших комсомольців і члена партійного комітету, організували мітинг, на якому рішуче виступили проти грабіжницької колективізації і розкуркулення. Найактивніший опір чинили жінки. Вони кинулися бити активістів — грабіжників майна людей, приречених на заслання. Місцева влада не могла нічого вдіяти, тому на придушення «бабиного бунту» довелося викликати з Києва 300 кінних міліціонерів, які розігнали жінок по хатах, а найактивніших бунтівників кількістю 25 осіб, в тому числі і місцевого священика, заарештували. На жаль, подальша доля арештованих і їхні прізвища поки що невідомі і до сьогодні.
Свавілля і жорстокість сталінського режиму призвели до жахливих наслідків. Свідком їх був не рядовий українець, а голова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Григорій Іванович Петровський. У листі від 10 червня 1932 р. до В. Молотова та Й. Сталіна про важке продовольче становище та голод в Україні він писав: «По-моєму, взявшись виконати 510 млн. пудів хлібозаготівель в Україні, ЦК КП(б)У винен в тому, що без заперечень це зробив, підкоряючись владній необхідності зберегти взяті нами темпи соціалістичного будівництва, а також враховуючи напружений стан міжнародного становища.
Я був у багатьох селах цих районів і всюди бачив, що значна частина села охоплена голодом. Небагато, але є опухлі від голоду, головним чином бідняки і навіть середняки. Вживають такі сурогати, що далі нікуди, та й сурогатів тих часом нема. На великих зібраннях в селах мене, звичайно, лаяли, жінки плачуть, а буває і чоловіки. Іноді критика створеного становища заходить дуже глибоко, для чого створили штучний голод. Адже в нас був урожай; для чого посівматеріал забирали — цього не було навіть при старому режимі; чому українцям в тяжких умовах доводиться їхати по хліб в не хлібні краї, а привозять хліб сюди і т.д.
У кооперативних лавках товарів дуже мало і вони дуже і дуже дорогі. Харчових продуктів нема. Буваючи в селах, я не міг купити навіть хліба, а цукру, оселедців, тарані, яких-небудь цукерок і в згадці нема.
Через загальний голод, як Вам відомо, на станцію «Дно», Центральні чорноземні області, в Білорусію і на Північний Кавказ стихійно рушило село. Іноді дві третини чоловіків залишають село і їдуть по хліб, бо на станції «Дно» хліб 30–40 крб. за пуд, а тут 100–140 крб. за пуд. Звичайно, на станціях, на транспорті твориться безлад. Далі таке становище терпіти неможна. Я запропонував провести агітацію за організовані поїздки по хліб. Не дають квитків селянам або дають в дуже обмеженій кількості. Мені уже чоловіки говорили, чому забороняють поїздки по хліб».
Того числа і до тих же адресатів написав листа і Голова Раднаркому УРСР Влас Чубар, який повідомляв про «переоцінку наших можливостей», про 100 районів, які зривають план весняної кампанії та потребують допомоги продуктами, про недоїдання і голод. «Люди настільки слабі, — писав В.Чубар, — що при пайку 400 г не можуть виробити звичайної норми. Треба ще мінімум 200 грамів, щоб люди могли працювати хоча б 8 годин, а треба працювати 12 годин, бо дорога кожна година прополювання (буряків). Це становить ще 300 000 пудів хліба».
Листи Петровського і Чубаря Каганович надіслав Сталіну. Той 15 червня написав Кагановичу таку відповідь: «Листи Чубаря і Петровського не сподобались. Перший розводить «самокритику», щоб одержати від Москви нові мільйони пудів хліба, другий грає святошу, який віддав себе в жертву «директиви ЦК ВКП», щоб добитися скорочення плану хлібозаготівель. Ні те, ні інше не прийнятне…По-моєму, Україні дано більше, ніж потрібно. Найгірше в цій справі мовчання Косіора (генерального секретаря ЦК КП(б)У). Чим пояснити його мовчання? Чи знає він про листи Чубаря-Петровського?»
Словом, вирвати у Сталіна допомогу хлібом, наче з вовчої пащі шматок м’яса, було неможливо.
Земне пекло, яке прийшло в село як наслідок колективізації і розкуркулення, відчували не тільки селяни. Його бачили найвищі посадовці республіки, але вдіяти нічого не могли. Вони також були підневільними виконавцями розпоряджень вусатого господаря Кремля — жорстокого деспота, диктатора з тваринним інстинктом і ненавистю до людей. Відомий філософ і мислитель, колишній киянин М. Бердяєв давав йому таку характеристику: «Сталін — державник східного азіатського типу. Сталінізм, тобто комунізм періоду будівництва, переродився у своєрідний російський фашизм: тоталітарну державу, вождізм, і як базис, мілітаризована молодь. Ленін ще не був диктатором у сучасному розумінні слова. Сталін уже вождь — диктатор у сучасному фашистському сенсі».
З наведеної характеристики яскраво і виразно проглядається весь процес колективізації і масового людиновбивства голодом.
Доведені до відчаю люди вдавалися до написання справедливих скарг. Та щоб не бути репресованим вдавалися до анонімним послань безпосередньо Сталіну. Із Фастова анонімний автор писав: «Наші колгоспники не мають жодного шматка хліба, і навіть є такі, що не мають нічого, з голоду пухнуть. Коні в колгоспі дохнуть, люди ділять і їдять їх, що призводить до масового захворювання. Чому у Воронежі, Аннівці, Москві, Кубані, Тифлісі, Криму є хліб дешевий скільки завгодно, а в Україні нема?».
Характерний зміст листа анонімного свідка голодомору з підписом «Кривошеїн з Рогозова»: «Я бачив, що в Росії пуд хліба — 10 крб., а на Україні — 80 крб.— і немає. Усі їдуть в Росію. У нас, коли у колгоспника буде 10 фунтів, —так забрали. Зараз колгоспники мають дуже поганий вигляд на колгоспне будівництво. Коли я у колгоспі рік на тракторі і маю 250 трудоднів, я одержав 12 пудів хліба і більше нічого. Як можна прожити? Я обірваний, голодний. Мені навіть соромно про це Вам писати, бо я людина молода, маю 19 років».
Оголошена війна селянам, одноосібникам, «куркулям», саботажникам призвела до масової смерті людей. Не обминув голод і Бориспіль, тоді звичайне село, з тією різницею, що як у районному центрі тут розміщалися керівні органи влади, маленькі підприємства, торгівельні організації, де люди могли заробляти на шматок хліба. Їм видавалися пайки. Зрозуміло, ті пайки не могли врятувати від голоду ні дорослих, ні малих дітей.
Яким же виглядав тоді Бориспіль? Про це зі щирою відвертістю розповідає Дмитро Заволока. Він був вихідцем із Борисполя. Членство в рядах партії і віра в неї підняли його у кар’єрі до рівня партійного слідчого Київської обласної контрольної комісії. Навіть у найжахливіші місяці Голодомору він залишався переконаним комуністом, але був чесною, відвертою і порядною людиною. Не відвертав очей від страшної правди і запитував себе, свою совість: чому так сталося? Чому чиниться небачений злочин — «терор голодом» супроти українського народу? Його правдиві записи у щоденнику десятки літ зберігалися в архіві СБУ, лише тепер вони стали надбанням гласності.
Дмитро Заволока у службових справах багато їздив містами і селами Київщини. Усе побачене занотовував у своєму щоденнику.
«19.03.1932 р. Вчора ще приїхала мамаша. Але лише сьогодні з нею відверто розговорився. Становище вдома надзвичайно тяжке. Вже декілька місяців зовсім у хаті відсутній хліб. Живуть картоплею і картопляниками. В дітей стало розвиватися гостре малокровіє, і часто жаліються на головокруженіє. Хліб появляється в хаті лише тоді, коли мати появляється з Києва і привозить «гостинців». Раніш, коли, бувало, мати починає розповідати за свої справи і наводить факти голодування, недоїдань, я не вірив, не прислухався до цих розмов і говорив: «Що Ви, мамаша, підпали під ворожу агітацію і розказуєте різні куркульські «страхи» — розмову повертав на жарти і запевняв, що нічого страшного не може статися, держава і партія до цього не допустять. А тепер…
15.04.1932. Ніколи не страдали так люди, як зараз. Придушили селян, да так, що аж дальше нікуди, а від цього і селянам так живеться, бодай і вороги наші ніколи так не жили, і робочим теж погано. І що буде далі — хто його знає?»
29 вересня 1932 року, виконуючи свої службові обов’язки, Заволока побував у Борисполі. Відразу після повернення зробив такий запис у своєму щоденнику: «Був у Борисполі, їздив по невеличкій персональній справі, пробув там всього кілька годин, але й їх було досить, щоб побачити, як різко перемінився Бориспіль. Вулиці опустіли, скрізь відчувається якийсь застій, що нагадує місцевість після військових подій або великої епідемії, або стихійного лиха, що опустошила як зовнішні ознаки життя, так і внутрішні. Вулиці позаростали бур’янами, людей дуже мало видно. Ті, що зустрічаються, мають понурий, пригнічений вигляд, майже, як правило, всі обшарпані. Погляди кидають на зустрічних ворожі, підозрілі і непривітні. Стараються ховатися від очей. Подвір’я запущені. Велика кількість дворів зовсім зруйновані й виглядають пожарищами, але без чорних обгорілих стовпів. Частина напівзруйнованих. Колись вони, напевно, належали тим, що їх розкуркулювали як глитаїв, як твердоздавців, як ворожих елементів. Але ті подвір’я, де зараз живуть чи то колгоспники, чи то одноосібники, теж мають запущений вигляд. Переважна більшість господарчих будівель пустує. Коли подумаєш про всі ці справи, аж голова обертом йде».
Сліди голоду у Борисполі були дуже помітними. Його нерадісні картини привели до тяжких роздумів автора щоденникового запису, який після побаченого в Борисполі, роздумує над тим, якою буде весна, бо хлібозаготівлі ідуть з великими потугами, бо дядьки пам’ятають науку минулого року і не здають хліб. З них примусового стягують. «Під акомпанемент» таких невеселих роздумів партійний слідчий говорить про себе і про таких як він: «Не знаєш, чия ж ми партія. Хто за нами йде, на кого ми спираємось? Чи дійсно ми є виразниками інтересів пролетаріату та трудового та колгоспного селянства? Чи нам лише здається, і ми ілюзію приймаємо за дійсність?».
Автор був чесною і совісною людиною. Він сприймав істину такою, якою вона поставала перед його очима. Завдяки природному розуму і працьовитості зробив партійну кар’єру, з лютого 1932 року працював партійним слідчим у Київській обласній контрольній комісії, потім очолював відділ культури і пропаганди Ленінського районного партійного комітету м. Києва, був членом райкому партії. Свої сумніви і вагання, роздуми і міркування довіряв своєму щоденнику, в якому чесно і правдиво описував трагедію селян, приречених на муки, страждання і голодну смерть. Ці записи назавжди зламають йому життя. 19 листопада 1935 року Дмитро Заволока був заарештований. Під час обшуку в нього були вилучені зшитки з особистими записами, які у слідчій справі фігурують як «щоденник». Записи настільки вражали засудженням політики партії на селі, що спецколегія Київського обласного суду вирішила розглядати справу Заволоки на закритому засіданні. Після винесення вироку зшитки із записами були спалені, але в архіві СБУ зберігся перший примірник машинопису цього щоденника, який у слідчій справі Д. Заволоки став рідкісним документом, що засуджує роль комуністичної партії у проведенні насильницької колективізації сільського господарства і ставить у провину партійному керівництву всі труднощі, пов’язані з надзвичайно важким продовольчим становищем на селі.
Звернення автора щоденника до партійних органів і керівних органів НКВС не вважати його ворогом народу, а солдатом революції, не дали позитивних наслідків. Йому не могли пробачити відвертого осуду правлячого сталінського режиму, виражене у запису від 14 березня 1932 року: «Загальне враження таке, немов би країна переживає тяжкий голод, або напередодні масового голоду. Для чого було створювати таке напружене ставище на селі? А особливо в колгоспному секторі? Чи можна було уникнути цієї небажаної загостреності? Ясна річ, що можна було».
1949 року Д. Заволока був заарештований вдруге і притягнутий до відповідальності. Його численні звернення до партійних і радянських органів та до ХХI з’їзду КПРС досягли мети: кримінальну справу було припинено у зв’язку з відсутністю складу злочину, але у партійному відношенні його так і не реабілітували. Так більшовицький режим розправився в людиною, яка чесно йому служила, але була правдивим свідком сталінського пекла на українській землі.
Андрій ЗИЛЬ,
краєзнавець
Голодомор 1932–33 років вважають геноцидом дві третини українців
За останні чотири роки зафіксовано найбільший відсоток респондентів, які вважають Голодомор геноцидом.
Зокрема, згідно з результатами дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», у 2010 році цей відсоток становив 61 %, в 2011 — 58 %, в 2012 — 59 %, а вже в 2013 — 66 %.
Більшість українців (66 %) згодні з твердженням, що Голодомор 1932–33 років був геноцидом українського народу, натомість не погодились із твердженням 22 % опитаних. Не визначилися з цього питання 12 % опитаних. Про це свідчать результати дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у жовтні 2013 року.
Слід зазначити, що за останні чотири роки зафіксовано найбільший відсоток респондентів, які вважають Голодомор геноцидом. Зокрема, згідно з результатами дослідження Соціологічної групи «Рейтинг», у 2010 році цей відсоток становив 61 %, у 2011 — 58 %, в 2012 — 59%, а вже в 2013 — 66 %.
При цьому кількість противників визнання Голодомору геноцидом протягом 2010–2013 років зменшилася з 25 % до 22 %.
Тезу про геноцид поділяють більше 80 % мешканців Заходу, Центру та Півночі, а також більше половини респондентів на Сході і близько 40 %— на Півдні і Донбасі. Зростання показника відбулося у всіх реґіонах, окрім Півдня.
Нагадаємо, що напередодні 80-х роковин Голодомору в Україні громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору та Світовий конгрес українців закликають парламенти країн світу визнати Голодомор 1932–1933 років в Україні актом геноциду.
Цьогоріч вшанування 80-ї річниці пам’яті жертв Голодомору припадає на 23 листопада. 5 листопада у Львові пройшла акція «Послання пам’яті»: львів’яни написали послання майбутнім поколінням, які через 20 років вшановуватимуть соту річницю Голодомору.
ZAXID.NET